Світлана Тихановська: Якщо знову ракети полетять з Білорусі, Україна матиме право атакувати у відповідь
Дуже часто хвилі історії виносять на перші ролі людей, які й самі не очікували такого повороту й тим більше ніколи не готувалися бути лідерами націй та вершителями доль світу.
Історія Світлани Тихановської багато в чому саме про це. До трагічних та водночас героїчних подій білоруської революції 2020 року Світлана, м'яко кажучи, не була політичною фігурою номер один у своїй країні.
Але тим більше цікаво було спостерігати, як під ударами долі з "дружини блогера" та домогосподарки Тихановська поступово перетворювалася на лідера опозиції. Незважаючи на ту особисту ціну, що їй довелося сплатити.
"Насправді маю постійний такий дисонанс. Чи говорити тільки про чоловіка (Сергія Тихановського було затримано в Білорусі ще у 2020 році – "УП"), який, звичайно, моя найближча людина. Мої діти щодня питають: "Коли ми тата побачимо?". І ти не можеш їм досі сказати: тата на 18 років засудили. Але мова не тільки про чоловіка, тому що всі ті білоруси, які зараз у в'язницях, це теж вже мої близькі", – знічено відповідає Тихановська на запитання, як її сім'я переживає перманентну боротьбу, що почалася два роки тому.
За цей час коло "близьких" для неї виросло катастрофічно: лише офіційно визнаних політичних ув'язнених у Білорусі 1350 осіб.
"Але, знаєте, ось мені зараз якось навіть некомфортно розповідати про свою родину на тлі того, що відбувається в Україні, коли там людей вбивають. Іноді здається – ну що у нас там: лише сидять люди. Але це все одно біль, і ти живеш із ним щодня", – додає Тихановська.
Нещодавно Світлана виступила з відкритим листом до президента України Володимира Зеленського. Його суть зводилася до необхідності діалогу між українською владою та лідерами вільної Білорусі. За інформацією "УП", оточення Зеленського ігнорує запити команди Тихановської про зустріч та й загалом із обережністю ставиться до її діяльності.
"Ми готові діяти разом із Україною. Бо без вільної України не буде й вільної Білорусі та Європи. А без вільної Білорусі не може бути і вільної України", – переконує Тихановська у своєму зверненні.
Про те, як Україні не втратити зв'язок із народом Білорусі, чому народ і Лукашенко – не одне й те саме, чи соромно білорусам за те, що їхній режим допомагає Росії вбивати українців, і чому президент Зеленський досі не відповів на звернення Тихановської – читайте в інтерв'ю "Українській правді".
"Білорусь стала співагресором. І одразу всі білоруси пішли під одну гребінку"
– Нещодавно Ви опублікували відкритий лист до Володимира Зеленського, основне послання якого полягало у заклику до співпраці та думках про спільне майбутнє. Чому ви вирішили виступити з такою пропозицією лише зараз, на восьмий місяць повномасштабної війни?
– Насправді я записувала ще одне звернення одразу після початку війни до українського народу та до президента Зеленського. Тоді ми зайняли чітку позицію щодо підтримки України, про те, що треба розділяти білоруський режим та білоруський народ, що ми на вашому боці. Ми хотіли донести цю думку до українців та до адміністрації насамперед.
Знаєте, для мене це теж було таким трошки шоком і несподіванкою, що ставлення до білорусів різко змінилося з початком війни. Адже ми теж жили в такому своєму світі, у світі революції, негативного ставлення до режиму, хотіли цей режим повалити, і нам здавалося, що українці, найближчі сусіди, повністю розуміють, що відбувається.
А потім почалася війна, і ми зрозуміли, що люди в Україні знати не знають про нашу боротьбу, про тисячі людей у в'язницях, не знають, що кількість політв'язнів збільшується щодня. Наново доводилося відкривати білорусів та Білорусь для України. Було дуже складно з огляду на емоційне тло, з огляду на те, що Білорусь стала співагресором в очах українців. І одразу всі білоруси пішли під одну гребінку.
– Українці активно підтримували білорусів, коли у серпні 2020 року розпочалися протести. Але мені здається, що нинішня реакція саме така, оскільки протестної хвилі в Білорусі проти війни в Україні фактично не було. Лише якісь окремі діячі, окремі артисти висловлювали свою підтримку. І якщо протести придушені всередині країни, що заважало білорусам виходити на мітинги в інших європейських містах?
– Наша білоруська діаспора активно включилася в український порядок денний, білоруси виходили з українцями на масові протести у різних містах.
Щодо Білорусі, знову ж таки, це брак розуміння, за яким українці не стежили, коли тисячі людей у в'язницях, сотні тисяч на момент початку війни виїхали з Білорусі. Там був такий рівень страху, коли тебе за якесь антирежимне послання садять на 15-20 років у в'язницю.
Не можна сказати, що не було протестів. 27 лютого, можливо, це пройшло непоміченим, тисячі білорусів вийшли в різних містах Білорусі проти війни. Люди знали, на що вони йдуть, люди знали, що їх посадять у в'язницю за це, але вони все одно вийшли, бо їм було важливо показати ставлення білорусів до війни.
Звісно, хотілося б, щоби протести були масовими. Але наш досвід за півтора року – це коли вивішуєш український прапор десь на будівлі чи в коментарі пишеш "Ні війні" чи "Лукашенко – військовий злочинець" – і вирушаєш одразу ж у в'язницю на багато років. Це сковує людей.
Незважаючи на це, люди роблять маленькі кроки, хто що може зробити в цій ситуації. Завдяки нашим партизанам, я дуже сподіваюся, що ми зробили хоча б цей невеликий внесок у той момент, що російські війська не змогли так, як вони розраховували, повноцінно, скажімо, увійти до України. Вони мали завдання за три дні захопити Київ. Я дуже сподіваюся, що і цей внесок білорусів якось вплинув.
І ми теж розуміємо, що люди готові були виходити, але їх просто посадять, і що далі? Це буде випалене поле, випалена земля Білорусі.
Як можна в такій ситуації хоч якось допомогти Україні? У нас зараз немає держави, тому що держава окупована, режим став співагресором у цій війні, колаборантом Путіна. Але, навіть незважаючи на це, білоруси тими малими засобами, які ми маємо, допомагають українським біженцям. У нас стільки білорусів залишилося в Україні, аби допомагати. Наші медики допомагали там пораненим військовим та цивільним.
Я в жодному разі не хочу сказати, що в нас, як сказати, однакове лихо. Бо те, що відбувається в Україні, це просто поза межами розуміння. Але ворог у нас – один. І білоруське демократичне суспільство, білоруси борються не лише проти режиму, а й проти російської окупації.
Читайте також: Чому Україні варто визнати Тихановську президенткою Нової Білорусі
– Якщо Білорусь вступить офіційно у війну, це дасть все-таки привід для того, щоб люди вийшли на вулиці? Саме цього боїться Лукашенко, наскільки я розумію?
– Знаєте, коли кажуть "Офіційно Білорусь не вступить у війну", це мене трохи дивує. Тому що режим Лукашенка вже офіційно вступив у цю війну.
Коли ми говоримо про білоруську армію, я думаю, що більша ймовірність вступу білоруських військ була все ж таки в лютому, коли Лукашенко також був упевнений у цьому бліцкризі, як і Путін, як і Кремль.
Але вже тоді було зрозуміло, що у білоруській армії немає антиукраїнських настроїв. Білоруські солдати не вмотивовані йти воювати проти українців.
Більше того, вони чудово розуміли, що вони не досвідчені у військових діях, вони будуть використані як гарматне м'ясо. А Лукашенко зрозумів ці настрої в армії. Нині вкрай малоймовірно, що такий наказ може бути відданий. Хоча під тиском, звісно, Лукашенко це може зробити.
Але той факт, що він не відправляє війська, як ви кажете, офіційно, це не тому, що хоче чимось допомогти Україні, хоче якось захистити Україну невведенням білоруських військ. Він дбає лише про своє місце, про свою владу. Бо для нього цей наказ означатиме, щиро кажучи, політичний суїцид.
І я більше, ніж впевнена, якщо такий наказ буде віддано, білоруси не воюватимуть – вони тікатимуть, здаватимуться в полон одразу, як закликає ваша кампанія "Хочу жити". Ми розповсюджуємо цю інформацію через наші мережі для наших військових: "Одразу ж звертайтеся, не воюйте".
Ви розумієте, що зараз для Росії важливо, щоб українці ставилися до білорусів з такою самою ненавистю, як і до росіян? Ми не є для вас ворогами. Але, звичайно, є величезна ймовірність, що Білорусь може бути використана як плацдарм для військової техніки. Тут багато всяких теорій виникає, що росіян переодягнуть у білоруську форму, щоб показати, що білоруси воюють. Бо Путін теж не хоче бути один у цій війні.
Ми ж розуміємо, вони створюють образ зовнішнього ворога, ворога в особі України. А Лукашенко при цьому виглядає як рятівник – бачите, тут у нас союзна держава, війська їх для того, щоб обороняти нашу територію. Він має якось виправдати перебування російських військ на нашій території.
І зараз ось проходить якась подоба прихованої мобілізації, людям надсилають повістки, але це робиться дуже обережно, прямо про це не говорять по телебаченню, щоб не викликати хвилі опору в Білорусі.
"У нас теж немає ні армії, ні зброї – чим воювати?"
– Коли у Білорусі були протести, хтось із лідерів сказав таку фразу: "Ми хочемо мирний протест, але не хочемо тут Майдану". Як я розумію цю фразу – ви не хотіли силового протистояння на вулицях. Ви вважаєте зараз, що без силового протистояння режим Лукашенка можна повалити?
– Це Лукашенко кричав з усіх закутків: "Ви що, хочете, як в Україні? Ви що, хочете Майдан?". Вказуючи на те, що люди хочуть повалити владу саме воєнним шляхом.
Але ви згадайте ситуацію на Майдані, у вас теж були мирні протести на початку. І я впевнена, що й ви не хотіли крові. Просто в той момент, коли було вбито перших 100 людей, це підняло ще більше дух українців…
Ваша міліція перейшла на бік народу. І ми закликали наших омонівців перейти на бік білорусів, але ми, напевно, не були до кінця впевнені, що вони це зроблять. Тому що 26 років режим вибудовував таку вертикаль влади, щоб усі ці КДБ, ці структури підкорялися Лукашенку. Вони не повинні захищати країну, вони захищають одну людину. Білоруси загалом, напевно, як ви нас називаєте – терплячіші, законослухняніші.
І ми вірили, що справді, що мирним шляхом ми зможемо домогтися зміни влади. У нас такого не було ніколи в Білорусі, щоб такий масовий характер мали протести. І нам здавалося, що ось-ось вона – перемога.
Обертаючись назад, я, напевно, хочу сказати, що в нас люди не були готові до якихось радикальніших дій на той момент.
У нас були, звичайно, якісь групи людей, які завжди говорили про те, що треба бути радикальнішими, але це не було популярною ідеєю.
– Наскільки зараз можлива хоча б якась часткова радикалізація ваших дій? Тому що ви розумієте, що режим, чиї закони ви слухаєте, практично привів вас на межу, за якою вже повномасштабна війна? Наші ракети можуть полетіти на ваші бази, і це буде цілком виправдано з нашого боку. Бо скільки Україна може терпіти все це врешті-решт?
– Так, я розумію, що, якщо знову ракети полетять з території Білорусі, українці й Україна мають право атакувати у відповідь.
Саме тому наше завдання – запобігти вступу білоруських військ на територію України.
Зараз у нашому об'єднаному перехідному кабінеті з'явилося таке крило, як, скажімо, військовий захист. Але це не говорить про те, що ми війною підемо на Білорусь. У нас же немає ні армії, ні зброї – чим воювати? Немає у нас таких можливостей, враховуючи, що тисячі російських солдатів досі перебувають у Білорусі, і вони будуть готові захищати Лукашенка.
Зараз багато чоловіків проходять підготовку, також користуючись дружніми відносинами з нашими сусідніми країнами. Все це створює стрес для режиму, вони не знають, що відбувається. Вони, певно, думають, що от, ми готові війною йти. Може, готові, а може й ні. Нехай собі гадають.
І той же наш план "Перемога", над яким зараз працюють силовики, які вийшли зі структур 20-го року, він також не про насильство. Він про блокування якихось важливих стратегічних об'єктів. Але це також посил і для нашої армії, що у разі, якщо вже буде віддано наказ, у вас уже буде в Україні до кого приєднатися, яким чином ви можете поміняти бік, спрямувати зброю проти тих, хто досі у військовому плані підтримує Лукашенка.
Тому тут поки що, напевно, рано говорити про те, як це буде зроблено в Білорусі. Наше завдання зараз готуватися до того моменту, коли ми відчуємо слабкість Лукашенка. Він уже слабкий, але це ще не той критичний момент, щоб ми виступили єдиною силою з усіх фронтів.
– В інтерв'ю "Європейській правді" рік тому ви говорили, що навесні можливе падіння режиму Лукашенка. Зараз ми бачимо, що все стає ще гіршим: Лукашенко однією ногою у війні, він повністю залежить від Путіна. І я так розумію, що люди у Білорусі теж залякані, якоїсь надії на протест немає. Ви й досі вірите у швидке падіння режиму Лукашенка? І на чому, власне, тримається сьогодні його режим?
– Режим тримається на трьох, мабуть, стовпах, можна сказати: це гроші, це силовики і підтримка Путіна.
І це те, що дозволило йому втриматися й у 20-му році. І я більше, ніж впевнена, що, знову ж таки, коли ми відчуємо цей момент, будуть у нас і масові виходи на вулицю, і набуде чинності план "Перемога".
Якимось чином відіграють свою роль і військові волонтери, які зараз пліч-о-пліч борються проти російської агресії в цій війні поряд із українцями. Тому масове включення білорусів також не можна виключати.
Але, розумієте, у людей усередині країни, незважаючи на те, що вони залякані, що кожен день люди бояться, коли до них додому прийдуть з обшуками, покладуть обличчям у підлогу, заберуть у в'язницю, шантажуватимуть сім'єю, дітьми – енергія всередині у людей збереглася. Не зміг Лукашенко перевернути цю сторінку історії та навернути людей до себе.
Він боїться проводити референдуми, боїться якихось зборів, виборів до місцевих органів влади. Тому що це загрожує йому масовим підйомом людей. Тому я вірю в білорусів – ми ж спілкуємося з білорусами всередині країни, з тими, хто виїхав, і я бачу, що цей запал нікуди не зник.
– Тобто всі чекають якогось зручного моменту?
– Це не називається чекати на зручний момент. Це називається працювати на те що, щоб із найвищою ефективністю використовувати цей момент.
"Білоруси теж запитують: "Чому ви досі не стоїте із Зеленським, немає жодної фотографії?"
– У вашій колонці ви звернулися до президента Зеленського. Чи був якийсь контакт із його боку?
– Якщо ми говоримо про найвищий рівень, про президента, то Україна займає обережну позицію щодо спілкування з демократичними силами, тому що ви все-таки в стані війни.
І будь-який неправильний крок, як здається Адміністрації Зеленського, може викликати необачні кроки з боку Лукашенка. Але війна все одно закінчиться, вона закінчиться перемогою України. І зараз, не налагоджуючи контакти з демократичною Білоруссю, така думка буде у білорусів, що Україна буде готова далі співпрацювати з Лукашенком, який такий самий агресор.
– Україна Лукашенка не визнає президентом ще з 2020 року.
– Чому б зараз із тими білорусами, які бачать своє майбутнє проєвропейським і продемократичним, не говорити?
І, знаєте, ось білоруси теж запитують: "Чому ви досі не стоїте з Зеленським, немає жодної фотографії?" Так справа ж не у самій зустрічі, не у фотографії. А річ у тому, що відбувається до цієї зустрічі.
У нас уже на робочому рівні налагоджені контакти з Верховною Радою, з радниками Зеленського, у нас працює офіс у Києві. Це теж налагодження довірчих відносин. Бо бачу, як в українському пабліку, в Україні відпрацьовуються ось ці наративи, що "Тихановська ФСБшна", що вона там колись сказала про "мудрого Путіна".
Ось це все мусолиться, намагаються виставити демократичні сили у поганому світлі, що вони недостатньо проукраїнські, недостатньо проєвропейські.
Але ми вже стільки разів відкрито заявляли, що ми на боці України, ми за демократичне майбутнє, і давайте зараз уже будувати стосунки, бо нам все одно жити разом. Нам теж важливо бачити, що не вдасться Путіну зіштовхнути нас лобами, що ми не вороги один одному. Тому я думаю, що справа не у фоточці, а в тому, що відбувається зараз у розумінні між двома націями: білоруською та українською.
– Щодо вас, я ставила питання і в Офісі президента, і депутатам президентської фракції: чому, власне, ви не хочете налагодити діалог з Тихановською та новою Білоруссю? Безумовно, цьому заважає ваша позиція, озвучена ще 2020-го року щодо Криму, коли ви сказали, що Крим де-юре український, а де-факто російський. Для нас це болюче питання, яке ми не можемо нікому пробачити, навіть незважаючи на те, що ви сказали потім неодноразово, що Крим – це Україна.
– Найпростіше звинувачувати один одного. Бо ж я чую білорусів, у яких теж купа претензій.
Коли я бачу ці перепалки в якихось соцмережах, білоруси з українцями щось там відвойовують. Я розумію, що це робота російської пропаганди.
Для них дуже важливо, щоб ми пересварилися, тоді взагалі все буде чудово. Нині не час з'ясовувати стосунки. Нині час навпаки співпрацювати, бо ворог у нас один, ворог у нас – Російська імперія, і нам треба виходити з-під її впливу.
Те, що відбувається в Україні, є непорівнюваним із політичними репресіями в Білорусі. Ми не можемо це порівнювати апріорі. Ми бачили Бучу, ми бачили Маріуполь.
Гадаєте, нам не боляче, не соромно через те, що з території Білорусі атакували, стільки жертв було через те, що з території Білорусі летять ці ракети? Та соромно нам, звичайно. І ми розуміємо, що, можливо, не дотиснули, не вистояли до кінця у 20-му році. Можемо звинувачувати, що підтримки було мало. Але це теж наша провина, і ми почуваємося винними.
Але на одній провині далеко не поїдеш. Ми маємо навчитися розмовляти, навчитися ділитися нашим болем. Зараз найголовніше – це не поділити наші нації, щоб ми не стали ворогами одна одній. Це найстрашніше, що може статися. Тому що для Лукашенка це буде свято, і Лукашенко розуміє, що, якщо він залишиться при владі, це буде ще тисячі кілометрів постійного страху.
Я дуже сподіваюся, що українці, які так вихваляли Лукашенка усі ці роки, бо не розуміли, що відбувається насправді, уже ніколи не повернуться на цей наратив – "у Білорусі вулиці чисті та молоко смачне".
– Я ось із Волинської області, і в нас завжди була така трішечки, мабуть, заздрість до Білорусі саме тому, що "вулиці чисті та молоко молочне".
– І всі ставлять це в заслугу Лукашенку. Не в заслугу білорусів, а ось Лукашенко молоко йде доїть і вулиці замітає.
– Але зараз на Волині люди, які чекають кілька місяців, що з Білорусі можуть піти танки, бачать, як летять дрони та ракети, у них заздрощів не лишилося – лише злість.
Зневага до росіян – це вже на покоління вперед. Але як нам урятувати стосунки з білорусами?
– Я думаю, що на громадську думку дуже сильно впливають медіа, наративи, які закидаються.
Російська пропаганда, білоруська, дуже багато грошей вкладає в те, щоб наші народи посварити. Потрібно намагатися зрозуміти білорусів. Я розумію, що це зараз дуже складно. Складно, тому що коли тобі на голову падають ракети, складно відповісти на запитання: "Білоруси, чому ви не виходите?"
Для цього треба дивитись, копати на роки назад, розуміти, як будувалася ця диктатура в нашій країні. Розуміти, що Україна як нація таки зробила крок далеко вперед на відміну від білорусів, чия національна ідентичність затоптувалася, знищувалася. У вас стався прорив, я думаю, що після 2014 року, і нам є на що рівнятися.
І тому я думаю, що треба пояснювати, терпляче пояснювати, що відбувалося в Білорусі і чому зараз у білорусів немає можливостей виходити на якісь масові протести, пояснювати, що білоруси – на боці України.
Я ще розумію, коли західні країни думають, що коли протест, значить, люди проти, протесту немає – значить, люди за.
Я думаю, що українці більше таки розуміють білорусів і не поширюють ці жалюгідні пропагандистські наративи про те, що "білоруси – за Лукашенка", що білоруси терпили, мовчуни.
Як я казала, за нами немає величезних грошей, ми не можемо вам HIMARS ті самі забезпечити. Але коли ось у Польщі збирали гроші на "Байрактар", найбільший відсоток людей, які задонатили, то були білоруси. В нас дуже мало грошей. Люди по дещиці зі своїх зарплат відкушують, щоб допомогти Україні, щоб допомогти біженцям. Це те, що ми можемо зробити, але ми робимо це від щирого серця.
– Скажіть, у вас є контакти з полком Каліновського? Ви спілкуєтеся з ними, з добровольцями, з людьми, які нині з боку Білорусі беруть участь у війні?
– Звісно. Ми ж маємо в Києві офіс, і там постійний працює представник від офісу полку Каліновського, який з міжнародних справ, він з нами на контакті.
У нас є людина, чийого імені я не можу називати, вона є сполучною ланкою між полком Каліновського та іншими білоруськими формуваннями та демократичними силами. Ми дуже пишаємось білорусами, які поряд з українцями воюють. Вони, звичайно, наші герої, я б сказала, що вони певною мірою відстоюють обличчя білорусів у цій війні. І я чула високі оцінки про мужність, сміливість наших білоруських добровольців.
І я вітаю той факт, що білоруси, знову ж таки, не маючи своїх тренувальних центрів, досягли того, що інші держави дозволили їм тренуватися. Тому що запит на навчання зростає, дедалі більше чоловіків наших розуміють, що треба зараз відстояти Білорусь через Україну.
– А як ви ставитеся до того, що деякі народні депутати, зокрема від "Слуги народу", хочуть з полком Каліновського будувати якісь політичні плани, розмовляти про майбутнє, а не з вами?
Тому що вони вважають, що таки військова еліта Білорусі – це ті люди, які мають право перебудовувати і говорити про нову Білорусь?
– Насамперед, я дуже рада тому, що вибудовується контакт із "каліновцями", що вони зустрілися і у Верховній Раді. Це ознака, напевно, високої оцінки українською владою внеску білоруських добровольців у майбутню перемогу українців над агресором. Ті добровольці, які зараз воюють в Україні, вони повинні мати право та можливість брати участь у побудові нової Білорусі.
Якщо там є у когось політичні амбіції, промальовуються політичні лідери, то, звісно, це буде право білорусів обирати собі майбутню владу, майбутнього президента. І якщо такі контакти комфортніші на даному етапі для української сторони, ми це лише вітаємо.
– Чи ведете ви якусь системну роботу з чинниими збройними силами в Білорусі? Чи є можливість розмовляти з людьми там і розуміти реальну атмосферу в чинній армії?
– Ми в наших умовах маємо бути дуже креативними. Тому що наші білоруські війська, солдати, вони, я б сказала, дуже високою мірою ізольовані від зовнішнього світу. Це робиться спеціально, щоб на них не впливали "деструктивні елементи".
Але, звичайно, в армійських колах є солдати, навіть у високих рангах, які на постійній основі діляться внутрішньою інформацією, які розповідають, що відбувається, навіть діляться якимись документами і не лише в армії, а й у номенклатурі прорежимній.
І самі ж солдати теж через телеграм-канали – чи то "Білоруський Гаюн", чи якийсь інший, якому вони довіряють, – вони закидають інформацію, як взагалі подається ця війна з Україною і чи готуються до якихось військових наступів.
Зараз там все спокійно, там начебто кажуть: "Не переживайте, Білорусь не вступить у війну". Заколисують, заспокоюють. Але вони, звичайно, всі насторожі, розуміють, що відбувається. І зустрічаються з родичами, які можуть їм щось розповісти. Дуже складно їм мати постійний канал зв'язку, це там дуже суворо відстежується та припиняється.
Через якісь публічні заяви інформація доноситься передусім, і ось наш представник з оборони, Валерій Сахащик (білоруський військовий, член Об'єднаного перехідного кабінету Світлани Тихановської – "УП"), я вважаю, що це наше гарне досягнення.
Тому що я теж розумію, можливо, у 20-му році не стався перехід військових і КДБшників на наш бік, бо в них не було маяка, людини, яка б з ними розмовляла однією мовою.
А Сахащик має дуже великий авторитет серед військових. І, звісно, це наше велике надбання. До нього дуже багато інформації надходить. Не всім, звісно, можна й ділитися. Але контакти, я сказала б, стали більш стабільними.
– Ви готові приїхати до Києва і за яких умов це може статися?
– Я готова приїхати до Києва, коли київська сторона буде готова мене прийняти.
– Київська сторона – це президент Зеленський?
– Адміністрація.
– Тобто просто приїхати, щоби підтримати українців ви не готові?
– Дивіться, зі мною ситуація трохи складніша. Наші представники можуть приїхати. Але ви повинні розуміти, що я під охороною литовської держави. І для того, щоб я змогла виїхати до Києва, литовська сторона має забезпечити безпеку. Бо маю тут дипломатичний статус.
І поки не буде офіційного запрошення від прем'єр-міністра чи від президента, вони просто не можуть цей візит організувати. Я в такому положенні. Це не те, що я взяла, схотіла, виїхала.
Необов'язково організовувати мою особисту зустріч. Це може бути багатостороння зустріч, у складі якоїсь делегації – або польська, або литовська, або естонська. Я думаю, що наші політичні союзники з радістю це зробили б. Але тут має бути таки запит офіційний.
– Дякуємо вам. Ми не Офіс президента, але запрошуємо вас до Києва.
– Слава Україні!
– Живе Беларусь!
Севгіль Мусаєва, Роман Романюк, УП
