"Той, що біжить по лезу". Як фотограф Рістенко опинився в окупації, став аеророзвідником і змінив світанки на сутінки

Вісім років тому фотограф Сергій Рістенко, який мешкав на Оболоні, вставав раніше за всіх і йшов до Дніпра. Під час прогулянок на світанку він робив знімки Києва, які масово репостили заспані користувачі соцмереж.

З того часу багато чого змінилося: донька Сергія пішла до школи, народився син, сім'я Рістенків переїхала жити в центр. Сергій почав знімати на дрон, проводив майстер-класи та виставки, видав фотоальбом "Kyiv. On Air".

З того часу, як прадід Рістенка, теж фотограф, тягав триногу в роки Першої світової, змінилося ще більше. Під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну Сергій із рідними опинився в окупації, у селі Новий Биків Чернігівської області.

Там, згадуючи дитячу пристрасть до книг про партизанів, Рістенко, як каже зараз жартома, організував "широку підпільну мережу". Змайстрував радіостанцію з конструктора, слухав "Єдиний марафон" новин, вів серед сусідів "пропагандистську" роботу та повідомляв інформацію про ворожу техніку для ЗСУ.

Після того, як вдалося вибратися з окупації, Сергій Рістенко пішов до аеророзвідки й опинився на технологічній війні, яка фантастично відрізняється від тієї, що застав його прадід.

"В якомусь сенсі я навіть радий, що так відбулося, – каже фотограф. – Воно, як чиряк, набухало, і тепер вже історичний момент: наваляти москалям так, щоб вони більше ніколи не захотіли сюди сунутись".

В аеророзвідці у Рістенка немає місця для мистецтва. Але коли він у Києві, намагається періодично діставати камеру та фіксувати нову, сутінкову епоху.

В інтерв'ю "УП" Сергій Рістенко розповів про три тижні в окупації, українське "дроноводство", переваги ЗСУ над ворогом та про те, чим хороший Київ за часів відключень світла.

Далі – пряма мова.

Сутінки

Усі сплять спокійніше, коли знають, де вони перебувають

З фільму "Той, що біжить по лезу 2049" (2017 рік) 

Я жартую, що свого часу зробив собі ім'я, тому що вставав дуже рано.

Коли фільмував зранку, завжди було відчуття, що, типу, Київ – мій. Я (!) – хазяїн Києва. Знімаю те, що інші взагалі ніколи не бачать, тому що в цей час сплять. Коли всі тільки прокидаються, ти вже приходиш додому з фото та відчуттям повного задоволення.

Війна все змінила. Тепер для мене один із пріоритетів – виспатися, відпочити, якщо є можливість, якщо я тут, вдома. Інколи можу розплющити очі о сьомій, а встати на ноги о дванадцятій. Практикую таке, що тільки голод може вигнати з ліжка (сміється).

У минулому я майже ніколи не знімав увечері, тому що в цей час був зайнятий чимось іншим. Але мені завжди подобалися сутінки, особливо в туманну, дощову погоду. 

Декілька років тому я дуже проникнувся фільмом "Blade Runner" ("Той, що біжить по лезу" – "УП"). До повномасштабного вторгнення якраз почав знімати сутінковий Київ, щоб та атмосфера ранера, яка мене захоплювала, накладалася на київські реалії. 

Тепер так склалося, що нічого не треба вигадувати (посміхається). Просто діставай камеру. 

Звичайно, з точки зору людей, які сидять без світла, ситуація – не дуже. Але мені зараз, чесно кажучи, в повний кайф знімати. Є певний, інколи містичний шарм в такому Києві. Я просто тащусь від цього світла, кольорів. Від світлофорів, машин, поодиноких вікон.

Зараз ми спостерігаємо в певній мірі історичний момент. І як тільки є змога, я намагаюсь фільмувати. Через рік-два ми будемо дивитися на фото, згадувати, як все було. І навіть скажемо попри все, що було з нами: "Блін, як все виглядало цікаво. Добре, що люди це фотографували".

По-друге, ці фото дуже круто працюють для тих, хто виїхав за кордон та сумує за столицею. У них є змога подивитися на те, чим живе зараз місто, як виглядає.

Київ зараз мені дуже подобається. Єдине, що посилює сьогодні мою ненависть до росіян – не можу тепер займатися тим, чим займався раніше (посміхається). Не можу знімати з дрона Київ, мої улюблені індустріальні об'єкти, які, як виявилось, майже всі стратегічні.

Раніше я літав вздовж та впоперек, наприклад, ТЕЦ-6 на Троєщині. А зараз? Спробуй це зробити – всьо, ти – терорист! Тож у мене на росіян за це певний зуб (сміється).

Проти шерсті

Жителі Городні у Чернігівській області вийшли з прапорами України на акцію попри окупацію. Люди вигукують гасла "Слава Україні – Героям Слава!"

"Українська правда" (9 березня 2022 року)

Сьогодні вже можу сказати, що після 24 лютого все складалося так, як мало б скластися.

За пару днів до вторгнення моя мала – їй тоді було одинадцять – травмувала зв'язки в школі. Вона ходила на милицях, а я її називав "чотирилапа".

В першу повітряну тривогу, під час перших вибухів спробували з нею просто спуститися сходами вниз. Ми живемо в старому будинку. Стало зрозуміло: кожний раз ми так не зможемо бігати. А на собі носити одинадцятирічну кралю – не варіант. Тому 24-го ми вирішили зібратися та поїхали на дачу, в село у Чернігівській області.

Так, всі їхали на захід, а ми на схід – проти шерсті (сміється).

Коли дісталися села, деякий час все було спокійно, але 27 лютого десь о дванадцятій почули вибух. Пропало світло, газ, зв'язок. Ми побігли до сусідів ховатися у підвал, і саме в цей час пішла колона. Потім вже розповідали, що йшло десь вісімсот одиниць техніки. 

Село у нас велике, вузлове, розташоване на перехресті доріг. Коли вони заходили, відкривали вогонь навмання, щоб просто покошмаріть. За метрів двадцять від подвалу, де ми ховалися, став танк, який постійно кудись стріляв. З цього моменту почалася наша історія окупації тривалістю рівно в три тижні.

Перші дні не можна було виходити з подвір'я, особливо чоловікам, тому що вони чоловіків боялися. Я взагалі не знав, що відбувається, втратив зв'язок навіть між вулицями.

Вже потім жінкам дозволили виходити у справах в білих пов'язках. Їм казали: "Пересувайтесь, але скажіть чоловікам, щоб не підходили до нас близько, будемо стріляти на ураження!".

Нам пощастило. Ми жили не в центрі села, а на околицях. Росіяни в нас майже не з'являлися. Вони зайняли центр, вигнали там людей з хат. На нашій вулиці в будинках жили по десять, п'ятнадцять душ.

Всі знали, що я фільмую, що літаю дроном. Тому перше, що зробив – закопав камеру, коптер, ще й рації в мене були.

Пофартило ще тому, що двоє головних місцевих колаборантів, які співпрацювали з росіянами, просто не знали, що я знаходжусь у селі. Це – чуваки, які минулого року працювали в мене на будівництві. Я їх тоді вигнав за те, що бухали. Так що мене вони б точно здали (посміхається).

Свій телефон я теж ховав. Спочатку в газету, газету в чайник. Чайник – ще кудись. Як яйце Кощія.

Тільки день десь на десятий зміг повідомити знайомому, що ми живі. В мене був старий IPhone, трошки потужніший за сучасні (посміхається). Зловив зв'язок від сусіднього села.

Першим смс було, здається: "Якщо ви ставили свічки за упокій, то ставте тепер за здоров'я". 

Підпілля

Непросто жити у страху, правда? Ось як воно бути рабом

З фільму "Той, що біжить по лезу" (1982 рік)

В дитинстві я дуже любив книжки про війну та партизанів. Коли у 90-х приїжджав до бабусі під Одесу, йшов у "пегетешну" бібіліотеку: "Давайте все, що у вас є!". 

"Від Путивля до Карпат" (мемуари Сидора Ковпака – УП), "Вулиця молодшого сина" (радянська повість про "піонера-героя" з Керчі – "УП") та багато чого. Все перечитав. І ось, блін, я опинився в тій самій історії, але фашисти зараз інші. 

Ну, що робити? Треба організувати розгалужене підпілля (сміється). На той час не було зв'язку, ми навіть не знали, встояв Київ чи ні. Інформаційний вакуум не додавав людям оптимізму. Я казав: "Якщо вам дати зараз лопату, ви собі могилу викопаєте та самі туди ляжете". Ні! Так не можна.

Я зібрав на дачі приймач із дитячого радіоконструктора. Слухав "Єдиний марафон" і раз на день, о шістнадцятій, перебігав до сусіда у двір, де збиралися люди. Переказував їм новини.

Вирішив, що можу зайняти нішу нормального такого пропагандиста (сміється). Проводив "політінформацію", розповідав тільки хороше. Поганого і так було багато.

Поступово, акуратно почав питати в людей, що вони бачать у селі. Хтось розповідав про якусь антену біля дитячого садка. Хтось про щось страшне і велике, накрите брезентом на шкільному подвір'ї. 

До 24 лютого моє розуміння військової техніки було на рівні щось типу: танчик, БТР, бронемашина. Приблизно так я її розрізняв. І ось одного вечора щось як хєракне! Я аж присів. Відчуття таке, наче ти на Байконурі під час запуску. Потім ще постріл, ще.

"Та-а-к, – подумав я. – Якась хєрня. Земля-небо. Може це "Бук"? (зенітно-ракетний комплекс – УП)". Я бачив, який він, по тим фото, які були в інтернеті після збиття Boeing MH17.

Ще сусіди бачили якісь крани. Може, це техніка для перезарядки? І ось я собі намалював картину, що під тим брезентом ховають, мабуть, "Бук". А ще поруч має бути якийсь їхній штаб ППО. Треба ж якось про це повідомити. Це ж дуже ситна ціль.

Коли мій старий IPhone спіймав мережу, я написав смс знайомому, він ще комусь – так почався, можна сказати, мій досвід розвідника (сміється).

Можна сказати, що я наводив на ворога за допомогою смс. Не те, щоб я почав грати в якогось підпільника, але відчував, що треба якось діяти, щось корисне робити.

Потім почались пригоди російського "Бука". Наші почали його вже відслідковувати. Я це зрозумів, коли він вкотре відстрілював та змінював позицію, а на його місце через хвилин двадцять прильоти з арти були.

Одного разу над нами пролітала "Лелека" (український безпілотник – УП). А вже пізніше так сталося, що я познайомився з тими людьми, які звільняли наше село. І вони поскидали мені відосики, які вони тоді з "Лелеки" знімали.

Дроноводство

Безпілотник транспортує в заданий район контейнер із великою кількістю комарів-переносників інфекцій і вивільняє їх

Василь Небензя, постійний представник Росії в ООН (28 жовтня 2022 року)

Чи можна залишатися на війні митцем? Треба бути або, або. 

Не знаю, може, комусь і вдається це поєднати (розвідку та художні фото з дрона – УП). Але я змирився, прийняв той момент, що творчості на фронті не буде. Я до цього дуже спокійно ставлюсь. 

Дрон на війні – це відео. В тебе немає часу, щоб розгледіти кадр та зробити фото. Спочатку я думав, що зможу дроном окрім роботи ще красоту зафіксувати. Але після перших пригод стало зрозуміло, що це неможливо.

На війні інші пріоритети: швидко прийшов і ще швидше пішов (сміється). 

Коли кажуть, що Україна досягла майстерності в аеророзвідці, у використанні дронів у бою, то не перебільшують. Це реально перша війна, де дрони задiянi просто у фантастичних масштабах. 

Те, що роблять в Україні з цивільними коптерами, це просто… Як їх прокачують! Дивишся – третій Mavic, але після всіх тих "колхозних" доточок виглядає як якийсь страшний птах з фільму "Mad Max". Їх використовують дуже і дуже вдало.

Літає все, що хочеш. Навіть літачки з пенопласту. Зараз ми переживаємо величезний підйом всього цього, як ми жартуємо, дроноводства та літакобудування. Сьогодні любий гурток авіамоделювання, радіоелектроніки, всі клепають щось своє. 

Інколи під час тренувань на полігонах ми бачимо, як у повітря злітає якась купа мотлоху, якісь приблуди. Або "парти" – великі вантажні апарати. Смішно буває, але з іншого боку, люди не сидять без справи. Та й неважливо, чим саме ти будеш хєрачить русню.

Ця війна – перша "медійна". Контенту зараз стільки, що, ми зараз бачимо в телеграм-каналах та на інших майданчиках, мені здається, десь 20% від того обсягу відео та фото, що є у військових на гаджетах. Багато ще дуже цікавого, не виданого.

У нас так тепер вважається, що без відео або фото враженої техніки ти – балабол. Можеш скільки завгодно розповідати, що ти щось знищив, але все підверджується фіксацією. Навіть у формі звітності. 

Може, ти справді спалив купу всього, але де фото? Відео де?

Гумор

– Валєра, зайді в бакалію, візьми ізюм. – Зайти в Балаклію, взяти Ізюм… Добре!

Один з мемів про Залужного та наступальні можливості ЗСУ

Головне під час війни – не втрачати гумор. У нас в екіпажі та серед хлопців, з якими працюємо, душніл немає. Я дуже мало зустрічав військових у ЗСУ без почуття гумору.

Нещодавно я був в Одесі. У мого друга є тато, військовий фотограф. Офігєнний такий єврей, дядя Боря Бухман. Я зайшов до нього в гості, він такий (переходить на "одеський говір" – "УП"): "Я тебе сейчас такой кадр покажу, Сережа – вообще! Ты такого не видел!".

Дядя Боря виносить фотографію, каже (сміється): "Смотри. Я ссу на Су (літак – "УП")". Це було дуже смішно: чувак такий вже з ім'ям, достатньо відомий, взяв зробив фото, де він стоїть біля уламків, та роздрукував його.

В чому головна різниця між нами і ворогом? Ми – люди. Дуже важливо не втрачати свою людяність навіть під час війни.

Коли українці приходять у звільнене село, перше, що вони там роблять – організовують пункт гуманітарної допомоги. Перше, що роблять росіяни, коли займають населений пункт – відкривають катівню. 

Вони застрягли в якихось шансонних 90-х. Мене дивує, що навіть їхня молодь, яка народилася пізніше, нічим не відрізняється від тих уркаганів. 

В росіянах є якась тваринна жорстокість. Вони – як підлітки, яким дали зброю та дозволили стріляти, руйнувати все, що бачать. Вони прям кайф від цього ловлять.

Після 24 лютого десь пів року я взагалі не брав камеру в руки. Коли взяв, то був такий острах, що трохи забув, як бачити кадр. Весь час я щось бачив через дрон або через дрон (посміхається). І коли фільмував після великої перерви, то був такий емоційний репортаж. 

На дрон останніми місяцями я зробив лише декілька світлин. Коли ми в мирних місцях та містах, на тренуваннях, можу собі трохи дозволити піднятися, щоб зняти те, що мені подобається.

Яким буде перше фото після перемоги? Я не думав (пауза). Це буде точно щось емоційне, але що саме – не знаю. Що буде, те буде. З фронту, з тилу – неважливо.

Для мене символом того, що все добре, буде та мить, коли я зможу знов бути з сім'єю. Коли поїду в село та зроблю те, що планував цієї весни: посаджу на городі базилік.

Подивимось. Буде перемога – буде і фотографія. 

Євген Руденко, УП