Українська війна Z
Десять місяців тому в наше життя увійшла повномасштабна війна. Стало реальністю те, про що українці недавнього минулого не могли навіть помислити. Те, про що можна було прочитати лише в апокаліптичних романах.
Серед таких творів виділяється бестселер середини нульових – "Світова війна Z" Макса Брукса, американського сценариста та нащадка українських євреїв. Псевдодокументальний твір оповідає про вірус, який перетворює людей на зомбі; і про глобальну війну з живими мерцями.
Для нас ця книга примітна не лише через символічну літеру "Z" на обкладинці. І не лише через те, що у фіналі автор пише про перетворення Російської Федерації на тоталітарну Священну імперію, яка анексує колишні радянські республіки.
Найважливіше те, що Брукс описав вторгнення великої війни у життя благополучного постіндустріального суспільства XXI століття, яке не готове до такого повороту подій. І тому важко утриматись від порівняння американської фантазії 2006-го з українською реальністю 2022-го.
Читайте також: Дзеркало війни
А ви б віддали перевагу, щоб ми сказали людям правду? Що це не новий штам сказу, а незрозуміла суперчума, через яку повстають мертві? Уявляєте хоч, яка б піднялася паніка? Акції протесту, заворушення, мільярдні збитки приватних власників... Уявляєте, яких збитків це завдало б політичному капіталу адміністрації?
Нинішній Україні все це дуже знайоме.
Заспокійливі промови Зеленського і Ко напередодні Великої війни досі залишаються предметом гарячих суперечок. Дехто переконаний, що українська влада не дозволила громадянам підготуватися до вторгнення. Інші доводять, що чесне попередження ніяк не допомогло б українцям, а лише спровокувало б зайву паніку.
Про те, що краще – оптимістична брехня чи деморалізуюча правда, – країна за 10 місяців так і не домовилася.
– Усі розраховували на зиму, яка заморозить мертвяків.
– Але як ви збиралися пережити зиму?
– Гарне питання. Не думаю, що більшість людей заглядали так далеко наперед. Напевне, вважали, що влада прийде нас рятувати або просто думали запакувати речі й вирушити додому.
Я впевнена: багато хто не думав ні про що, крім завтрашнього дня, вдячні небесам хоча б за те, що вони нарешті в безпеці, а все якось владнається. "Ми повернемося додому, не встигнеш і оком кліпнути, – казали деякі. – До Різдва все закінчиться".
Читайте також: Розсміши Бога
У книзі Брукса багато американців тікають від навали зомбі на північ – і гинуть від холоду, голоду та хвороб. Вони виявляються не тільки фізично, а й психологічно не пристосовані до руйнації звичного світу.
Більшість українців, яких війна застала зненацька, пережили ту саму гаму почуттів.
Ми переконували себе, що воєнний жах просто не може тривати довго. Жадібно хапалися за прогнози про "два-три тижні максимум". Намагалися не заглядати далеко вперед і сподівалися, що за допомогою Байдена, Сі Цзіньпіна чи кремлівських заколотників усе якось владнається.
Та тепер очевидно, що єдиний спосіб пережити велику війну – це прийняти її такою, якою вона є.
Усіх врятувати не можна. Занадто великий масштаб епідемії… Треба сконцентрувати війська, відвести їх у спеціальну "зону безпеки", яку захищають природні перешкоди на кшталт гір, річок чи навіть моря. Зібрані в цій зоні військові винищать заразу всередині своїх кордонів, а потім використають ресурси, які залишаться, щоб захищатися від подальших нападів живих мерців... У зону безпеки можна евакуювати лише невелику частину цивільного населення.
Після 24 лютого зі схожим моральним викликом зіткнулася й Україна. Зараз ми знаємо, що на початку повномасштабного вторгнення агресора доводилося заманювати вглиб країни, розтягуючи його сили та роблячи його вразливим. Фактично Буча, Ірпінь та Гостомель були принесені в жертву заради порятунку Києва, і ця жертва себе виправдала.
Як виявилось, найважче на війні – навіть не загибель наших людей від ворожої руки. Зрештою, ворог на те і ворог. Найгірша частина війни – це необхідність жертвувати своїми заради своїх. Прирікати на смерть одних українців, аби інші українці могли вижити.
Ти могутній корпоративний адвокат, все життя перевіряв контракти, укладав угоди, говорив по телефону. Ось у чому ти гарний, ось що зробило тебе заможним і дозволило найняти водопровідника для ремонту твого туалету, щоб ти зміг продовжувати тріскотіти по телефону. Чим більше ти працюєш, тим більше грошей заробляєш, тим більше наймаєш слуг, щоб вони звільнили тобі час для роботи.
На цьому побудовано світ. Але одного разу все руйнується. Нікому не потрібно укладати контракт чи угоду. Всім треба лагодити туалети.
Важливе місце у романі відведено новому воєнному побуту. Багато хто з колишніх господарів життя виявляється не при справах – зате затребувані прості роботяги.
У більшій частині України проблема виживання не стоїть настільки гостро, як у Брукса, але від переоцінки цінностей це не позбавляє.
Чим сильніше чиєсь благополуччя було прив'язане до мирного постіндустріального побуту, тим легше втратити колишній статус.
Впливові українці, які втекли до Відня та Монако, виявилися і не потрібні країні, що воює – натомість звичайні електрики стають героями.
Багато представників середнього класу втрачають роботу – натомість у пошані спеціальності, так чи інак пов'язані з війною.
Щоправда, талановита людина часто буває талановита в усьому – і вже помічено, що з хороших підприємців виходять хороші фронтові командири.
Читайте також: Остання надія Путіна
Сполучені Штати мали намір піти в атаку, рухатися вперед день за днем, поки, як висловився президент, "ми не змиємо, не зітремо або навіть не випалимо їх з Землі"… У залі стихійно розгорілися суперечки. Одні запитували, якого біса нам ризикувати новими життями, зазнавати нових непотрібних втрат, коли можна почекати в безпечному місці, доки ворог просто не згниє. Хіба ця тактика вже не дає своїх плодів?
У Брукса описано міжнародну конференцію, на якій президент США закликає вийти за межі "зон безпеки" і крок за кроком звільнити території, захоплені живими мерцями. Не всім це видається гарною ідеєю.
Хтось хотів обмежитись стримуванням росіян на захоплених ними рубежах. Хтось побоювався, що український контрнаступ зажене Путіна у кут і підштовхне його до застосування ядерної зброї. Хтось вважав безпечнішою тактикою очікування і поступове виснаження російських сил.
Аргументи для наших партнерів доводилося шукати довго і наполегливо – і цей процес все ще триває.
Незнання вбило мільярди людей. Незнання стало причиною війни із зомбі. Якби тоді ми знали те, що знаємо зараз... Якби вірус воскреслих мерців був так само зрозумілий нам, як, наприклад, туберкульоз. Якби люди в усьому світі, чи хоча б ті, хто має їх охороняти, точно знали б, з чим зіткнулися.
По суті, причиною нинішньої війни теж стало незнання. Незнання російських реалій тими світовими гравцями, які мали забезпечити безпеку планети після 1991 року.
Спершу на Заході вірили в нову демократичну Росію. Потім у Європі та США вважали, що бізнес із путінським режимом сприятиме стабільності, а не дестабілізації. Під кінець у Берліні та Вашингтоні сподівалися, що політика компромісів із агресором стримає його ревашинстські апетити, а не розпалить їх.
Озираючись назад, ми розуміємо, що великої війни в Україні можна було уникнути. Їй могли запобігти ще в середині дев'яностих або на початку нульових, 2008-го чи 2014-го: якби тоді західний світ знав про Росію те, що знає зараз. Але, на жаль, історія не терпить умовного способу.
Такою є природа людської війни. Дві сторони намагаються довести одне одного до межі витривалості, і скільки б нам не подобалося розмірковувати про тотальну війну, ця межа є завжди... якщо тільки ти не живий мертвяк.
Вперше в історії ми зіткнулися з ворогом, який активно веде тотальну війну. Вони не мають межі витривалості. Вони ніколи не підуть на переговори, ніколи не здадуться. Зомбі битимуться до кінця.
Росіяни – люди. Саме тому вони неспроможні вести тотальну війну. Вони гостро залежать від ресурсів, яких у РФ стає дедалі менше.
Вони не битимуться до кінця: незважаючи на всі грізні заяви кремлівської пропаганди. У росіян є межа колективної витривалості, і рано чи пізно вони зламаються.
А завдання українців – щосили наближати варіант "рано" і бути морально готовими до варіанта "пізно".
Михайло Дубинянський
