2022-2023: Голодні ігри

Поки українці чекають від нового 2023 року вирішальних битв і перемог, у західних обивателів, далеких від великої війни, інші пріоритети. Наприклад, кінопрем'єри, які мають відбутися цього року. Серед найочікуваніших – "Балада про зміїв та співочих птахів", свіжий приквел колись популярних "Голодних ігор".

Звісно, нову частину культової антиутопії покажуть і в нас. Але навряд чи цей жанр матиме в Україні, що воює, такий самий успіх, як десять років тому.

З висоти сьогоднішнього дня стає очевидним, що мода на молодіжні антиутопії в 2000-ні та 2010-ті стала відображенням тодішнього благополуччя.

Нещасні учасники голодних ігор, неприкаяні дивергенти і ті, хто біжить у лабіринтах, служили противагою реальному світу, в якому довелося дорослішати молоді XXI століття.

Антиутопічні фантазії були покликані компенсувати надто затишну та безтурботну дійсність – із безпрецедентним побутовим комфортом, неймовірною безпекою та небаченою раніше свободою.

Але Україні 2022-2023 років уже не потрібно лоскотати нерви, звертаючись до художнього вигадування.

Повномасштабна агресія, розв'язана Росією, стала для наших співвітчизників невигаданими "голодними іграми".

У читачів та глядачів з'явилася можливість порівняти нові військові реалії з тими антиутопічними світами, які демонстрували нам у нещодавньому минулому.

Антиутопії 2000-х та 2010-х розповідали про виживання героїв у екстремальних умовах. Про запеклі сутички з підступними суперниками. Про нестачу їжі, води та необхідних ліків. Про смертельно небезпечних хижаків-мутантів. Словом, про все те, що приваблювало благополучну та безтурботну публіку.

Але тепер виживання в нелюдських умовах – це реальні історії наших співгромадян із Ірпеня та Бучі, Чернігівщини та Харківщини, Сумщини та Луганщини. Зі зруйнованого вщент Маріуполя. З Ізюма та Херсона, звільнених від окупації. З окопів під Бахмутом та Соледаром.

Мабуть, майже кожен українець уже має знайомих, які побували на волосинку від загибелі й зуміли вижити.

Досвід екстремального виживання став занадто близьким і відчутним. І на його тлі будь-яка популярна антиутопія починає виглядати неживою та картонною.

Озираючись назад, розумієш, що антиутопічна творчість початку 21 століття була приречена на фальш.

Автори, які не знали голоду, писали про голод для читачів, яким ніколи не доводилося голодувати. Люди, які не були на війні, знімали кіно про жорстокі війни для глядачів, які ніколи не стикалися з воєнним насильством.

Зображення похмурого майбутнього мало попит саме тому, що і творці антиутопій, і їхня аудиторія були впевнені, що подібне майбутнє ніколи не настане.

Та в нашому випадку ця впевненість виявилася хибною.

Антиутопії 2000-х та 2010-х описували жорстку сегрегацію людського суспільства. Нас лякали поділом населення на вузькоспеціалізовані дистрикти, на замкнуті фракції, навіть різні біологічні види.

Читайте також: З життя канібалів

У реальному житті все виявилося набагато банальнішим.

Після 24.02.2022 наших співвітчизників розділило місце проживання.

До одних міст України російська армія змогла дістатись, до інших – ні. Одні міста опинилися в прифронтовій зоні, інші – в глибокому тилу. Одні міста в досяжності лише для ворожих ракет, інші – для ворожих РСЗВ.

І ця різниця визначає життєвий уклад величезної кількості людей.

Молодих українців поділила стать.

18-річна українська дівчина належить собі – і сама вирішує, чи залишатись їй на батьківщині, чи їхати до Європи; чи навчатися у Києві, Варшаві чи Оксфорді. Але 18-річний український юнак належить державі – і, навіть вступивши до європейського вишу, вже не зможе виїхати за кордон для навчання.

Мешканців навколишнього світу розділило їхнє громадянство, якого виявилося достатньо для зарахування у вороги чи друзі.

Українське суспільство стверджується на думці, що "хороших росіян" немає і не може бути. Те саме стосується і "хороших білорусів".

Угорці вважаються нашими ворогами через політику Орбана, а словаки – нашими друзями через проукраїнську позицію нинішнього уряду. Щоправда, згідно з недавнім опитуванням, підтримку України схвалюють 59% угорців і лише 49% словаків. Але в новій військовій реальності особисті погляди стали означати набагато менше, ніж паспорт тієї чи іншої країни.

Читайте також: Право бути чесними

А ще антиутопії 2000-х та 2010-х досягли успіху в зображенні Зла.

Нам довелося познайомитися з тоталітарними режимами далекого майбутнього, зі зловісними корпораціями, з вченими-садистами та їхніми безжальними експериментами.

Але, хоч би якої подоби набувало антиутопічне Зло, йому належало бути досить яскравим та ефектним, щоб викликати читацький та глядацький інтерес. Воно мало бути стильним – як персонаж Дональда Сазерленда у "Голодних іграх". Його навмисне оточували негативним шармом.

Однак реальне Зло, яке вторглося в життя мільйонів українців 24 лютого 2022 року, виявилося зовсім не таким. Воно бляке і непоказне, як фізіономія Владіміра Путіна. Воно безбарвне і безформне, як російська суспільна думка. Воно невміле і незграбне, як мобілізований окупант на Донеччині.

Безнадійна сірість у всьому: ось головна характеристика Зла, яке прийшло на українську землю у ХХІ столітті.

Нудне і бездарне Зло не чинить витончених злочинів, знайомих нам із антиутопічних книг і фільмів – для цього путінській Росії просто бракує фантазії. Натомість вона може обірвати десятки людських життів навіть не з садистських спонукань, а через застосування застарілих і неточних ракет.

Практично всі злочини, скоєні військами РФ в Україні, несуть на собі відбиток посередності та обмеженості.

Мимоволі закрадається думка, що й кінець нинішньої Російської Федерації буде зовсім не схожим на те, що зображувалося в антиутопії недавнього минулого. Без мальовничо палаючого Кремля. Без яскравих повстанців на Червоній площі. Без ефектних перестрілок та публічних страт.

Радше ми побачимо щось невиразне і водночас відразливе: на кшталт поступового розкладання гниючої падалі. Втім, мільйони українських глядачів будуть задоволені й таким фіналом. 

Михайло Дубинянський