"Дуже сильно хочу влупити по Кремлю". Інтерв'ю з командиром бойової групи К2, Героєм України Кирилом Вересом
"Що таке зима на фронті? – перепитує майор Кирило Верес, Герой України, володар "Золотої Зірки" та повний кавалер ордена Богдана Хмельницького. – По-різному буває. Залежить від того, як ви звикли влаштовувати свій побут, як можете зробити це з урахуванням обставин. Зараз продемонструю свій штаб".
Тоді, як Верес, 34-річний командир підрозділу К2 54-ої окремої механізованої бригади, показує в режимі онлайн темні приміщення з величезними моніторами, що світяться, журналіст "УП" сидить у теплій, світлій редакції. У штабі Кирила Вереса також працюють і дизельний генератор, і старлінк, але є один нюанс.
"Це мої зараз гатять, все гаразд, – сміється він над глухими звуками артилерії. – Тут постійно стріляють".
2015 року Кирило Верес разом із побратимами брав у полон під Щастям кадрових офіцерів ГРУ Російської Федерації Єрофєєва та Олександрова, яких у 2016-му обміняли на Надію Савченко.
"Я різне чув про Олександрова та Єрофєєва, але мене взагалі не цікавить подальша їхня доля – розповідає Верес. – Головне, щоб вони більше не їхали сюди. Другого такого шансу їм не подарую. Хоча, чесно кажучи, я впевнений відсотків на дев'яносто п'ять, що їх давно вже немає серед живих".
Сьогодні підрозділ Вереса воює недалеко від Бахмута. Відбиває лобові атаки ворога, божевільні й безглузді з погляду логіки та реалій 21 століття.
В інтерв'ю "УП" командир К2 розповів під канонаду про зиму на фронті, співвідношення втрат, про операцію "Десантник Вовочкін" та особистого супротивника з позивним "Хрест", проти якого воював в Авдіївці, під Волновахою та в Мар'їнці.
Далі – пряма мова.
Встик
На дев'ятому місяці великої війни противник не змінюється. Я росіянам дуже вдячний, що вони не вчаться. Раджу їм воювати так і надалі (усміхається). Нехай так само йдуть: гинуть, приходять нові, переступають через загиблих, лізуть уперед і знову гинуть.
У нас тут співвідношення втрат зараз один до тридцяти, один до сорока. Звісно ж, на нашу користь. І це – не жарт. Але навіть за такого співвідношення їхніх загиблих має бути ще більше, а наших ще менше.
Я завжди кажу: поки РФ повністю закінчиться, може закінчитися й Україна. Тому я не згоден, щоб на десять, двадцять "двохсотих" росіян був один мій боєць. Навіть на сотню не згоден. У них шлак гине, а у нас, с*ка, найкращі!
На нашій ділянці ми зараз воюємо лише проти ПВК (приватна військова компанія, ПВК Вагнер – УП). Одні зеки лізуть і лізуть, а їхні регулярні війська на другому плані стоять. Ми утилізуємо їхній шлак, але втрачаємо своїх, гідних хлопців. Тож у цьому сенсі росіяни в подвійному плюсі.
Їхня тактика не змінюється. Я дивився багато та читав про Ржевську операцію. Мільйони радянських солдатів помирали, щоб узяти якесь сране вузлове місто. І зараз маю таке відчуття, що ми десь під Ржевом. Так бездумно вони кладуть свій особовий склад!
Тиждень тому був сильний бій. День, два, третій, четвертий… Підходжу до свого командира, кажу: "У нас такими темпами скоро патрони в автоматах закінчаться. Просто закінчаться". Ми не встигаємо підвозити БК, а вони лізуть і лізуть, щоби померти. Така щільність!
Я бачив, як на позицію йде п'ятдесят осіб. У стикову. Просто біжать полем і падають. У нас перекур пів години і нові пів сотні починають тікати. У такі моменти в перші секунди переживаєш за своїх, тому що співвідношення сил просто величезне. Але коли бачиш, що їх першої половини вже немає, глобально вони нічого не можуть зробити, я кажу хлопцям: "Робіть те, що вмієте. Не треба нічого вигадувати. Робіть свою роботу. Не поспішаючи, планово, без емоцій, хаосу та анархії".
Коли (під час атаки – УП) їх залишається десять відсотків, я кажу, як є: "Просто добивайте, якщо не хочуть здаватися в полон".
Крайній раз я запропонував здатися вісьмом їхнім бійцям – літав на дроні з гучномовцем на висоті 20 метрів, щоб вони мене почули. "Здайтеся, – кажу, – беріть із собою поранених та виходьте. Я вас бачу всіх. Ось ти – лежиш під деревом у зеленій курточці. А ти – в чорних штанях. Не здастеся, приїду танком, розстріляю!" Вони не схотіли.
Я приїхав танком, розстріляв. Запропонував тим, хто залишився живим, ще раз здатися. Але вони вирішили загинути героїчно (пауза). Тобто умови людяності дотримуються. Ось чесно, мені легше їх у полон взяти і передати, ніж ці трупи потім кудись дівати.
Без обмежень
Якось ми з дрону кинули їм радіостанцію – дешеву таку, китайську, у нас їх багато. Я забрав одну з позицій та скинув. Передаю: "Здавайтеся! Здавайтеся!". А у відповідь чую: "Пішов ти на **й! Сам здавайся!".
Пізніше з'ясувалося, що це крикнули свої пацани з сусідніх позицій, які не знали про нашу аферу. Увечері розповіли: "Ми думали, що це росіяни, тому так і відповіли" (сміється).
На цій великій війні багато чого вперше. Ви бачили в інтернеті, як ми взяли одного в полон за допомогою дрону? Унікальний випадок. Є одна бригада, в якій я служив, мої близькі товариші, вони вчора те саме повторили. Телефонують: "Кирилич, крутяк!". Їм пощастило: взяли мобіка з Москви.
Ми з хлопцями збили дрон дроном після того, як наші військові вперше таке зробили. Мої хлопці повторили цей, як я сказав, героїчний подвиг (усміхається): наш залишився цілим, а їхній – упав. Це були стандартні Mavic 3.
Головна відмінність цієї війни від того, що було до 24 лютого – немає законів та обмежень, скажімо так. Так, є якісь гуманітарні моменти, є Женевська конвенція, наприклад. Але в іншому – одна суцільна війна.
Все стало інакше. До того був, образно кажучи, полігон. Так, усі попередні роки ми воювали, і люди гинули. Але, порівняно з тим, що відбувається зараз, то було тренування.
У глобальному сенсі тепер обмеження знято. Гусля (гусениці танка та іншої техніки – УП) спокійно катається асфальтом, і ніхто вже з цього приводу не переймається.
Пам'ятаю, було кілька років тому: моя техніка десь завантажувалася на Донбасі, наїжджала на брівку, на клумби, а мене пороли всі кому не ліньки: ай-я-яй, біда! Адміністрація скаржилася комбригу. Розборки, усе таке. А тепер головне – зберегти країну, а не брівку.
Після 24 лютого бійцям дуже важко. Раніше авіація в нашу піхоту не стріляла. Життя піхотинця в окопі наражається на небезпеку в десятки, в сотні разів більше.
До цього були лише дозволені калібри. Іноді на Донбасі порушувалося перемир'я, це ні для кого не секрет. Але це було зрідка, лічені дні.
Ти знав, що можна від'їхати всього на кілька кілометрів у тил і туди нічого не прилетить. Там працюють магазини, ринки, адміністрації, школи, дитсадки. Там у тебе хоч якесь перезавантаження, тому що можеш хоч якийсь час перебувати в безпеці.
Наразі безпечного місця в Україні немає. Навіть у Києві до тебе може прилетіти ракета. Нині все в небезпеці. Якщо раніше боєць переживав лише за себе та товаришів, то тепер переживає ще за дружину, дітей, батьків. Є там обстріл чи ні. Мерзнуть рідні чи не мерзнуть. Зі світлом чи без.
З'явилося багато чинників, які відволікають бійця. Але з іншого боку, як би це не звучало, для фронту ці фактори й у плюс: військові стали злішими, жалості немає до ворога.
Десантник Вовочкін
Ми брали в полон зеків із ПВК. У голові там одна тирса. Їм у в'язницях фільми показують, як ми нібито відрізаємо полоненим вуха, знущаємось до смерті. Тому вони бояться потрапити до нас.
Мізків у них немає, але все одно вони – жива сила. Із сотні їхніх ідіотів двадцять нормальних буде, яким хоч щось дано. Усі вони намагаються не лише вижити, а ще й убити.
Чому ворога важко вбити? Не тому, що шкода, а тому, що він намагається вижити. Розум проти розуму. Дія проти дії. Поки ворог живий, він – людина з таким самим, як у нас, інстинктом самозбереження.
Мізків у них немає, але техніки не бракує. Озброєння валом, боєкомплектів набагато більше, ніж у нас. Беруть досі не якістю, а кількістю.
У мене немає кількості. Якби я мав, скажімо, на мою смугу 400 або 300 боєприпасів на день, я б їм влаштував випалену землю і йшов вперед. Але є набагато менше від того, що хотілося б.
У мене особисто немає поки що ресурсу, щоб іти вперед. Доводиться по суті поки що лише стримувати. Така ситуація. Ми не можемо собі дозволити 20 пострілів на пристрілку (з артилерії – УП). Тому доводиться діяти якісніше, постійно щось нове винаходити. Дорожити кожним снарядом, який має влучити в ціль.
Я дуже ретельно розробляю операції. Змушую штаб все прорахувати так, щоб максимально мінімізувати втрати. Скажу, що, тьху-тьху-тьху, крайні рази обійшлося без загиблих. У двох операціях були трьохсоті, але безповоротних втрат не було.
Коли посилаю людей на операцію, то викликаю, розповідаю всю правду, всі можливі варіанти. Відпускаю подумати. Вони повертаються, вносять свої правки. Потім я їх вношу, даю свій план. Вони пропонують ще щось, і потім приймається остаточний варіант.
Раніше на планування бувало в середньому десь п'ятнадцять днів. Зараз операцій так багато і так мало часу, що для кожної назви не встигнеш придумати. Але в минулому назви були в кожної: "Мат", "Півні", "Зупинка", "Десант", "Морпіхи"...
Була в мене одна операція "Десантник Вовочкін". У росіянина поцілили снарядом. Те, що від нього залишилося, підлетіло на висоту 20-30 метрів, упало на будинок, проломило дах. Є у них мультфільм "Десантник Стьопачкін". Ну, а в мене Вовочкін (сміється).
Хрест
Чи є конкретна людина, яку я хотів би спіймати, знищити в бою? Є одна (пауза). Коли стояв у Авдіївці, там був командир 6-ої, здається, роти 11-го полку з позивним "Хрест". Якийсь росіянин з німецьким корінням, щось на зразок того.
Хрест тоді був на промці (промислова зона Авдіївки – УП). Дуже зухвалий. Нашим кричав, виходив сам на переговори (про обмін полоненими та припинення вогню – УП).
Про нього всілякі історії розповідали. Я про нього читав всяке, чекав на нього реально, був готовий до зустрічі, але так особисто жодного разу не зустрів. Так сталося, що за три дні до великого перемир'я та ротації я вбив командира його батальйону. Ми їх у ту ротацію просто в одну хвіртку винесли, розмотали в мотлох.
Через кілька років після початку повномасштабного вторгнення мій підрозділ перекинули у Волноваху. Тоді туди пішли на прорив великі танкові колони по 20-30 машин. Наші війська почали, скажімо так, трохи відступати. В одному населеному пункті під Волновахою моя група вибила ворога.
І ось один полонений сказав, що Хрест став комбатом після того, як я знищив 2019-го його командира в Авдіївці. І що мій підрозділ під Волновахою атакував вже батальйон Хреста, а не рота. Загалом ми там побилися і знову розійшлися – мене відправили на іншу ділянку.
Потім Хрест атакував Мар'їнку. Там ми з хлопцями нищили його довго. Сильний супротивник. Були дні, коли бувало дуже важко. Ми були, скажімо так, на межі: міліметр праворуч, і все – був би його успіх.
У таких ситуаціях з'являється повага до супротивника.
Я хотів би познайомитись із Хрестом. У Мар'їнці в нього великого успіху не сталося. Його вивели на Луганщину, де йому вдалося багато території захопити. Практично всі успішні операції противника в Лисичанську, між Золотим та Попасною – це його батальйон.
Впевнений, що ми з хлопцями його багато чого навчили в минулому: як правильно воювати та не вмирати. Я уважно стежу за його операціями й не хочу, щоб він тепер навчав мене чогось нового (посміхається).
А щодо інших росіян… Якщо чесно, я б упіймав Соловйова чи ось цей "зливний бачок" (Скабєєву – УП). Щоб тільки у вічі подивитися. А так мені ніхто більше не цікавий. Тим більше політики.
Шкода тільки дуже, що Жириновський завчасно дуба врізав. Хотів би я, щоби він був свідком розвитку подій. Щоб подивився на свою найкрутішу, бл**ь, країну в світі. Але він, тварюка, здох раніше.
Зима
Зима на фронті – це, с*ка, сніг, бруд, піт, сльози та кров. Скарги "сонечок" я не розумію. Якщо хтось думає, що взимку не холодно, то такого не буває.
Влітку бракує води, і ми постійно горимо під час обстрілів. Осінь та весна – болото, гумові чоботи, боєць весь у багні.
В нас тут війна, не АТО, не ООС. Як ви хотіли, щоби було на війні? Щоб ресторан був? Щоб воювали добу через дві чи три? Війна – це нон-стоп.
Бійців треба підбадьорювати. Я завжди кажу: "Ми всі помремо, але не в цю ротацію" (сміється).
Кожен влаштовує свій побут, як вважає за потрібне і як уміє. Так, бувають проблеми. Але вони тимчасові. День, два, три, чотири… Ми завжди намагаємось перебудуватися швидко, знайти вихід та нормалізувати роботу. Причому робимо це колегіально, всім штабом.
У мене теж є позиції, де всі у шанцях та багні. Але при цьому, скажімо так, один старлінк на 60 осіб теж є. Боєць може хоч раз на день-два відійти метрів на двісті в тил, зателефонувати додому, сказати, що живий.
Зв'язок якийсь є, радіостанції якось заряджають, боєприпаси підвозять. Навіть на найскладніших ділянках логістика бодай мінімальна, але завжди присутня. Тому я не згоден, що з цим прям все жорстко. Але за все ЗСУ не буду казати, лише за свій підрозділ.
Так, коли ми, наприклад, переїжджаємо на нову ділянку, на марші або вступаємо в бій з ходу, то цього немає. Але коли триває стабілізація хоча б три-чотири дні, то підтягуємо тил: старлінки, генератори, ретранслятори. Коли отримуєш тимчасовий проміжок з нормалізацією ситуації на ділянці фронту, все що завгодно миттєво розгортається і нарощується.
Зима – це буржуйки. Світло – це розкіш. Я командир досить великого підрозділу, проте теж живу в темряві. У мене генератор щодня запускається на кілька годин. Тільки тому що потрібно заряджати ноутбуки, радіостанції.
Ролики монтуємо, відео обльотів вивчаємо. Аналізуємо, плануємо операції. Все це на мінімальній кількості електроенергії. Я знаю, що Старлінк споживає 39 ватів (посміхається), а вентилятор влітку – 59 ватів (сміється). Доводиться все рахувати.
Але не генерали роблять почет. Не Ілон Маск збирає "Теслу", б**ь. Він просто дав ідею. Дізнатися рівень підрозділу можна, подивившись на найгіршого бійця. Це буде точною оцінкою.
У мене в підрозділі є піхота, снайпери, гранатометники, стугністи, джавелінники, кулеметники, мехводи (водії танків, БМП – УП), розвідники, пілоти (дронів – УП). І я вимагаю від усіх бути універсальними, освоювати різну техніку та озброєння.
Щоб потрапити до мене, треба вміти все.
Шляхетно
Я не сліпий і не дурень. Те, що буде велика війна, я знав із 2014 року. Питання було лише у часі. 24 лютого нічого нового я не побачив, хоча глибоко в душі сподівався, що ось так – з ракетами, авіацією, бомбардуваннями – можливо, і не буде.
Ті, хто раніше любив нашого ворога, любитиме його й надалі. Їм сніг на голову сипатиметься, а вони скажуть, що це дощ. Що це ми стріляємо по мирному населенню.
Дуже погано, що у 2014-2015 роках ми не карали тих, хто був відверто проти України. Хтось продовжував відкрито підтримувати Росію. Якби їх покарали, зараз усе було б інакше. Потрібно було особливо завзятих виперти з валізами в РФ, продати їхнє майно з аукціону або роздати під лікарні, дитячі табори. Варіантів мільйон.
Ми маємо закон, тому не можна говорити, що таких треба позбуватися. Але моя суто особиста думка: їх треба видворяти. Потрібна у цьому питанні жорсткість. Ну, як таке можливе? Навіть зараз у тилових містах, поки ми стримуємо ворога на фронті, знайдеться хтось, хто чекає та кличе Росію.
Коли бомбять тилові, мирні міста, ти або здаєшся, або стаєш злішим. У нас друге. Я ось теж дуже сильно хочу влупити по Кремлю. От чесно, якщо мені зараз дадуть ракету, запущу, не замислюючись! Навіть не в Кремль насамперед, а в Москва-Сіті, в будинки хороші, де вони живуть.
А потім по всіх їхніх електростанціях, щоб вони розуміли, скажімо так, тенденції: не можна так! Давайте воювати, ніхто не проти, але ж чесно, благородно.
Потенціал воювати в нас ще величезний. Бажання є. Давайте! Ми не сядемо за стіл переговорів. Це вони хочуть. Це вони влаштували черговий геноцид українського народу.
Ще років шість, і мій син піде до армії. На цій війні зростає ціле покоління. Син уже не знає іншого, крім війни. Йому не потрібні три вищі освіти. Йому треба знати, як розбирати та збирати автомат.
На фронті не до новин. Але бісить мене тільки одне: люди забувають, що тут у нас війна. Якщо хтось думає, що в нього в тилу все буде добре, поки інші воюють, то це погано закінчиться. Ми тут не безмежні.
У нас одні йдуть на фронт, а інші – до нічного клубу. Але обов'язок кожного чоловіка – батьківщину захищати, якщо від тебе в тилу не набагато більше користі.
Тим, хто в тилу плаче "Все пропало!", хто розповідає про втому, переговори та капітуляцію, я б сказав одне: засуньте руку в штани та постарайтеся знайти там яйця.
Євген Руденко, УП
