Вірю в перемогу правди

Рік, що минув, був часом болю, страждань, непоправних втрат, руйнувань матеріальних та духовних. Але водночас це був рік великого подвигу українського народу, рік надзвичайної жертовності та взаємної підтримки, рік багатьох перемог на полі бою та однієї великої історичної перемоги, якої ми вже досягли, – моральної перемоги України.

Ця перемога є надзвичайно важливою, особливо з духовної точки зору. Перебіг війни показав, що перевага ворога в озброєнні та чисельності війська, фінансових можливостях та міжнародному впливі не стали вирішальними.

Зараз фактично всі іноземні аналітики визнають свої помилки в розрахунках, коли рік тому вони прогнозували, що Україна зможе опиратися російській навалі протягом кількох днів, максимально – протягом кількох тижнів. Така помилка є зрозумілою, бо у своїх обчисленнях вони брали до уваги речі, які можна передати цифрами.

А як обрахувати незламність духу? Як обрахувати ступінь жертовної любові до Батьківщини та до ближніх? Як обрахувати внутрішню мотивацію захисників України боротися за свободу, гідність правду, цінуючи їх навіть більше за життя? Всього цього не змогли обрахувати ані друзі, ані вороги.

Але саме це стало основою нашої моральної перемоги. Не лише ми самі маємо тверде переконання, але й довели людям доброї волі в усьому світі, що правда – на нашому боці, на боці України. А для віруючої людини з правдою і в правді – Бог. А де Бог – там буде і перемога.

В минулому наш народ не раз опинявся в ситуації зовнішньо безнадійної боротьби. Без союзників, без ресурсів, внутрішньо поділений.

Часи давньої Київської держави і Гетьманщини, Українська революція початку ХХ століття і подальший рух опору та визвольні змагання засвідчили, що українці готові боронити свою волю навіть у, здавалося б, безвихідних обставинах.

Але для досягнення успіху потрібні та важливі внутрішня згуртованість, лідерство й відповідальність провідників, діяльна підтримка союзників.

Читайте також: Православна Церква України: понад 1033 роки в утвердженні української державності

Раніше ми зазнавали поразки саме тому, що бракувало цих складників. Минулий рік показав, що ми здатні виносити уроки з попередніх помилок. Можливо, не повною мірою, не достатньо якісно і глибоко, як би хотілося, але все ж більшість з нас усвідомили спільну відповідальність. Усвідомили, що в єдності – наша сила.

Частиною цього усвідомлення були рішучі зміни в ставленні суспільства й держави до духовного виміру життя України.

Десятиліттями і століттями душу нашого народу, нашу віру і нашу Церкву намагалися тримати в імперському полоні, отруюючи свідомість ідеологією "третього Риму" і "русского міра". Нас свідомо ділили ззовні, щоби владарювати серцями українців.

Московія привласнила собі нашу історію, наш духовний спадок, наші святині. Створена та поширювана за безпосередньої участі Московського патріархату ідеологія "русского міра", яка стала базою для агресивної війни, що триває вже дев'ятий рік, отруїла свідомість багатьох.

Але після 24-го лютого цей дурман все швидше став розвіюватися.

Соціологія свідчить, що за перші місяці великої агресії Московський патріархат втратив три чверті наявної ще рік тому підтримки. І вона продовжує зменшуватися. Рік тому підтримка МП становила 15% опитаних, а вже за кілька місяців після великого вторгнення вона знизилася до 4%, а в деяких опитуваннях – навіть до 2%.

Причина цього – моральне банкрутство. Кирил Гундяєв, очільник Московської патріархії, безсоромно благословляє кремлівський режим і його душогубів на нищення України. А очільники Московського патріархату тут, попри всю очевидність духовної та моральної деградації РПЦ, вперто тримаються Москви, хоча і старанно намагаються приховати цей зв'язок не лише від суспільства, але навіть від власної пастви.

Однак правду не сховати.

І усвідомлення суспільством та державою необхідності боронити не лише українську землю, українську економіку та інформаційний простір, українську мову і культуру, але також дати відсіч гібридній агресії Москви в духовному вимірі, в релігійному житті – це є важливе досягнення минулого року.

Україна – демократична держава. За нашу гідність та свободу в новітній історії ми не раз поставали проти тиранії.

Серед базових принципів демократії одним із наріжних каменів є свобода совісті та віросповідання. Однак нашою відкритістю і свободою не має права користуватися агресор як інструментом сіяння внутрішнього розбрату та псевдодуховної облуди.

Саме тому, на моє переконання, так само як заборонено проросійські партії та інформаційні структури, розірвано залежність від ворога в економіці, енергетиці, транспорті та в багатьох інших сферах – має бути заборонено підлеглість ворогу і в релігійному житті.

Йдеться не про сутність православної віри, не про внутрішнє життя Церкви, не про догмати і традиції, в які держава не може втручатися, а саме про адміністративний зв'язок.

Цей зв'язок, ця підлеглість України Москві раніше вже були офіційно визнані беззаконними, нав'язаними нам через підкуп і насильство у XVII столітті.

Читайте також: Що таке томос і чи потрібна для нього згода Російської церкви

Збереження підлеглості Москві суперечить канонічному праву та історичній правді. Рішення Вселенського Патріархату 2018 року і Томос про автокефалію Церкви України беззаперечно свідчать про це.

Тому ми підтримуємо позицію держави, рішення президента та РНБО щодо необхідності законодавчо заборонити Московському патріархату надалі втручатися в життя релігійної спільноти в Україні, мати тут свої структури.

Адже ця війна переконливо засвідчила те, про що ми говорили від початку: Московський патріархат є не стільки релігійною інституцією, скільки державною агенцією Кремля з контролю за православним життям в Росії та за кордоном.

Російська Церква, яка знала в своїй історії яскраві приклади опору державній тиранії – можна згадати імена таких її очільників, як митрополит Филип в часи терору Івана Лютого і патріарх Тихон в часи більшовицького терору – нині цілком перебуває в полоні кремлівського тирана.

Підтвердженням цього є той факт, що практично жоден із ієрархів РПЦ не лише в Російській Федерації, але й за її межами (за виключенням хіба що окремих осіб в Україні) публічно не засудив військову агресію Росії, не засудив особисто Путіна – цього антихриста сучасності, –  не засудив Кирила Гундяєва та його єретичних ідей "русского міра", тим самим солідаризуючись з ними.

Тож у майбутньому має відбутися очищення й оновлення не лише Росії, але і Російської Церкви – з імперського "відомства православного сповідання" вона повинна перетворитися на справжню Церкву, одну з Церков-Сестер Вселенського Православ'я. І з цією оновленою та очищеною Церквою будуть встановлені справді рівноправні духовні стосунки, які виключатимуть адміністративний вплив Москви на церковне життя в Україні.

Зараз це здається лише мрією – але хіба не були мрією в минулому багато речей, які вже здійснилися?

Ми мріяли про духовну незалежність та визнання нашої автокефалії – і вже чотири роки минуло з часу, як було отримано Томос з рук Вселенського Патріарха, документ визнання Православної Церкви України рівноправною і автокефальною Помісною Церквою-Сестрою, однаковою в своїй гідності та правах з іншими автокефальними Церквами.

Ми мріяли про українську молитву в Києво-Печерській Лаврі та звільнення цієї величної духовної святині від монополії Московського патріархату, який перетворив її на розсадник ідеології "русского міра". І ця мрія на очах наших втілюється в життя.

Ми мріяли про єднання українських православних навколо Київського Престолу в єдиній Помісній Церкві – і за ці чотири роки понад 1600 громад зробили свій добровільний вибір, скинули московське ярмо і стали невіддільною частиною нашої великої духовної родини.

Читайте також: Автокефалія Православної Церкви України: як це було

На прикладі того, як Господь допомагав Україні та нашій Помісній Церкві в минулому, ми можемо пересвідчитися, що Бог веде нас. Він поруч з нами і серед нас у найважчих обставинах. Він дає сили знесиленим. Він надихає незламністю духу. Він зміцнює нас у боротьбі з російською імперією зла.

З Божою допомогою та єднаючи зусилля, ми досягли багатьох успіхів дотепер – тож нема підстав сумніватися, що якщо будемо йти вірним шляхом, то обов'язково досягнемо й перемоги на полі бою, і встановлення правдивого миру. Досягнемо і звільнення українського духовного простору від дурману "русского міра".

Попереду – відновлення України, лікування ран і лікування душ.

Попереду – складні процеси реконструкції зруйнованого ворогами простору та ментального повернення в Україну людей, які тривалий час жили в умовах окупації.

Попереду складні виклики демографічної кризи, повернення біженців.

Зараз ми не можемо мати відповіді на всі питання чи приготовлені плани для вирішення всіх проблем.

Але якщо триматимемося наших принципів любові, правди, гідності та свободи, якщо не забуватимемо про вічні закони істини та житимемо в згоді з совістю, то все це допомагатиме нам знаходити відповіді на найскладніші питання. Допомагатиме не ламатися під тягарем викликів, допомагатиме знаходити вірний шлях у мороку безвиході.

Ми розпочинаємо новий рік життя вільної України – нехай він стане роком перемоги у війні з імперією зла і роком досягнення правдивого миру. Боже, благослови!

Митрополит Епіфаній,

Предстоятель Православної Церкви України