"Коли дивлюся на сина по "Росія-1", хапаюся за кожну деталь, за те, як він дихає". Як українців чекають з полону
За лаштунками кожного обміну з Росією, країною-терористом, залишаються рідні тих, кого цього разу не обміняли.
Вони продовжують писати листи в Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ), виходити на мітинги в європейських містах і моніторити російські пропагандистські телеграм-канали. Та бояться так і не побачити там знайоме обличчя.
Історія 22-річного офіцера 36-ої бригади морської піхоти Дениса Харченка, який захищав Маріуполь – одна з таких.
Його рідні, дівчина Катерина Царьова та мати Тетяна Харченко, звернулися до "УП" зі словами: "Ви – наша остання надія". Вони сподіваються, що поширення історії Дениса підвищить імовірність його обміну.
Попри появу "інтерв'ю-допиту" Дениса на пропагандистських ресурсах у середині квітня, МКЧХ не підтверджує його перебування в полоні. Його офіційний статус нині – зниклий безвісти.
У цьому тексті ми розповідаємо історію Дениса та його рідних, які намагаються дізнатися хоч щось про свого хлопця та сина через 8 місяців після зникнення.
А також разом із представником Головного управління розвідки Міноборони Андрієм Юсовим відповідаємо на запитання, чи справді публічність наближає той самий момент визволення.
Питанням обміну полоненими в Україні займається Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Це – тимчасовий орган, сформований із представників ГУРу, СБУ, Мін'юсту, Мінреінтеграції, прокуратури тощо. Його очолює голова ГУР Кирило Буданов.
Після 24 лютого Україні вдалося повернути з російського полону понад тисячу людей. Кількість тих, хто наразі залишається в полоні, не розголошують.
Перша форма, перші польоти та блакитний берет морпіха
Денис Харченко з тієї родини, де військові є в кожному поколінні: прадід, дід, а тепер сам Денис. У віці 15-ти років він пішов до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою.
Туди, розповідає мати Дениса пані Тетяна, яка всіляко відмовляла сина від армії, вони понесли документи після 9-го класу і… трохи спізнилися – прийом документів завершився, наступного дня починалися іспити. Але бажання Дениса стати військовим було сильнішим за обставини.
"У коридорі ліцею ми раптово зустріли директора, пояснили йому ситуацію. Він запросив нас до кабінету, поставив сину кілька запитань з математики – а син її дуже добре знав, – і директор сказав: "Такі хлопці нам потрібні". І написав записку: "Прошу допустити до іспитів"…", – пригадує ту доленосну зустріч пані Тетяна.
За результатами іспитів Денис посів четверте місце в рейтингу вступників і став ліцеїстом. А по завершенню ліцею заявив, що буде тільки льотчиком.
У єдиному льотному університеті в Україні, Національному університеті військово-повітряних сил імені Івана Кожедуба (ХНУПС), Денис упродовж тижня проходив відбір – фізичні випробування, іспити, численні обстеження та лікарські комісії. Врешті він став студентом ХНУПСу, а головне – почав літати.
Правда, робив це недовго – на третьому році навчання через неможливість підніматися в небо за станом здоров'я хлопцю довелося перевестися на курс протиповітряної оборони.
"Моя подруга тоді йшла на зустріч з хлопцем з ХНУПСу. Я спитала: "Може, в нього є якийсь друг? Я хоч сходжу, поспілкуюся". Ось так ми і зустрілися з Денисом. Він був після дороги, дуже стомлений, а я постійно щось розповідала… Він каже: "Ти говори, говори, а я помовчу, добре?". Я подумала: "Все, це повний аут", – з посмішкою пригадує Катерина.
За пів року після "повного ауту" вони почали зустрічатися. 24 листопада їхнім стосункам виповнюється рівно два роки.
Найкомічнішою історією за цей час Катерина називає свою нестандартну поїздку в одну з харківських військових частин, щоб провідати Дениса. "Озброївшись" двома пакетами їжі та вбравшись у військовий одяг, вона пройшла на закриту для цивільних територію.
"І спочатку все було добре… а потім один начальник зрозумів, що я не військова, і о третій ночі підняв конкретний бунт. Я ховалася в полі – а там змії, жуки, павуки… я боюся цього дуже. Лежу 30 хвилин, лежу 40 і тут чую: "Ку-ку-ку". Розумію, що це Денис!
Він підібрався до мене і каже: "У мене для тебе дві новини. Перша – тебе шукає вся частина, друга – ми ночуємо в полі". Потім ми, звісно, вирішили, що ночувати в полі – не варіант, і пішли до того начальника. Ситуація була дуже стрьомна, але я була спокійна, бо знала, що з Денисом однаково буду в безпеці", – розповідає дівчина.
У лютому 2022 року ця бригада першою зустрічатиме російську армію на схід від Маріуполя. Частина її бійців боронитиме це місто до початку травня. Але тоді, мирного літа 2021-го, Денис просто перебирався з Харкова до Миколаєва і починав свою службу морського піхотинця.
У 21 рік він став одним із наймолодших офіцерів у бригаді.
Війна в Маріуполі
Денис заїхав на Маріупольський напрямок, основний для морпіхів, на початку грудня 2021 року.
За словами Катерини, він перебував на другій лінії оборони, був командиром взводу. Періодично надсилав їй відео солдатського побуту з буржуйками, саморобною лазнею та десятками котів, що прибивалися до теплих бліндажів.
Новий рік вони удвох зустріли в Маріуполі, а в кінці січня, коли з'явилася можливість взяти 10-денну відпустку, Денис повіз Катерину в Чернігів – знайомити з батьками. Трепет цієї миті розмивали новини про можливість повномасштабного вторгнення. Пані Тетяна все запитувала в сина, чи буде війна, на що він відповідав: "Усе буде добре".
"Коли я проводжала його на вокзалі, у мене було таке передчуття, наче я його відправляю на війну. А як він поїхав, то в мене почалася така тривога… я їсти не могла... і ця тривога тривала до 24 лютого", – пригадує жінка.
Четверте лютого було днем останньої, перед повномасштабним вторгненням і полоном, зустрічі пані Тетяни зі своїм сином, а Катерини – зі своїм хлопцем. На київському вокзалі Денис сів на поїзд до Маріуполя і повернувся в сектор.
З 18-19 лютого він уже писав Катерині про посилення обстрілів і необхідність укріплювати бліндажі. Паралельно у Дениса гіршав мобільний зв'язок. Пізно ввечері 23-го лютого, за кілька годин до вторгнення, сигнал майже зник.
"Він мені відправив СМС: "Нас дуже перекрили, зв'язатися взагалі неможливо". Я відповіла: "Денисе, у мене погане, дуже погане передчуття". А за чотири години мене розбудила мама й сказала, що все почалося", – розповідає Катерина.
24 лютого, продовжує дівчина, Денису наказали одразу відступати в сам Маріуполь. Він не до кінця погоджувався з цим рішенням.
"Але йому не було страшно. Знаєте, як він мені сказав: "Кому було страшно, той у перший же день утік". А ті, хто лишилися, не мали страху. Вони стояли за свою землю, за свої сім'ї в Маріуполі. Страх закриває очі, ти перестаєш себе контролювати. Денис себе максимально контролював", – каже Катерина.
На десятий день повномасштабного вторгнення, коли Маріуполь уже був в оперативному оточенні, Денис зник зі зв'язку й не давав про себе знати майже місяць. Увесь цей час Катерина шукала виходи на військових, які мали доступ до списків загиблих і поранених – у жодному списку прізвища її Дениса не значилося.
На початку квітня хлопець нарешті вийшов на зв'язок, запевнивши Катерину, що він тримається і "скоро буде розв'язка".
Що сталося з ним надалі – достеменно невідомо.
19-го квітня на одному з пропагандистських ресурсів вийшло "інтерв'ю-допит" Дениса. Там хлопець розповів, що в ніч з 11 на 12 квітня він пішки виводив свій взвод із Маріуполя й, потрапивши у засідку, був змушений здатися в полон у районі Кременівки. Місцем запису "інтерв'ю" вказаний окупований Донецьк.
"Сповіщаю вас зі скорботою… "
Поки Денис обороняв Маріуполь, його дівчина та мати намагалися зберегти свої життя у ще донедавна мирних містах – Харкові та Чернігові.
2 березня Катерина разом зі своєю мамою та знайомими під звуки вибухів пробувала сісти в один з евакуаційних поїздів у Харкові. Того ранку росіяни вдарили ракетами по тамтешніх будівлях СБУ та Головного управління Нацполіції.
"Ти стоїш і думаєш: куди ховатися? Поїзд зачинений, туди не впускають, а якщо вдарить у сам поїзд, то ти звідти не виберешся...", – пригадує дівчина.
Вичекавши момент, вона все ж змогла забігти в потяг, куди переважно садили іноземних студентів. Так разом із мамою вони виїхали до Польщі, а звідти – до Іспанії.
Мати Дениса, пані Тетяна, разом зі своєю молодшою донькою у перший день війни прокинулася в Чернігові від вибухів – прилетіло у військовий штаб, що неподалік. Виїжджаючи з міста, вони втрапили в окупацію в селі Іванівка, де мали родичів, і провели там 26 днів.
Окупанти застрелили чоловіка двоюрідної сестри пані Тетяни та спалили його будинок, де певний час переховувалася жінка. В окупації у матері Дениса також померла родичка.
Вирватися з цього жаху родина Дениса змогла лише на початку квітня, коли російська армія відступила з Чернігівщини. Пані Тетяна виїхала до Німеччини й тільки там, уперше за найстрашніший місяць війни, особливо для Маріуполя, перечитала новини. Так вона дізналася, що її син у полоні.
Дениса показали по каналу "Росія-1".
"Коли ти дивишся такі "інтерв'ю", то хапаєшся за кожну деталь, навіть за те, як він дихає, коли говорить, як тримає руки, коли опускає очі… Я вже навіть не знаю, скільки разів я це передивлялася – і у пришвидшеному темпі, і у сповільненому. Я це все аналізувала для себе… ", – повільно й водночас неспокійно розповідає жінка.
"Я одразу ж звернулася у всі наші структури: ГУР, МВС, СБУ, на гарячу лінію МВС, Червоний Хрест. До Червоного Хреста я зверталася в кількох країнах дуже багато разів. Мені подзвонили лише в серпні, уточнили дані й усе", – додає вона, тепер із обурливою інтонацією.
Усі відповіді Міжнародного комітету Червоного Хреста, за словами пані Тетяни, були доволі формальними: ми прийняли ваше звернення, розглядаємо його, звернень багато, це займе час. МКЧХ офіційно не підтверджує перебування її сина в полоні.
"Сповіщаю вас зі скорботою, що ваш син, лейтенант Харченко Денис Сергійович (…) вірний військовій присязі, у бою за нашу Батьківщину під час вогневого зіткнення з супротивником у Маріуполі 12.04.2022 зник безвісти".
Українські військові, які повернулися з полону внаслідок великого обміну 21 вересня, розповіли пані Тетяні, що бачили її сина в Оленівці. Але звідти, за її словами, усіх нібито вивезли. Де він перебуває наразі – невідомо.
Найбільший страх пані Тетяни – що про її 22-річного сина забудуть. Не включать у списки на обмін, не повернуть додому. Тому своєю останньою надією вона називає публічність.
"Нам, рідним 36-ої бригади, говорили: не можна робити публічні заяви, ви зриваєте обміни. Але подивімося на жінок захисників "Азовсталі" – вони постійно кудись їздили, нагадували людям за своїх любих… І деякі з них повернулися додому. Ось цей обмін на 215 людей – це ж саме люди з "Азовсталі", з "Азову", з 36-ої, з поліції", – розповідає жінка.
"Коли звільнили "азовців", багато хто подумав, що все – звільнили всіх. Але, крім них, там було ще стільки людей…", – додає вона.
"З Росією логіка та міжнародне законодавство не працюють"
З перших хвилин розмови з "УП" представник пресслужби ГУРу Андрій Юсов каже, що в більшості випадків публічність полоненого негативно впливає на процес обміну.
Факт публічності означає, що людина, імовірно, становить додатковий інтерес для України. Отже, Росія спробує її притримати – краще вивчити й, можливо, завищити "ціну" обміну. До того ж російська сторона перевіряє, чи збігається інформація, озвучена полоненим на допитах, з тією, що розголошують його рідні в інтерв'ю ЗМІ.
"Кожне слово має значення. Очевидно, що цифра вбитих ворогів не зіграє на руку полоненому", – пояснює Юсов.
Одним з найяскравіших прикладів поширення особистої інформації, що, окрім роботи на міжнародну аудиторію, зіграло ще й на руку росіянам, є історія військової медикині Вікторії Обідіної та її 4-річної доньки Аліси.
Вікторія намагалася вийти з "Азовсталі" як цивільна особа, без військових документів, і їй це майже вдалося. Але наприкінці фільтрації російські військові показали їй відео з власною донькою, яке було поширене з приміткою: "Її мама – військовий медик".
"Куди було впиратися, якщо вона стоїть поряд зі мною? Вони сказали, що я затримана на 30 днів", – розповіла Вікторія російському проєкту helpdeskmedia.
Замість поширення особистої інформації представник ГУРу Юсов закликає рідних полонених до так званої позитивної публічності – наголошенні на умовах утримання полонених, вимозі захисту прав полонених і необхідності допущення МКЧХ.
І додає, що теза "Обмінюють виключно публічних осіб" є доволі сумнівною:
"Якийсь час говорили, що міняють тільки "азовців", а потім – що тільки публічних. Але от з цього великого списку на 215 осіб публічних було, можливо, до десятка. Усі інші точно не потрапляють до цієї категорії. Морпіхи, до речі, у тому списку теж були".
Як полонені українці в принципі потрапляють на обміни?
Найперше – про факт полону має знати українська сторона. Для цього всі можливі дані – підтвердження про полон від МКЧХ, відео з соцмереж, свідчення побратимів, звернення від військової частини – збирають у великому реєстрі під назвою Національне інформаційне бюро.
Щоб внести в нього дані про свого родича, треба заповнити цю гугл-форму.
"Повернення з полону відбувається незалежно від статусу МКЧХ. Тобто повертаються і ті, хто, за нашими даними, реєстрами, мають статус "безвісти зниклий", – розповідає він.
"Що означає, що МКЧХ не підтверджує полон? Те, що навіть попри наявну інформацію, що наш захисник живий, є свідчення друзів і побратимів, є відеоматеріали на російських телеграм-каналах, держава-агресор не дала підтвердження про його перебування в полоні МКЧХ. Без підтвердження РФ вони своє підтвердження не дають", – розтлумачує Юсов.
Подальші деталі обмінів, тобто за яким принципом певні прізвища потрапляють в списки, не розголошують. Юсов називає це "дуже складним процесом".
З Росією, продовжує він, домовлятися надзвичайно важно. Ні логіка, ні міжнародне законодавство у цьому випадку не працюють.
"Було б логічно сказати, що жінок, поранених, цивільних і некомбатантів – кухарів, медиків, бухгалтерів військових частин – забирати легше. Але це не так.
Згідно з нормами міжнародного права, цивільні особи взагалі не мали утримуватися, ми взагалі не мали би про них говорити. На жаль, ситуація інша – важко забирати всіх. Тим не менш, ми забираємо й будемо робити це надалі", – підсумовує Юсов.
***
Усю розмову по відеозв'язку з "УП" біля матері Дениса, пані Тетяни, лежить мобільний телефон. Вона носить його з собою скрізь і не випускає з рук навіть під час сну.
Щоб не пропустити момент, коли на іншому боці, в слухавці хтось знову скаже: "Мамо".
Ольга Кириленко, УП
