Київ – Мордор – Київ. Історія війни Максима Курочкіна, драматурга і сержанта з позивним "П'єса"
"Приходьте в середу. Маємо препарувати кадавра. Неприємна робота. Але потрібна", – спокушає драматург Максим Курочкін.
Підворіття одного з будинків київського Подолу. Двері. 15 сходинок вниз. Знову залізні двері. За ними підвал зі слідами ремонту, який легко почати, важко закінчити і неможливо забути.
"Театр драматургів". Наразі тут препаруватимуть кадавра.
В залі – з пів сотні незламних, наче півник із Бородянки, київських театралів. Із підслуханих діалогів.
– Читав вашу п'єсу – сильно.
– Дякую, але я не пишу п'єс.
Як тебе не любити, київський культурний процесе...
Актори читають "з аркуша" щойно написані українськими драматургами тексти. Назви промовисті: "Чому я не хочу бути люб'язною з тими, хто прийшов мене вбивати", "Останній росіянин", "Росіяни йдуть", "По-большому".
Останній монолог – сповідь викраденого окупантами унітазу. Драматургічна думка б'є ключем, попри все.
Кадавра, на щастя, препарують заочно – без його присутності. Про що свідчить і назва події – "Без них". Втім, її ідейний натхненник, Максим Курочкін "топив" за назву "Муляж".
"Нас намагається знищити гігантський муляж країни, – пояснює він. – Виконаний у реалістичній манері: з рухливими деталями, деревами, вогниками в макетах будівель, заселений натуральними людьми, притрушений натуральним снігом.
У теплих печерках на полицях стоять справжні паперові книжки, що донедавна допомагали імітувати велику літературу. В книжках – опудала почуттів, покручені тіні історичних подій, вправні імітації сміливої думки.
Муляж хоче, щоб нас не було. Бо поки ми є, всім зрозуміло, що він – підробка".
Все ускладнюється тим, що муляжі нерідко мають ті самі прізвища й назви, що й люди і явища по цей бік задзеркалля.
– Це, звісно, манія величі, але вважаю, що вони вигадали того Максима Курочкіна спеціально, аби дошкулити мені. Настрій мені це псувало. В середині 2000-х мене навіть затримували в "Борисполі". Прикордонник довго крутив мій паспорт і не хотів пускати до України, а я доводив, що це інший Курочкін.
Але я йому все пробачив за одне слово – останнє в житті. Коли куля снайпера в нього влучила, він подивився на все це і сказав: "Бля". Не кожен може так ідеально підвести підсумки життя.
На відміну від Курочкіна-муляжа оригінальний Курочкін нагадує персонажа "Володаря перснів" Фродо Беґінза, який подорослішав. І не лише зовні.
Так сталося, що його шлях до себе пролягав через Мордор. Киянин за місцем народження, історик за першою освітою – випускник Київського національного університету імені Шевченка, другу освіту він отримав в московському Літературному інституті. Його п'єси ставили найкращі театри, зокрема Театр.doc, друкували "товсті" журнали.
– Я довго жив у Москві. До зими 2013-2014-го можливість для внутрішнього компромісу ще залишалась. Можна було себе дурити, що якусь користь Україні і собі приносиш, працюючи в Москві. А згодом повернутися до Києва з гучним ім'ям та всіма грошима світу й втілювати свій професійний досвід в Україні. Але після першого вбитого на Майдані всі ці фантазії зникли.
Якийсь час я ще мав надію щось пояснити, довести. Сподівався, що Театр.doc стане тією шпариною, крізь яку можна буде говорити правду про українців. Наталка Ворожбит з Андрієм Маєм привозили до Москви "Щоденники Майдану".
Намагалися показати документальне кіно "Сильніше, ніж зброя", що знімав "Babylon'13". Десь на 15-ій секунді фільму, коли Янукович ламає ручку, до зали залетіли феесбешнички. Собак привезли, шукали вибухівку, весь квартал очепили, вигнали людей на мороз.
Все було марно. Я зазнав повного краху.
В 2013 році був момент, коли мені корилися слова. Я непогано володів росмовою як інструментом, міг висловити майже все, що хочу. А от завдяки Майдану прийшло розуміння, що слово – це менше, ніж дія. Інколи треба щось реальне робити.
"Персні всевладдя" рідко приносять щастя своїм володарям, навіть тимчасовим…
21 лютого 2022-го Курочкін написав у Фейсбуці:
"Вперше за довгий час чудово спав. Певність – велике діло! А ще важливо відчувати, що робиш бодай щось корисне".
"Бодай щось корисне" – це Театр драматургів, одним із засновників якого є Максим. Театр мав відкритися 12-го березня. На той час Курочкін вже служив у теробороні. Потім було "відрядження" на схід України, поранення. Урочисте відкриття перенесли на "після перемоги".
"На повноцінне бомбосховище наш підвал не тягне – треба укріпити перекриття. Поки це лише прихисток", – драматург вмикає в собі міцного господарника. Чи то Фродо посеред гобітської нори, чи то Ноя часів спорудження ковчега.
У Максима Курочкіна майже забутий на сьогодні дар – він вміє думати вголос, шукати відповіді в режимі реального часу. Цей процес він називає "булькотіння".
Під життєствердним вказівником "Вихід", що світить над нами зеленим кольором, ми "булькочемо" про важку й легку зброю на війні, службу у війську як кармічне покарання і як власний вибір, культуру як інструмент для стримування людського звіра, кадавра-людожера, який харчується емпатією, і надію під час випробувань.
Далі пряма мова Максима.
"В мене стріляв ліс. І я цьому лісу відповідав"
– Чому ти пішов?
– Щоб дізнатися, що попереду.
– А навіщо ти повернувся?
– Щоб подивитися, що ззаду.
Дж. Р. Р. Толкін
Я живу зі страхами ракетних обстрілів з часів радянського дитинства – щоправда, тоді боялися "натівських" ракет. В якомусь парадоксальному сенсі мені зараз навіть комфортно – повернувся до себе тодішнього. Але чомусь вже не страшно. Просто боляче за людей. Бо пам'ятаю, що вони зараз відчувають.
Коли в 2008-му Путін сказав, що перенацілить ракети на Україну, стало зрозуміло, що жодних моральних запобіжників у них немає. Але я до останнього сподівався, що вдасться якимось чином "отпєтлять". Можливо, дезорієнтувало те, що в 1991-му ми отримали незалежність без великої війни. Здавалося, що ми – покоління щасливчиків. Але "ніт". Як завжди, за все треба платити.
Дивно, але після 24 лютого мені стало набагато спокійніше. Драматург – це ж така трохи антигуманна професія. Він має гратися людьми, наче фішками, дивитися на них зверху, пересувати їх на шаховій дошці своїх текстів. А люди насправді виявилися значно кращими, ніж ти звик про них думати. І для мене це теж досвід війни.
Я заспокоївся, коли побачив як 24-го сусіди збираються і за дві години реанімують бомбосховище – замітають, обладнують, приносять воду.
Ще більше заспокоївся, коли наступного дня побачив черги біля пунктів формування тероборони. Це був натовп, але красивий натовп.
24-го я рушив до військкомату. Звісно, незібраний, тривожну валізку так і не зібрав за пів року. Сказав там, що треба буде ще забігти додому, зібрати речі, кудись батьків прилаштувати. Воєнком відповів: "Будеш готовий, приходь". І це диво, бо уявити собі таке в Союзі неможливо – за подібних обставин із військкомату вже б нікого не випустили. Це про довіру, про те, за що ми воюємо.
Владнав свої справи і 25-го вже пішов на пункт формування ТрО.
Чому я це зробив? Розумієте, я – брехло. Така у мене професія – брехати, тобто вигадувати. І, як будь-якому брехуну, в якісь моменти важливо знати, що в брехні є межа. Якби збрехав і цього разу, я б собі вже не пробачив. Тому насправді вибору не було.
Спершу охороняли об'єкти в Києві. Кілька перших вечорів поспіль попереджали, що на нас іде колона і "не всі доживуть до ранку". Якісь такі "веселі" розмовки. До нас не дійшли, хоча їхні дрони літали і ДРГ шастали.
Кидали нас по різних об'єктах – в Києві й на півночі області. А потім запропонували з'їздити на схід. Там вже трошки повоював. Недовго, але яскраво.
Не можу сказати, що воювати – моє покликання. Але коли вже пішов, треба хоча б побачити, що відбувається. Мене б влаштувало постояти в коридорі й зазирнути в кімнату, де війна. Ну от хтось почув мої молитви і навіть дозволив зайти на один крок до цієї кімнати.
Коли треба було вигадати позивний, я згадав своє старе майже дитяче погоняло "Кура". Пішли до штабу погоджувати, там сказали: "Що за кура? У нас в батальйоні курей немає". Мабуть, хтось знав, що я причетний до театру, тому за мене вирішили, що хай буде позивний "П'єса". Так і бігав там, як П'єса.
Я виконував все те саме, що й інші, принаймні, намагався. Тому, сподіваюсь, якась користь від мене була. Але відчував себе в цій п'єсі не стільки дійовою особою, скільки свідком і спостерігачем. Щоправда, інколи виживання і кваліфікована робота свідка входять у протиріччя. Інколи, щоби вижити, треба зайвий раз просто не підняти голови.
Травень – це був такий специфічний місяць на сході, коли ворог тиснув, снаряди закінчувалися, а нова західна техніка ще не підійшла. Можна було неочікувано потрапити на "нуль" чи на "мінус нуль", коли ти до цього, м'яко кажучи, не дуже готовий.
Фактично я ворога не бачив – щоб ось так, очі в очі. В мене стріляв ліс, в мене стріляла зеленка. І я цьому лісу відповідав. Комунікував із ворогом доступними способами – через зброю.
Потім було невеличке, але як для письменника символічне поранення – в правицю. Це не загрожує життю, але писати й стріляти не можеш якийсь час. Така своєрідна подяка від колишніх поціновувачів.
"До війська йдуть від повноти життя в собі й навколо, а не від його браку"
– Я хотів би, щоб не було персня, щоб нічого цього не було.
– Так думають всі, на чию долю припадає подібне, але це не їм вирішувати. У наших силах вирішувати тільки те, що робити з часом, що нам відпущено.
Дж. Р. Р. Толкін
Можливо, я себе якоюсь мірою за щось караю тим, що пішов до війська. Я не впорався зі своєю основною зброєю – театром. Це потужна і високотехнологічна зброя, але вона виявилася непідключеною до розетки. Навіть "Театр драматургів" не встигли добудувати. Моя зброя виявилась нездатною ані запобігти війні, ані забезпечити перемогу в ній.
Так, на жаль, було влаштоване наше суспільство: воно вибирало навіювання та ржаку замість серйозної розмови. Тому я змушений був свою важку зброю покинути і перейти до більш легкої, але дієвої.
Після перемоги це змінимо. Вже міняємо. Театр працюватиме – як форум, як інструмент згуртування політичної нації.
У війську сьогодні я бачу інших людей – яскравих, молодих, талановитих, швидких, дотепних. Для них служба – не кармічне покарання, а вибір.
Їм нема за що себе карати. Ані за радянщину в собі, ані за російщину. Вони не тікають до війська від злиднів і від нещасливих кохань. Вони йдуть туди від повноти життя в собі й навколо, а не від його браку. Вони витримують тиск власного таланту, молодості, інтелекту. Це не заважає їм виконувати важку і брудну роботу. Я щиро ними захоплююсь.
Я насолоджувався тим, що навколо мене люди, талановитіші за мене. При цьому не відчував творчих ревнощів до їхнього таланту, тому що не кожна талановита людина погодиться на важке, як правило, життя українського драматурга. Це вже мій привілей.
Щоб відтворити через літери навіть ці мої нещасні кілька інтенсивних днів на сході, мені знадобляться роки, якщо робити це без брехні.
В такі часи розумієш, наскільки твої письменницькі інструменти недосконалі і як ти заздриш людям, наділеним справжнім талантом для опису подібних пригод.
Нова література буде написана молодими, в яких не забитий мозок Гемінґвеями, Ремарками й радянською "лейтенантською прозою". Я ж бо й дотепер в тій парадигмі існую, змушую себе примусово вимикати ці фільтри. А ті молоді талановиті люди, які писатимуть правдиво про сьогоднішню війну, можуть не витрачати на це сили і час.
В мене був із собою записник і якісь діалоги я, звісно, записував, але не скажу, що готовий писати нового "Швейка". Солдатський гумор значною мірою пройшов повз мене.
Можливо, я дозволив собі бути більше в діалозі з собою, наскільки це дозволяє буття у війську. Розумієте, я так довго чекав на цю війну, що мені цікаво поговорити з собою колишнім, тим, який напевно знав, що вона попереду. Я досі з ним ще не все проговорив.
Звісно, людина, яка ще не була під обстрілами в бойовій ситуації, про свої справжні якості може лише здогадуватися. Мені швидше сподобалося те, що я дізнався нового про себе. Завжди мав себе за боягуза, але виявилось, що більше боявся боятися. Звісно, я все одно боягуз, але контрольований, і коли треба, страх не заважає діяти раціонально.
Тобто я тепер вже не те повне лайно, яким відчував себе в 2014-му. Через причетність до живої історії та до людей, які її творять, з'явилось те, за що я можу себе трошки поважати
Раніше я дозволяв собі не перемагати остаточно. Це теж "манєчка". Розумієте, це як доплисти до Америки, але в останню мить вирішити не висаджуватися на берег. Сказати собі: все найскладніше я зробив, а робити цей останній крок мені не треба, мені це нічого не додасть, собі я все довів.
Раніше мене це влаштовувало, а от зараз я не готовий віддавати комусь перемогу. Хочеться, щоб все було по-справжньому.
"Ми так зомбовані муляжем "дружби", що, попри Маріуполь і Бучу, продовжуємо шукати "хороших русских""
Дошка встановлена, фігури рухаються. Ми нарешті дійшли до неї, великої битви нашого часу."
Дж. Р. Р. Толкін
З нас виховували людей, які не вміють не дружити. Це страшна річ. Я розквітаю від будь-яких розумних слів у розумному порядку, від будь-якої емпатії і проявів співчуття.
Ми такою мірою зомбовані тим муляжем "дружби", що, попри Маріуполь і Бучу, продовжуємо шукати "хороших русских" і ламати списи в дискусіях, чи існують вони.
Найближчими роками вони заливатимуть нас потоками лестощів. Це неодмінно буде, це для них спосіб вижити, це інструмент їхньої цивілізації. А насправді просто хочеться якомога далі відійти від цієї імітації.
Російська культура, якщо говорити про неї як про явище, а не про окремих персонажів, це не жертва злочинної влади, а гравець, який робить свої ходи. Саме вона забезпечила статистично одностайну підтримку отих жахливих речей, які ми бачимо сьогодні.
Це культура, яка нехтувала тим, щоб називати вбивцю вбивцею і стримувати власних звірів, які є в будь-якому суспільстві. Це культура, яка виробила спосіб дати звірям комфортний режим існування. Загалом же це культура, яка обслуговує інтереси звірів, легітимізує їх, вдивляється в них, поетизує, задовольняє їхні духовні запити.
Існує думка, що "Війна і мир" Льва Толстого – великий роман, а "Хатина дядька Тома" Гаррієт Бічер-Стоу – не дуже великий, роман собі і роман. Але ця "другорядна" література змінила світ, а "Війна і мир" – не змінила. Майже вся російська література написана таким чином, щоб не змінити нічого, лише зафіксувати власну безпорадність.
Чи здатна взагалі культура змінити світ, чи має намагатися це робити? Розумієте, ви ж розмовляєте не з філософом, а з драматургом. Мені культура потрібна як підтримка і як етичний інструмент для стримування людського звіра, який стає дедалі небезпечнішим.
В кожного з нас сьогодні в кишені є смартфон – фантастичний інструмент для потенційного знищення світу. Ми йдемо до цього, і культура – не більше й не менше, ніж запобіжник.
Звісно, я не можу припинити про це думати, бо цього мотлоху під назвою "російська культура" в мені більше, ніж хотілося б. Але я точно не збираюсь підживлювати його. Інтелектуала, який стоїть в обісраних трусах, неможливо сприймати всерйоз. Ти говориш красиві речі, але спершу треба навчитися користуватися туалетним папером.
І я припинив хвилюватися з приводу демонтажу пам'ятників. Якщо люди тієї культури так зневажають власних поетів, що освячують вбивства їхніми іменами, чому ми повинні їх поважати більше за них самих? Це така трошки селянська логіка, але я недалеко пішов від своїх предків – броварських куркулів.
"Треба зціпити зуби і, як би не було боляче, дотерпіти цю п'єсу до фіналу"
Та все-таки часто трапляються справи, які рухають колеса світу: маленькі руки роблять це тому, що мусять, тоді як очі великих знаходяться деінде.
Дж. Р. Р. Толкін
Замість того, щоб завдяки імпульсу Майдану рухатися вперед і швидко прогресувати, в 2014-му нас змусили архаїзуватися – воювати, перейматися виживанням, забути про відтінки. Архаїзація – те, що нам хотіли нав'язати. Але сталося по-іншому.
Сьогодні, як на мене, наш стан описує інше слово – реанімація. Навіть через дефіс – ре-анімація. Ми наново наповнюємо душею тіла, які рухалися безсенсово, і повертаємо зміст речам, які були його позбавлені. В тому числі й через війну, яка розставляє все по своїх місцях.
Це фантастично. Я гадав, що бачив все – пережив кілька політичних систем, розпад імперії, чого тільки не було. А виявилося, що все лише починається. Або нам дійсно вирішили показати наостанок все і закрити тему з людством. Або просто ми такі щасливчики.
Театральні діячі зазвичай не дуже розумні, наш інструмент – надія. Ми граємо з негідними картами з надією на те, що відбудеться трансмутація й шестірка або валет перетворяться на короля – Ліра або якогось іншого.
І це насправді інколи відбувається. Власне, сьогодні ми є свідками одного з таких див.
Кращих із нас було знищено в ХХ столітті. Але ж місце не має бути порожнім. Кращі з гірших мають заступити. І ось ці кращі з гірших мені цікаві. Звісно, лише ті з них, хто усвідомлює свою обмеженість. Абсолютно не цікаві персонажі, що повірили в свої надздібності і своє месіанство. Розумію, що таких більшість, але що ж поробиш, більшість мене не цікавить.
…Що б я загалом змінив у тексті п'єси, дійовими особами якої всі ми є сьогодні?
Не хочу бути таким Верховним Драматургом, бо я ледь пережив недовге командування відділенням, коли відповідав за шістьох і молився, щоб ці шестеро просто залишилися живими.
Звісно, варто було б прикрутити краника Путіну раніше. Ті, хто загинув, були би живими. Але через якийсь історичний цикл все одно були б жертви, можливо, ще страшніші.
Тому бив би себе по руках і нічого не міняв. Мабуть, треба зціпити зуби і, як би не було боляче, дотерпіти цю п'єсу до фіналу – природного і вистражданого.
Михайло Кригель, УП
