"У нас сил більше, ніж у ворога ракет". Декілька історій енергетиків, які варто знати під час блекаутів
Робота енергетиків під час війни подібна до праці коринфського царя Сізіфа. Але тільки зовні.
За образу богів Зевс прирік Сізіфа на вічну кару: штовхати на високу гору важкий камінь, який, опинившись на вершині, неодмінно скочується донизу.
Після атак ракет та "шахедів" енергетики відновлюють те, що ворог потім продовжує обстрілювати далі, змушуючи починати все наново. Але, на відміну від Сізіфа, для тих, хто працює в критичній інфраструктурі, їхня виснажлива робота – не кара небесна і не безплідна праця.
"Бажаний результат все одно буде. У нас сил більше, щоб все відновити, ніж у ворога ракет, щоб руйнувати", – додають надії герої цього тексту.
За даними Міністерства енергетики, з жовтня 2022 року ворожі ракети та дрони пошкодили всі наші теплоелектростанції. На даний момент на підконтрольних Україні територіях знаходяться 12 з 18 таких об'єктів.
Методичні спроби росіян знищити енергосистему України перетворили її без того закриті для публіки підприємства на надзакриті.
Журналістів УП впустили на одну з постраждалих теплоелектростанцій ДТЕК за низки умов: не показувати обличчя працівників, не знімати загальні плани, не публікувати будь-яку інформацію, що вказала б на локацію та поточні потужності ТЕС.
Але, попри всі обмеження воєнного часу, розповіді енергетиків, що їх зафіксувала УП, не стають менш наочними. Тож, як це: йти з дому на зміну, коли знаєш, що твоє робоче місце – пріоритетна ціль для ворога.
Лариса
У магічному ланцюжку людина – турбіна – електрика – затишок Лариса посідає головну позицію. Щоб рухалися величезні механізми, які дають електрострум, потрібно багато пари з води, за яку відповідає Лариса з колегами.
В один із осінніх днів хімік-технолог із п'ятнадцятирічним стажем займалася звичною справою – стежила за підготовкою води для котлів. Коли пролунала сирена, Лариса відправила колег до бомбосховища, а сама лишилася.
– У нас безперервний процес очистки та подачі, який не можна зупиняти, – пояснює вона. – Треба було залишитись, щоб потім багато часу та зусиль не пішло на запуск цеху.
Ракета вдарила метрів за двісті. Змусила рефлекторно впасти на підлогу та прикрити голову руками. Спину посікло склом, з ноги в медпункті потім витягли уламок. Але спершу Лариса побігла рятувати обладнання.
– Не знаю, що зі мною трапилося. Все відбулося на рівні підсвідомості. Дурне просто! – сміється вона.
Разом із розсипами битого скла один за одним посипалися телефонні дзвінки. Першою була молодша, дванадцятирічна донька зі сльозами: "Мамо, як ти?".
У сміху, яким робітниця станції наповнює свою драматичну історію, немає ні вихваляння, ні істеричних нот. Мабуть, тому, що вона знає: є ті, кому ще важче.
Її чоловік працював на тому ж підприємстві пів життя. Декілька років тому пішов у бізнес, а 24 лютого – добровольцем на фронт. Звільняв Херсон. Тепер воює у самому пеклі, на Донбасі.
Про коханого Лариса розповідає теж із посмішкою, намагаючись приховати помітний блиск в очах, який може ось-ось перейти у сльози.
– Коли він пішов у добровольці, запропонував: "Збирай речі та їдь", – згадує вона. – Але я одразу відповіла: "Ні", і це більше у нас в родині не обговорювалося.
Що ми там, у Європі, забули? Чому я маю покидати рідне місто, Україну? А хто тоді буде їх тримати?
– Коли чоловік йшов у ЗСУ, сказав, що хоче, щоб наші доньки жили у вільній країні, – продовжує жінка. – І хтось має виконувати цю роботу на фронті, хоча він не був раніше військовим. А я маю виконувати свою – тут.
Наша старша донька поступила в Авіаційний (НАУ – УП) в Києві і теж не збирається виїжджати. Така у нас в родині позиція.
Юрій
– На мене тільки вчепили піонерський галстук, ми пішли на канікули, і – всьо! Той Союз розвалився. Потім я вже навчався у технікумі та почав працювати.
Юрій, який обслуговує електрообладнання на ТЕС, розповідає свою історію у затишному бомбосховищі. До підземелля ведуть сходи, за якими – масивні герметичні двері, схожі на корабельні.
В кутку просторої кімнати з рядками стільців – радіоточка та портрет Тараса Шевченка, написаний олівцем від руки. Ймовірно, на його місці колись давно був інший іконостас – з портретом Леніна чи когось із генсеків.
Іронія, до якої важко підібрати епітет, в тому, що це промислове сховище, як і інші по країні, будували для порятунку від США та НАТО. Але тепер вони захищають від російських ракет та дронів.
– Була звичайна зміна, – згадує Юрій. – Я завжди приходжу раніше, щоб зорієнтуватися, які на сьогодні завдання для бригади. Коли ознайомлювався з планами, прилетіло.
Пощастило, що сама будівля висока. Був значний обвал. Сильно трухануло, оглушило. Двері повибивало, шафи для речей персоналу завалилися. Стіни частково зруйнувало, на проходах цеглини лежали.
– В перші секунди, чесно кажучи, я не знав, куди бігти, – продовжує він. – Все в диму, в пилу. В тому приміщенні ще був монтер, далеко від мене. Ми криками перекинулись: "Живий?" – "Живий!". Зійшлися в одну точку та почали вибиратися на вулицю.
Після повномасштабного вторгнення Юрій разом із іншими чоловіками пішов у місцеву тероборону. Чергував на блокпостах, допомагав поліції та військовим. Але потім зосередився тільки на роботі, яка згодом стала найнебезпечнішою в його місті.
– Як після того прильоту працювати? Ну як? Кави випив, покурив, трошки заспокоївся і пішов далі. В мене навіть не було думки звільнитися.
Треба робити, що вмієш. Я знаю, для чого працюю, і як це важливо для людей. В мене теж є відчуття, що я на фронті, тільки енергетичному, – посміхається чоловік.
На рефлексії щодо критики енергетиків у нього не вистачає ані сил, ані часу.
– Несуть всякий дитячий лєпєт, – не ображається Юрій. – Критики не розуміють, як і що працює. Не бачать, як всі тут викладаються. Не знають, з яким обладнанням доводиться працювати.
Люди всякі є: хтось з форточки кричить у спину, а хтось приходить пригощати хлопців та дівчат канапками та кавою.
Головне, щоб була перемога ЗСУ, а ми все витримаємо. Все відновимо. Потрібен тільки час, руки в нас є. Ворог видихається, а ми тримаємося, дякуючи нашим хлопцям з ППО.
Євген
– З мене вже тут сміються: "Тебе налякати важко!", – каже паливно-транспортник Євген про ракетні обстріли.
Декілька місяців тому він переїхав з прифронтового Слов'янська, з якого вісім років тому почалася війна, та влаштовувався на роботу на один із об'єктів ДТЕК.
– В 2014-му нашу Слов'янську ТЕС (належить державному ПАТ "Донбасенерго" – УП) розбили дуже сильно, – каже чоловік. – А зараз така ситуація всюди. І коли питають, чи встоїть наша енергосистема, то я кажу: "Сто відсотків, взагалі без варіантів!".
У словах Євгена не самовпевненість – лише власний досвід. Він уже проходив 90-ті, руйнацію енергетичного підприємства на старті війни у 2014-му, його відновлення та нові обстріли. Налякати та здивувати його тепер дійсно важко.
– Я був одним з десятка тих, хто першим зайшов на електростанцію у Слов'янську після боїв (вісім років тому – УП), – згадує він. – Побачив просто жах: 95% вікон не було, дуже багато руйнувань, побите обладнання. Але ми одразу почали наводити порядок. Просто засучили рукава – і вперед.
Новорічну ніч 2014- 2015 Євген з колегами провів на 26-градусному морозі, подаючи вугілля, щоб Слов'янськ був із теплом.
– Тоді до зими ми встигли запустити маленький котел, щоб хоча б на опалення вистачало, – розповідає він. – До весни відновили наш блок на 800 МВт. Вижили.
Таке ж саме буде на цьому та інших об'єктах. Чи вистачить сил все відновити? Вистачить! По-іншому не може бути.
Окупація Криму, початок битви за Донбас, повномасштабне вторгнення та масовані атаки енергетичної системи у 2022-му не додали Євгену нового усвідомлення, наскільки важливою є його власна професія.
– В мене вже немає жодних емоцій, якщо хтось десь щось каже (про енергетиків – УП), – посміхається він. – Я вже 30 років у професії, занадто довго працюю, щоб звертати увагу на критику. Це лише заважає в роботі. І переконувати когось не бачу сенсу.
Я знаю ціну своїй праці. І це розуміння прийшло ще до війни, з дорослішанням, з досвідом. Нам не потрібне співчуття. Єдине, що нам потрібне – ППО. А все інше ми зробимо самі.
– У 2014-му і тим більше зараз я не відчуваю себе бійцем якогось іншого фронту, – веде далі Євген. – Те, що переживають наші військові, і те, що переживаємо ми – незрівнянні речі.
Професія номер один в Україні зараз – це військовий. А серед мирних вистачає дуже важливих та важких професій окрім енергетиків. Медики, наприклад. В мене батьки – лікарі, і, якщо чесно, я їх працю завжди більше цінував, ніж свою.
Палич
На шляху від темряви та світла у квартирах багато чужого поту, здоров'я та десятків чиїхось років.
Щоб пояснити суть своєї професії, енергетик Палич воскрешає буденний епізод із минулого, від якого віє теплом.
– Уявіть: я йду пішки на зміну, бо автобус не їде, снігу по коліно, – згадує він. – Дуже холодно. Але я йду з думками про те, що в мене вдома зараз лежать у ліжку мої дітки та жінка. В хаті тепло, і дуже радісно мені, що саме я даю їм та іншим сім'ям цей затишок.
Таких, як Палич, лишилися одиниці. Він віддав теплоелектростанції 40 років. Цей давно вже пенсійного віку чоловік усе ще тримає стрій, навчає персонал і молодь.
Коли Палич був молодий, його роботу сприймали інакше. Колись давно його портрет висів на вуличній дошці пошани в одному з обласних центрів. Якось під час сильного снігопаду сестра Палича, яка проїжджала повз громадським транспортом, вийшла раніше за свою зупинку, щоб очистити плакат із братом від снігу.
– Давайте по-чесному, – каже чоловік. – Журналісти не розказували про енергетиків, про те, як важко береться світло, тепло. А тепер після обстрілів це актуально стало, почали цікавиться. Але енергетика завжди потребує уваги, у всі часи.
Про нас згадували тільки раз на рік. Таке собі свято є 22 грудня (День енергетика – УП): ми в основному самі робили нагородження та хтось для нас співав у Будинку культури.
Нещодавно Палич стояв у черзі в банк. Одну зі стареньких, яка верещала про проблеми з електрикою, вгамувала хтось із жінок: "Хлопці на фронті гинуть, діти страждають, а ви жалієтесь!".
– Якщо хтось хоче перекривати дороги, хай їде на фронт, – пропонує Палич. – Такі розумні! Невже їм не ясно, хто справді винуватий в тому, що в них вдома проблеми?
– Енергетики просто розриваються, – веде він далі. – В дощ, сніг, мороз ідуть на лінію, спасають обладнання. Я тому, хто звинувачує, сказав би: "Дорогенький, ти звик, що в тебе світло. А якими силами воно береться, ти знаєш?".
Для того, щоб запустити блок, котел, турбіни з холодного стану, треба 8-10 годин безперервної роботи. Потихеньку, потихеньку. Не буває такого, щоб бах – і одразу сотні тисяч кіловат, розумієте?
Я не можу прогріти метал у турбіні швидко. Потрібна спеціальна температура, щоб не було тріщин. Багато всього треба враховувати.
Засувка, арматура, регулятор, манометр, сигналізація, блокування, конденсатори, котли, турбіни. Усі свої знання про них та досвід Палич із задоволенням передає іншим.
Після 24 лютого до його практичних занять, лекцій про процеси та механізми додався ще один важливий, життєвий урок:
"Нас виховували на тому, що Штати нас хочуть захопити. Але щоб сусіди?! Щоб з тієї сторони прилітало? Мені навіть у сні не могло такої подлянки насниться.
Ніколи не буде такого, щоб ми підкорилися. Ми все переживемо, все зробимо, все відновимо. Просто треба набратися духу. Не кожний рік такі випробування.
Треба показати всьому світу, що ми – українці".
***
"Відкрию вам наш з чоловіком маленький секрет, – сказала під час спілкування з журналістами УП Лариса. – Ми пообіцяли один одному: він обов'язково повернеться, а я не буду лізти куди не треба під час ракетних обстрілів".
Не маючи змоги показати обличчя Лариси, фотограф УП сказав жартома: "Може, президент чи хтось ще прочитає цю історію, знайде вас і дасть нагороду".
"Мені не потрібні нагороди, – відповіла одразу жінка. – Я лише хочу, щоб про енергетиків після перемоги не забули. Але ще більше боюсь, що забудуть про військових. Про те, якою ціною вони здобували нашу свободу".
Євген Руденко, Дмитро Ларін – УП
