Диктатура мороку

Найжорстокіші обмеження, введені владою. Не більше однієї 40-ватної лампочки на кімнату. Не більше 14 градусів тепла в опалюваному приміщенні. Не більше ніж 30 літрів бензину на місяць для приватних автовласників. Категорична заборона користуватися пилососами та холодильниками в зимовий період.

Телебачення доступне лише дві-три години на добу. Відсутність гарячої води та вуличного освітлення. Десятки новонароджених дітей, які перебували у відділеннях інтенсивної терапії та померли через відключення електроенергії в інкубаторах…

На перший погляд може здатись, що перед нами безрадісна картина української зими 2022-2023 років. Але насправді все це відбувалося в абсолютно мирній європейській країні – причому протягом багатьох років.

Ніхто не обстрілював цю країну ракетами. Ніхто не тероризував її дронами-камікадзе. Ніхто не займався цілеспрямованою руйнацією її енергетичної інфраструктури. Натомість при владі там знаходився диктатор, який трохи поступався Володимиру Путіну: Ніколае Чаушеску.

Так, ідеться про Румунію 1981-1989 років. Без війни, без нападу ззовні мільйони тодішніх румунів переживали затяжну гуманітарну катастрофу: виключно через забаганки та прорахунки свого правителя.

Читайте також: Дзеркало війни

Набравши за кордоном кредитів для розвитку промисловості, товариш Чаушеску спочатку розпорядився ними максимально неефективно і залишився у збитку, а потім побажав достроково розплатитися за борги та ввів у країні режим тотальної економії. Фінал цієї історії загальновідомий.

Чим примітний румунський приклад? Насамперед тим, що у 2000-х та 2010-х він розбивав основні постулати охоронної пропаганди, настільки популярної в Росії та на всьому пострадянському просторі.

Кремль та його прихильники роками просували думку про те, що без диктаторської опіки населення приречене на всілякі поневіряння та страждання. Наголошувалося, що лише єдиновладдя здатне захистити народ від ворожої ринкової стихії, від темряви, холоду та голоду. А будь-які революційні протести, танці на майданах, розмови про свободу та спроби пограти в демократію змушують простих людей жебракувати, мерзнути та сидіти без світла.

Але варто було згадати соціалістичну Румунію та румунську революцію, як ця пропагандистська схема розвалювалася на очах. За всього бажання було неможливо стверджувати, ніби у вісімдесятих роках співвітчизники Чаушеску жили краще, ніж після повалення його режиму.

Румунський випадок надто явно демонстрував, що диктатура – ​​це морок, холод та злидні, але ніяк не захист від усього перерахованого.

А тепер цю нехитру істину підтверджує російсько-українська війна. Війна, що знищує ворожі стереотипи про диктатуру, свободу та незалежність.

Багато років росіяни культивували міф про те, що без заступництва Москви, без кремлівської допомоги та опіки Україна приречена на гуманітарну кризу.

Достатньо просто не продавати українцям енергоносії за пільговою ціною – і сусідня країна замерзне. Достатньо просто не підтримувати українську промисловість фінансово – і сусідня країна голодуватиме. Достатньо просто не втручатися в українські справи – і сусідня країна залишиться без нічого.

Лиха України, кинутої напризволяще, подавалися як щось природне, неминуче і зумовлене стихійними силами. А кремлівський режим зображувався як захисник від безжальної стихії – джерело стабільності та порядку, грошей та роботи, світла та тепла.

Нинішня війна розбила цю пропагандистську матрицю вщент. За вісім місяців стало очевидним, що для виникнення гуманітарної кризи в Україні потрібні неймовірні зусилля російської диктатури.

Москві довелося вдатися до повномасштабного збройного вторгнення. Бити по сусідній країні десятками та сотнями крилатих ракет. Купувати в Ірані дрони-камікадзе для повітряного терору. Завдавати систематичних ударів по промислових об'єктах та цивільній інфраструктурі. Намагатися вивести з ладу українські ТЕЦ, ТЕС та ГЕС. І, зрозуміло, платити за все перераховане нечувану ціну.

Усі ресурси Росії кинуті на вирішення завдання, яке, за твердженням російських пропагандистів, мало вирішитися саме собою.

Кожен масований удар по українській критичній інфраструктурі коштує державі-агресору сотні мільйонів доларів. За кілька годин витрачаються колосальні суми грошей, що перевищують річний бюджет великого російського міста.

Читайте також: Класики та сучасники

Все це робиться з однією єдиною метою: хоча б тимчасово залишити українців без електрики, водопостачання та опалення. І вже ніхто не згадує, що, за версією РФ, українці мали замерзнути та померти від голоду самі – внаслідок простого розриву господарських зв'язків із колишньою метрополією.

За старих часів Кремль намагався приліпити до незалежної України образ немічної країни-каліки. Мовляв, достатньо позбавити її російських економічних милиць – і вона одразу звалиться.

Тепер кремлівський режим розписується в тому, що незалежна Україна – це країна-титан. Країна, яку доводиться довго і цілеспрямовано бити: сподіваючись на те, що врешті-решт вона все-таки впаде.

За старих часів Кремль приписував собі роль загального благодійника. Роль доброго чарівника, який роздає сусідам власні енергоносії, власні гроші, власну турботу та заступництво.

Тепер кремлівський режим силоміць відбирає чуже світло, чужу воду, чуже тепло: і не тільки не соромиться цього, а й підносить свої дії як величезну військову перемогу.

Повномасштабна російська агресія позбавила нас багато чого. Але заразом вона усунула багаторічну пропагандистську полову, оголивши справжні причинно-наслідкові зв'язки та представивши речі в їхньому справжньому вигляді.

Читайте також: Слабка ланка

Більше не випадає сперечатися, хто створює блага цивілізації, а хто їх знищує. Хто робить людське життя комфортнішим, а хто намагається поставити цілий народ у нестерпні умови. Хто несе людям світло, а хто його забирає.

Диктатура – ​​це морок. Диктатура – ​​це холод. Диктатура – ​​це голод та злидні. Причому не лише для чужих, а й для своїх громадян. І населення РФ переконається в цьому набагато швидше, ніж можуть уявити самі росіяни.

Михайло Дубинянський