Право бути чесними
Рік тому росіяни запевняли весь світ, ніби не збираються вторгатися в Україну, а лише проводять звичайні військові навчання.
Велика війна почалася з великої брехні, і брехня пройшла крізь неї червоною ниткою. Брехня про "спецоперацію" і "денацифікацію", брехня про "звільнення російських земель" і "високоточну російську зброю", брехня про "жести доброї волі" і "перегрупування", брехня з будь-якого приводу і на кожному кроці.
А тому війна означає не лише захист незалежності та територіальної цілісності України, а й боротьбу за право бути чесними. Зокрема за право бути чесними з собою. Протистояти не лише обману, а й самообману. Нерідко це більш складне завдання, ніж викриття ворожої брехні.
Самообман затребуваний у багатьох ситуаціях, але найчастіше до нього вдаються, коли йдеться про схожість із ворогом. Ворог вселяє таку огиду, що неприємно навіть складатися з однакових атомів та молекул із ним.
І якщо треба довести собі, що в нас немає і ніколи не було нічого спільного з фашистською Росією, у хід йдуть будь-які засоби. Ігнорування незручних фактів. Логічні підміни. Маніпуляції та недомовки. Спроби придумати себе заднім числом, про які пише українець російського походження та боєць ЗСУ Павло Казарін.
Нам хочеться вірити, що прірва між українцями та жителями країни-агресора – вроджена, а не обумовлена мінливими обставинами.
Наприклад, популярні порівняння українських та російських біженців за кордоном. Якщо Україну торік залишали переважно жінки та діти, то Росію – молоді чоловіки, які втекли від мобілізації. Хіба це не свідчить про генетичну безстрашність українців та про генетичну російську боягузливість? Хіба це не зайвий привід для гордості? Саме так вважають багато користувачів соцмереж. Саме до такого висновку підштовхує самообман.
Але чесність змушує згадати, що російські та українські обивателі опинилися в різних умовах. На території РФ поки що не ведуться бойові дії, які б загрожували жінкам та дітям. А для молодих українців чоловічої статі виїзд за кордон законодавчо обмежений із початку великої війни.
Нам зручно думати, що ворога відрізняє від українців принципово інший культурний код, і що окупанти ввібрали агресію та несвободу разом із віршами Пушкіна та Лермонтова.
Як висловився міністр культури Ткаченко, "саме люди, які виховувалися на книгах Достоєвського, ведуть людожерську війну в Україні". Самообман спонукає охоче погодитися з цим.
Читайте також: Народ-небрат
Але чесність змушує згадати, що українському міністру культури 56 років, і що освіту він здобув у СРСР. Очевидно, що, навчаючись у хорошій київській школі в роки застою, Олександр Ткаченко познайомився з Достоєвським ближче, ніж ворожі військовослужбовці, які абияк навчалися в російських мухосранськах у 1990-х, 2000-х і 2010-х.
Судячи з логіки міністра, залишається визнати, що він сам вихований на книгах Достоєвського більшою мірою, ніж середньостатистичний окупант. Якщо застаріла шкільна класика взагалі здатна виховати когось – що дуже сумнівно.
Майбутні агресори та майбутні захисники України надто довго перебували в одному культурному полі. Майже все, що у дитинстві зубрили російські загарбники, довелося зубрити й більшості воїнів ЗСУ.
49-річний генерал Залужний не міг не вчити "Євгенія Онєгіна", а 57-річний генерал Сирський – "Війну та мир". І ця обставина не дозволяє приписати літературному доробку вирішальну роль у становленні наших ворогів. З тим самим успіхом можна стверджувати, що кожен учасник вторгнення в Україну їв огірки: отже, саме поїдання огірків перетворює людей на воєнних злочинців.
Нам приємно вважати, що українців відрізняють від росіян гени волелюбності, успадковані від далеких козацьких предків. Самообман підштовхує до думки, що генетична пам'ять просто не дозволить нашому співвітчизнику виступати на боці тиранів і агресорів.
На початку 1980-х звичайні кияни та львів'яни йшли у військкомати так само покірно, як сучасні буряти чи тувинці. Не було ані потужного антивоєнного підпілля в УРСР, ані масового переходу солдатів-українців на бік афганських партизанів.
Більше того, у колективній свідомості досі не відрефлексований той факт, що українські військовослужбовці в Афганістані були співучасниками злочину проти іншого народу.
Читайте також: Кров, піт і сльози
Торішня деколонізаційна кампанія не торкнулася численних пам'яток "воїнам-інтернаціоналістам", розкиданих по всій Україні: на відміну від бронзових Пушкіних, вони практично не дратують країну, що воює. Хоча йдеться про увічнення пам'яті загарбників та карателів.
Якщо ми будемо чесними самі із собою, доведеться визнати, що цивілізаційний розрив між сучасними українцями та сучасними росіянами – це порівняно молодий феномен.
Він зумовлений не унікальними культурними кодами і не генетикою поготів (у лавах ЗСУ вистачає етнічних росіян), а досвідом проживання в окремій українській державі.
Трьох десятиліть, які минули після 1991 року, виявилося достатньо, щоб не уподібнитися нашому ворогові – але в історичному масштабі це дуже мало. Тим паче варто дорожити цим свіжим цивілізаційним розривом, і тим більше старань доведеться докласти для його збереження та поглиблення.
Але чесність змушує усвідомити, що українці не застраховані ні від авторитаризму, ні від гноблення інакодумства, ні від зневаги до прав людини. Особливо тепер, коли війна може багато списати, коли закручування гайок стає суворою необхідністю, а нетерпимість до противника легко переростає в нетерпимість один до одного.
Читайте також: Остання надія Путіна
Самообман допомагає повірити, що, на відміну від суверенітету та територіальної цілісності, демократичні цінності не потребують особливого захисту. Їх нібито захищає вже та обставина, що українці – не росіяни.
Але чесність змушує згадати стару історію про переможця дракона, який ризикує сам перетворитися на дракона. І спонукає пам'ятати, що військова перемога над Москвою буде багато в чому знецінена, якщо в української держави, яка перемогла, виявиться більше подібності з ворогом, ніж до 24.02.2022.
Михайло Дубинянський
