Чим займається Червоний Хрест в Україні. Від нейтральності в словах до секретних візитів до полонених
"Я постійно бився з Росією, тому що Росія хоче регламентувати ведення війни, маючи на увазі, очевидно, що війна – нормальне явище, яке існуватиме вічно.
Ми ж хочемо обмежити неминучі страхи війни – цього лютого лиха, яке майбутні покоління розглядатимуть як безумство".
Ці слова засновник Червоного Хреста Анрі Дюнан написав наприкінці 19-го століття. Він, швейцарський підприємець, у 1859 році побував на полі битви під Сольферіно – кровопролитного епізоду Австро-італо-французької війни.
Дюнан був настільки вражений трагедіями людей, які покинутими гинули без медичної допомоги й навіть води, що взявся допомагати сам. Зібрав кількох звичайних жінок і разом із ними витягав поранених.
Він написав книгу зі спогадами, де вперше висловив ідею створення нейтральної організації для допомоги пораненим. Домігся її заснування, а згодом був серед ініціаторів конференцій, що призвели до підписання першої Женевської конвенції.
Сьогодні таких конвенцій уже чотири. А Червоний Хрест покликаний допомагати усім, кого захищають ці документи від "неминучих страхів війни": цивільним, пораненим і полоненим.
З початком повномасштабної війни Міжнародний комітет Червоного Хреста в Україні (скорочено МКЧХ) неодноразово підпадав під критику. Не лише соцмереж, правозахисників чи журналістів. А й влади.
Володимир Зеленський звинувачував МКЧХ у забороні використовувати свою емблему на евакуаційних колонах. Керівник Офісу президента Андрій Єрмак дорікав організації за мовчання і ставив "безальтернативну вимогу" направити місію до колонії в окупованій Оленівці.
Про розчарування Червоним Хрестом говорили в "Азові", який героїчно тримав оборону Маріуполя в облозі.
"Українська правда" запропонувала представникам МКЧХ показати свій типовий день і паралельно відповісти на основні претензії.
Важливий дисклеймер: Міжнародний комітет з головним офісом у Женеві має свою делегацію в Україні. Але її не потрібно плутати з Товариством Червоного Хреста в Україні. Останній – національна організація, яка працює окремо від міжнародної. Так само незалежними є й товариства в інших країнах.
Претензії зазвичай спрямовані саме на адресу Міжнародного комітету. Оскільки саме він має унікальне право працювати в зоні бойових дій.
Ми доєднались до робочого виїзду міжнародного Червоного Хреста на Київщині.
Чим займається Червоний Хрест в Україні?
Головний офіс Червоного Хреста в Україні – це мінімалістична скляна будівля в центрі Києва з вузьким коридором і багатьма кімнатами по обидва боки.
В одну з таких кімнат ми заходимо близько 9:30. Перед робочим виїздом на Київщину співробітники проводять тут "security briefing" – короткий інструктаж і планування:
"Пересуваємось тільки асфальтними доріжками, не заходимо до покинутих осель, не знімаємо блокпости й військових".
Працівники, за роботою яких ми будемо спостерігати, надягають білу манишку з великим червоним хрестом на грудях.
Один із них – Богдан Косяков, професійний інженер. До 2019 він працював у приватному секторі, а в МКЧХ продовжив займатись своїм напрямком – ремонтами житла й водопостачання.
Богдан монотонно перераховує свої задачі на день:
"Подивитись, як встановлені вікна та як ідуть роботи з ремонту покрівлі в Ірпені. Також – відновлення каналізації. Це екологічний проєкт, тому що каналізація просочується через ґрунт до річки, а річка йде до Дніпра".
Ці слова, мабуть, здивують (або навіть розчарують) людину, яка ніколи не заглиблювалась у роботу Червоного Хреста. І яка уявляє цю організацію як медиків-волонтерів, що витягають поранених із поля бою. Але розклад Богдана – типовий для нього і колег.
Структура нинішніх захисників гуманності ширша, ніж та допомога нужденним, яку в 19-му столітті описував Анрі Дюнан. Його послідовники – не волонтери, а спеціалісти, які чітко ділять роботу за напрямками.
В українській делегації, яка своєю чергою ділиться на субделегації в Києві, Одесі, Дніпрі, Полтаві, на Луганщині та Донеччині, працює близько 650 осіб. Півтори сотні з них – іноземці.
Тут є департамент здоров'я, який опікується запасами крові для переливання, забезпечує лікарні наборами для лікування поранених і ліками проти неінфекційних захворювань, таких як цукровий діабет, хвороби серця, астма тощо.
Окремі фахівці займаються питаннями мінної безпеки. Для військових і силовиків проводять тренінги з правил війни – міжнародних норм, дотримання яких має робити перебіг конфліктів гуманнішим.
Інженерний відділ, де задіяний Богдан, працює з відновленням водо- й теплопостачання, житла, соціальних установ, лікарень і шкіл.
"Ми надаємо гранти в розмірі від 80 до 5000 швейцарських франків (приблизно 3 – 200 тисяч гривень – УП) на відновлення житла, – розповідає речник Червоного Хреста в Україні Олександр Власенко. – Раніше ми надавали будівельні матеріали. Але, як правило, ми робимо це там, де немає ринку, де складно купити".
Такий підхід тут, як і багато інших своїх принципів, називають англійським терміном "dignity of choice". Дослівно – "гідність вибору". Тобто людині дають гроші та можливість вибрати, що саме на них придбати, а не визначають потреби за неї.
Попри міжнародні терміни та мільйони, виділені на допомогу, залишається важливе питання. "УП" чула його від правозахисників, які критикують Червоний Хрест: "Ремонтувати дахи ми теж можемо, у чому тут їхня відмінність?".
Ця відмінність – у міжнародному мандаті. У згоді всього світу, що Хрест має унікальне право допомагати цивільним у зонах конфліктів, стежити за тим, як дотримуються права полонених, і допомагати рідним встановлювати з ними зв'язок.
І питання, звісно, не в тому, що українські правозахисники не знають про цей мандат. А в тому, що його виконання Червоним Хрестом породжує жваве обговорення й критику.
Обміни, гумкоридори і візити до полонених. Чи дійсно Червоний Хрест бездіє?
На вже давно не прифронтові території Київщини ми їдемо всюдихідним Land Cruiser. Такі автівки Червоний Хрест використовує по всьому світу.
На вікнах – наліпки із перекресленим автоматом. Співробітникам заборонено не лише тримати при собі зброю, а навіть носити бронежилети й каски.
Єдине, що має захищати як машину, так і її пасажирів – це червоні хрести, намальовані зусібіч.
"Тому ми так гостро ставимось до використання емблеми з неповажних причин, – каже речник Власенко, відповідаючи на претензії, що організація не дозволяє чіпляти свій знак на евакуаційні колони влади. – Якщо його почнуть всі використовувати, це перестане бути захистом".
Від військових "УП" неодноразово чула, що росіяни прицільно стріляють по медичних машинах. Тому іноді захисники навіть не позначають їх, щоб не ставати мішенню.
У Червоному Хресті запевняють, що з такими випадками не стикались. У них за час війни з 2014 року загинув лише один співробітник – під час обстрілу в Донецьку.
Але і виїжджають білі неозброєні Land Cruiser на роботу лише тоді, коли їхні пасажири отримують гарантії безпеки: від свого керівництва та військових по обидва боки конфлікту.
"Напередодні зв'язуємось з обома сторонами, – пояснює Олександр. – Якщо вони кажуть, що буде безпечно – ми їдемо. Вранці ще раз зв'язуємось, питаємо, як пройшла ніч, чи все залишається в силі, чи безпечно їхати. Якщо нам хоч одна сторона скаже "ні", то ми відкладемо поїздку".
Вони дають "добро" на виїзд і фіксують пересування колег. Богдан повідомляє операторам, коли приїжджає на ту чи іншу точку маршруту. Якби ми їхали близько до фронту, то дзвонили би в радіо-рум щогодини.
Усе це – міжнародні правила. Вони ж визначають і відповіді Червоного Хреста на більшість претензій, що склались в українському суспільстві за час великої війни.
Унікальний мандат організації її речник описує одночасно і як прерогативу, і як обмеження:
"Ми можемо діяти суто в рамках Женевських конвенцій, не можемо виходити за них, ми не можемо щось вигадувати".
Через це Червоний Хрест не бере участі в обмінах полоненими. Відповідь проста: Женевська конвенція пише, що полонених звільняють після завершення війни. А нинішні обміни – суто домовленість двох сторін.
"Нас можуть сторони попросити взяти участь як фасилітаторів (незалежний фахівець, який допомагає організувати обговорення, комунікацію, співпрацю – УП),– уточнює Власенко. – В обмінах на Донбасі, які відбувались під Новий рік, ми фіксували добровільність, що людину передають з її доброї волі".
Складнішим для Хреста є питання з гуманітарними коридорами. Він може евакуювати людей із зони бойових дій. Однак із кількома "але".
По-перше, виїзд людей має бути добровільним. Представники МКЧХ акцентують: ніколи не депортують українців, як їх у цьому раніше звинувачували в ЗМІ.
Тут важливо розуміти: міжнародна організація відповідає за себе, але не за російський Червоний Хрест. Вплинути на нього, кажуть, Женева не може. Як і у випадку зі зборами коштів для родин мобілізованих росіян. Національні товариства ЧХ не підвладні Женеві: як українське, так і російське.
Друга умова, за якої міжнародники займаються евакуацією людей – обов'язкова згода обох сторін.
"Якщо одна зі сторін домовилась з керівником бригади, яка там стоїть – це, даруйте, не домовленість, – каже речник Власенко. – Тому що автобус приїхав, посадили людей, а потім вони їдуть назад – їм поставили шлагбаум".
Такі пастки для евакуаційних колон окупанти створювали й на Київщині.
Зараз дорогу нашому Land Cruiser тут погіршують хіба що затори та сніг. У березні – свистіли кулі, розстрілювали машини з цивільними, а "зелені коридори" раз за разом зривались з російської сторони.
Тоді "УП" чула від представників обласної влади скарги: що Червоний Хрест, покликаний ризикувати заради порятунку життів, не долучається до евакуації.
"Тому що це були колони, які формували на свій страх і ризик. Ми – нейтральний посередник. Все, що ми робимо, не має сприяти одній чи іншій стороні", – українець Власенко не востаннє нагадує нам про свою нейтральність у цій війні, як передбачено Женевою.
Одна з найцінніших функцій МКЧХ, яка прописана в конвенціях, це відвідування полонених. Червоний Хрест теоретично може відвідувати місця, де утримують людей, спілкуватись з ними без сторонніх осіб.
Організацією таких візитів займаються чи не всі ланки ЧХ: перемовини ведуться на всіх рівнях, включно з Женевою, а спеціалісти, які мають їздити до полонених, є навіть в окупованому Донецьку. Ці спеціалісти – іноземці, громадяни країн, не залучених у війну, що обумовлено міжнародними правилами безпеки.
Однак судити про цей напрямок роботи Червоного Хреста можна лише за теоретичними фразами без конкретики. Публічно про таку роботу в організації майже не говорять.
Власенко пояснює це конфіденційністю, про яку просять обидві сторони:
"Ми хочемо мати доступ до 100% затриманих у зв'язку з конфліктом (ми запитали, чому Червоний Хрест називає війну конфліктом – читайте відповідь нижче – УП). І заявляємо про це сторонам.
Я не можу назвати цифри, до скількох людей ми маємо доступ. Скажімо так: затриманих (сюди входять полонені й цивільні, яких, за міжнародними правилами, не можна брати в полон – УП) тисячі, а ми маємо доступ до сотень (по обидва боки – УП)".
До таких же конфіденційних напрямків відносять обмін тілами загиблих, пошук зниклих безвісти та відновлення сімейних зв'язків, тобто встановлення контакту між родичами, які опинились по різні боки лінії фронту.
У жовтні Офіс українського омбудсмена публічно заявив, що Червоний Хрест не приїхав на лінію розмежування, щоб домогтись доступу до Оленівки. У цьому селищі на окупованій Донеччині утримують полонених і можуть приховувати сліди злочину – обстрілу колонії.
"Ми не поїхали, оскільки це була політична акція, – відповідає Власенко. – Наші люди в Донецьку були готові їхати. 29 липня сталась трагедія, вже 30-го вранці ми хотіли туди потрапити, вели переговори.
Те, що ми приїхали би в чисте поле на останній блокпост і на нашому фоні омбудсмен зробив би політичні заяви – це ніяк не вплинуло би на доступ до людей під вартою."
Читайте також: Права людини під час війни. Що таке Офіс омбудсмена і як він домовляється з росіянами та європейцями
Слова речника зовсім не звучать байдуже, як може здатись. Свої виважені та беземоційні формулювання він уже навіть не підбирає. До аполітичних правил Червоного Хреста, схоже, давно звик.
За вікнами нашого всюдихода змінюються пейзажі понівеченої Київщини. Вбивці й ґвалтівники, які орудували тут ще 9 місяців тому, точно не керувались Женевськими конвенціями, про які ми розмовляємо.
Цей контраст – між жорстокою реальністю війни й ідеалізованою теорією Женеви – не може не породжувати емоційне обурення. З ним іноді стикаються і звичайні "польові" працівники Червоного Хреста, навіть водії фур із гуманітаркою.
– Як ви на це реагуєте? – питаємо в інженера Богдана.
– Намагаємось на власному прикладі показати, як ми працюємо, розказати, які вже є практичні результати. Мені простіше: немає води чи є вода в Ірпені завдяки нашій співпраці – це яскравий приклад.
Кому і за який кошт допомагає Червоний Хрест?
В Ірпені ми зупиняємось на кількох об'єктах, куди Червоний Хрест вклав гроші. Це ремонт вікон, даху та водопроводу.
Загальний бюджет організації в світі – близько 2 мільярдів швейцарських франків або 78,7 мільярда гривень. Ця сума близька до першого траншу європейської допомоги на відновлення України, про який домовились на конференції в тій же Швейцарії в липні.
Загальний бюджет формується переважно за рахунок внесків держав. Женева розподіляє фінансування в різні країни.
Задонатити може кожен охочий. При цьому можна визначити, на що саме ти хочеш спрямувати гроші: наприклад, на допомогу Україні або на водопостачання в будь-якій точці світу. Гроші від компаній беруть із застереженнями: вони не мають бути виробниками зброї, тютюну й алкоголю, не мають відмивати кошти.
Бюджет української делегації під час 8-річної війни на Донбасі був у топ-10. Але, пригадує речник Власенко, з року в рік опускався на сходинку нижче в цьому рейтингу. На 2022-ий він був запланований у розмірі 73,6 мільйона франків (близько 2,9 мільярда гривень), але з ескалацією війни почав постійно зростати й уже сягнув 250 мільйонів, тобто 9,8 мільярда гривень.
Допомога Червоного Хреста насамперед орієнтована на малозабезпечене населення. Серед критеріїв, які випрацювали ще до повномасштабної війни, на Донбасі – не дублюватись з підтримкою інших міжнародних організацій, тобто щоб гроші не йшли в одні й ті самі руки.
Якщо йдеться про ремонт, у пріоритеті – будівлі, необхідні більшій кількості людей, як-то соціальні установи. Однак не лише вони.
"Будинок вчителя, який постраждав під час обстрілів 10 жовтня, вкритий нашим брезентом", – раптом згадує інженер Богдан.
Будівлі в центрі Києва допомогли, зважаючи на її культурне значення та великі обсяги роботи.
У цьому разі, як і в багатьох інших, Червоний Хрест тісно співпрацює з місцевими чиновниками. Поки організацію критикують на Банковій, комунальні керівники в Ірпені готові на камеру зачитувати довгі промови подяки за кожну додаткову копійку, використану в зоні їхньої відповідальності.
– Хто виконує всі ці роботи? Місцеві служби чи ви самі знаходите майстрів? – цікавимось у речника, поки Богдан інспектує ремонт водогону.
– Місцеві. Нам важливо, щоб гроші пішли в ті населені пункти, які постраждали, щоб ожила економіка в цих місцях. Працівники, які тут живуть, зароблять тут гроші, підуть у місцевий магазин їх витратити.
Чому Червоний Хрест не називає війну війною?
Під одним із житлових будинків в Ірпені ми зустрічаємо місцеву мешканку похилого віку. Для бабусі інженер Богдан – і уособлення порятунку від морозів, і узагальнене "діти", за яких старенька просить у Бога миру й перемоги.
Богдан слухає розповіді жінки, історії про війну й намагання розрізнити з-поміж військових своїх і росіян. Слухає, але розмов не підтримує. Це – черговий принцип його організації. Нейтральність.
"Ми не зважаємо на політичні погляди. Якщо заходимо в приміщення, а там стоять прапорці, ми не звертаємо на це увагу. Не можна навіть уточнювальні питання ставити людям", – пояснює Олександр Власенко.
Ми підіймаємось на поверх перевірити відремонтовані вікна. І в одній із квартир інженер Богдан зустрічає свою землячку.
– А ви на якій вулиці проживали в Сєвєродонецьку? – питає він у жінки.
– Курчатова.
– А я проживав на Гвардійському, 27. Тобто сусіди, – радісно каже Богдан.
Він сам народився в Донецьку. 2014-го виїхав на підконтрольну Києву територію, у Сєвєродонецьк, який 8 років по тому теж потрапив в окупацію.
– Це теж рішення, щоб демонструвати нейтральність? – питаємо речника.
– Ні. Так прописано в Женевській конвенції: буває міжнародний і неміжнародний збройний конфлікт. Війна – не юридичний термін. Може бути інформаційна, економічна війна, навіть між фанатами різних футбольних команд.
З тиж же причин Червоний Хрест називає обміни – "одночасним звільненням і передачею". А замість "гуманітарний коридор" каже "safe passage", тобто "безпечний вихід".
Ще одна будівля в Ірпені, яку перевіряє цього дня Богдан – соціальний гуртожиток. Тут теж лагодять вікна і покрівлю.
Ми йдемо довгим порожнім коридором, у кінці якого, на спільній кухні, булькотять у чиїйсь каструлі макарони. Двері в одну з квартир вигнуті й частково вирвані зі стіни.
– Наслідки вторгнення, – йдучи повз, коментує Богдан.
Він не про вторгнення Росії, як може спершу здатись. А про злам мародерів. Ані він, ані його колеги не вказують на винуватців, незалежно від масштабу трагедії.
Чому Червоний Хрест не вказує на злочини та порушення росіян?
Богдан не візьметься судити про винуватця зруйнованої будівлі, яку він знімає камерою з тепловізором, щоб побачити витоки тепла. Так само його керівництво завжди пише у звітах "цивільні будинки, зруйновані під час конфлікту України та Росії". Або закликає "обидві сторони" допустити свої делегації до полонених.
"І складається враження, що обидві сторони їх не допускають", – обурюються працівники українського Офісу уповноваженого з прав людини, розмовляючи з "УП".
"Ми не розрізняємо сторони. Ми просто говоримо, що хотіли би мати доступ до всіх", – захищає Олександр Власенко позицію Червоного Хреста.
Він запевняє: саме ця позиція дозволяє їхнім співробітникам потрапляти в найзакритіші точки:
"Нас пускали, наприклад, у місця тримання під вартою Ісламської держави, Талібана, Сомалі. Пускали, бо знали: все, що ми побачимо, буде конфіденційно.
Ми можемо побачити порушення, але ніколи не скажемо про це журналістам. Ми скажемо представникам цього закладу. Якщо бачимо, що адміністрація не хоче усунути порушення, ми виходимо на більш високий рівень. Але все рівно це ніколи не йде в публічну площину".
Так само Червоний Хрест ставиться до воєнних злочинів: фіксує, але не озвучує. Його працівники навіть можуть не свідчити в Міжнародному кримінальному суді.
"Наша мета – не виступити в ролі судді, а запобігти повторенню цих речей.
Можна вийти і сказати про порушення. І після цього тобі двері буде зачинено назавжди. І не тільки тут, а й в інших країнах.
Конфіденційність дозволяє тримати двері відкритими. І ми будемо робити все, щоб мати цей доступ".
По обіді ми вертаємось у Київ.
В офісі київської субделегації з'явилося світло. І всюдихід привозить нас сюди, під значно простішу будівлю, ніж головний офіс, з якого ми виїхали вранці.
Тут раніше квартирувалась ОБСЄ, від якої над раковинами залишились англомовні таблички. Ще 10 місяців тому київської субделегації не існувало, адже і війни в цьому регіоні не було.
Тобто – конфлікту, як напише у своєму звіті інженер Богдан:
"Я повинен скласти репорт про те, що ми побачили: встановлення вікон, використання наших матеріалів. Як тільки роботи буде закінчено, їх подадуть нам на оплату, ми приїдемо перевірити, а потім вже оплатимо".
Після поїздки у нього починається офісна робота. Богдан особисто відповідатиме за те, щоб робота інженерів на Київщині за міжнародні кошти була ефективною.
Робота, яку він абсолютно справедливо називає допомогою людями. За яку його, безумовно, не візьмуться критикувати.
У Червоному Хресті свій підхід називають комплексним: щоб люди під час конфлікту отримували і їжу, і тепло, і водопровід, і зв'язок із полоненими.
У цьому комплексі немає лиш контексту. Так був задуманий Червоний Хрест – як безсторонній компромісний рятувальник. Півтора століття тому цей підхід був революційним рішенням європейських гуманістів.
Під європейським Києвом буденність життя вже перетворилась для світу на музей воєнних злочинів. І в цьому музеї просто не залишилось місця ані для Женевських конвенцій, ані для романтичних мрій Анрі Дюнана про майбутнє без жорстокості.
Можливо, місце для цієї теорії колись таки знайдеться в майбутньому. А можливо – проблема не в тому, як теорія реалізується на практиці.
Просто майбутнє настало вже. І змінювати під нього доведеться теорію.
І зовсім не Червоному Хресту, тобто – не лише йому. А світові, який, з одного боку, сильно змінився за півтора століття, а з іншого – все так само "бореться з Росією, яка має на увазі, що війна – це нормальне явище".
Соня Лукашова, Дмитро Ларін, УП
