Чи потрібні "люди культури" в армії? Артем Чапай про публічних людей у війську, гіперпатріотів у тилу, "народну" й "робітничо-селянську" війну

Частіше, ніж хотілося б, доводиться чути думку, ніби "особливим" людям, таким як письменники чи музиканти, не варто брати безпосередню участь у війні. Часом подібне кажуть і, наприклад, про журналістів, про спортсменів або інших публічних людей, ну і далі за довгим списком професій – від IT і до біології.

Мовляв, у них завдання інше, їхня праця важливіша чи корисніша "для країни". Яке ж це завдання, цікаво. "Оспівувати героїв"? "Представляти Україну за кордоном"?

У випадку музикантів чи письменників, наприклад, періодично посилаються на Черчилля. Йому приписують цитати штибу: "Якщо нема культури, за що ж ми воюємо?".

Часом вживають метафори такого типу: використовувати людину культури (спортсмена, дослідника Арктики, встав своє) в армії – все одно, що забивати цвяхи мікроскопом.

Перша очевидна хиба аргументу про мікроскоп, звісно – суб'єктивність. Так кожен може оголосити себе супервитонченим інструментом. І цим можна виправдовуватися. "Я не з такої сім'ї, як другі – я із богатої", як казала героїня мему. 

Де зупинитися, якщо люди самі вирішують, що "вони корисніші в іншому місці"? Будівельник буде нам потрібен для відбудови. Селянин – виробляти зерно на експорт, піднімати економіку.

Щось я не чув, аби письменники, художники, поети й музиканти мали на війні окремий юридичний статус або бронь від мобілізації. На відміну від, наприклад, залізничників або вчителів шкіл. Бо так визначено законом.

Якщо на те пішло, людина з бодай мінімальною публічністю не просто потрібна в армії чи, ширше, силах оборони – вона ще й має додаткову відповідальність. Хоча б за те, щоб розповідати про інших, непублічних. Аби люди знали, за чиїми вони плечима – на майбутнє, коли черговий сноб вам захоче розповісти про "наш такий і сякий народ".

Напевно, кожна війна – але ця точно – насамперед падає тягарем на плечі цілком звичайних, непривілейованих людей. Достатньо стати солдатом і роздивитись у своєму відділенні, взводі, роті – якщо ви тільки не у створеному самостійно особливому підрозділі. Робітники з заводів, будівельники, селяни, заробітчани, які поверталися з-за кордону – абсолютна більшість рядового та сержантського складу. 

Чим більше ти привілейований, тим легше тихенько ухилитися від мобілізації, просто живучи не за місцем реєстрації й "забувши" стати на облік. 

Чим більше ти привілейований, освічений, багатий, "зі зв'язками", тим більше, грубо кажучи, залежить від твого власного вибору. Що не заперечує того факту, що понад третина моєї роти, наприклад, – добровольці.

Своєю присутністю у війську людина мистецтва, журналіст або спортсмен, айтішник, юрист або науковець бодай розбавляє картину. Бодай трішки більше робить війну справді "народною", а не робітничо-селянською.

Якщо говорити конкретно про людей культури, то своєю присутністю вони бодай гарантують, що культура є не чимось окремим від життя країни, чимось "над" життям країни – а частиною цього життя. Не знаю, чесно кажучи, наскільки це потрібно Україні – але точно потрібно культурі.

Кожна мінімально привілейована людина, що пішла добровільно чи бодай не ухилилася від обліку, на мою думку, компенсує десятьох самоназваних небідних гіперпатріотів, які, випивши пива і знизивши голос, кажуть: "Якщо сидіти тихенько, можна й до кінця пересидіти". Це справжня ситуація, свідком якої мені, на жаль, довелося стати під час першого свого звільнення з частини. Наявність одного поета Полежаки чи режисера Сенцова компенсує десятьох Потапів, які "заочно записалися в тероборону" й поїхали в Іспанію, щоб там "доносити все про Україну". 

Вертаючись до аргументу "від Черчилля". А чому, власне, якщо люди культури йдуть на війну, у нас "не буде культури"? 

По-перше, в армії їх все одно абсолютна меншість. Є люди не військовозобов'язані, є жінки, є люди з родинними й медичними обставинами, з бронню згідно з законом. 

Ніхто ж ніде не каже, що "піти повинні всі". Та й ніхто ж не думає, що загине кожен – а психологічно, звісно, важко припустити, що загинеш саме ти.

Так, в армії ризик загинути для кожної окремої людини, навіть якщо це людина культури, різко зростає. Однак і в цьому контраргументі є дуже підле, хоч і прямо не висловлене тло. Ніби "для країни" одні життя якось "цінніші" за інші.

Якщо довести цей аргумент до кінця, вийде, що в армії не повинні бути практично всі люди, які зараз там. Адже значною мірою це люди з сильнішою совістю, які пішли добровільно чи бодай не намагалися "забути" про військовий облік. Якщо людей із сильнішим сумлінням після війни лишиться менше – виходить, що лишиться більше людей зі слабшим сумлінням. Теж не надто добре "для країни".

Ну й повернемося, нарешті, до аргументу про витончений інструмент, про мікроскоп. Для чого ж і потрібен мікроскоп, як не для точнішого спостереження? Як, не спостерігаючи зблизька, можна розповісти про справжні обличчя уявних абстрактних "героїв"?

Уява завжди необхідна, проте лише спостереження дозволяє не відтворювати голлівудські чи патріотичні стереотипи, а показувати реальних людей з усіма їхніми зморшками, конфліктами, особливостями психології.

Хто, як не військовий, зможе співвідчути те, що відчувають інші військові, котрі місяцями не бачать своїх рідних й не знають, коли побачать? 

Хто, як не солдат-поет Павло Вишебаба, міг би зняти відео на вірш "Тільки не пиши мені про війну", де солдати, не актори, показують на екранах смартфонів фотографії своїх дітей? Кілька військових з відео лишилися тепер лише у пам'яті близьких і на цьому відео, яке важко дивитися без сліз. 

Хто, як не солдат-письменник, зможе описати змішані почуття гордості й гіркоти військового, який з одного боку пішов в армію добровільно, а з іншого почувається кріпаком, бо його, схоже, інші не замінять аж до невизначеного кінця. 

Хто, як не людина культури в армії, опише складну реальність, коли водночас у державній риториці ти "незламний герой", а у прийнятому законі – потенційний злочинець, до якого в разі слабкості не застосовуються ані пом'якшувальні обставини, ані умовні терміни покарання? І при цьому ти навіть розумієш, чому так. 

Ззовні все це можна лише уявити. Чи переказати з третіх рук.

Війна закінчиться (спершу я написав "ми переможемо", однак відчув оскомину, яку набиває будь-яке надуживання). Після цього культура має стати колективною пам'яттю. Історією не дат і цифр – а історією, відчутою зсередини. Ми досі краще можемо відчути Першу світову війну не з підручників або статей Вікіпедії про битви, а з романів Ремарка та Гемінґвея; Другу світову війну – з творів Бьолля й Воннегута.

Є навіть невеликий шанс, що наявність реальних "людей культури" на війні стане частковим запобіжником проти кон'юнктурного трешу чи – вибачте за різкість, але я справді так вважаю – паразитування на чужих стражданнях, на кшталт поспішно анонсованих і, на щастя, відкликаних проєктів романів про Бучу й Маріуполь. 

Є навіть іще менший шанс, що коли моїм дітям умовна Марія Іванівна на уроці буде за шкільною програмою пафосно втирати про "неоціненний досвід українського народу", то в класі знайдеться хоч один підліток-розумник, який у відповідь згадає текст письменника й сержанта Артема Чеха. 

Завершу ілюстрацією тему, чи люди культури потрібні в армії, чи завдання у них винятково інше. 

Ми пам'ятаємо, як стало вірусним, а може, й історичним відео виконання музикантом і військовим Андрієм Хливнюком "Червоної калини" з автоматом на тлі Софійської площі. До вторгнення РФ Андрій перебував у США. От як ви думаєте: чи стало б аналогічним культурним явищем виконання ним цієї ж пісні з гамбургером і на тлі Таймс-сквер? 

Артем Чапай