Стоїмо! Про гідність і свободу в країні, яка перемогла в собі жертву й позбулася страху

9-річний хлопчик загинув у Харкові внаслідок обстрілу важкою артилерією.

9-річна дитина загинула після російського обстрілу Часового Яру.

9-річний хлопчик загинув, коли окупанти вдарили "Ураганами" по Зеленодольську.

Рік народження – 2013-й. Однолітки Революції гідності…

"Чомусь Майдан у вас ніхто не згадує", – півтора року тому дивувався журналіст, який приїхав із Лондона до Києва писати про Україну.

Тоді справді здавалося, що Революція гідності пішла з порядку денного. Залишивши по собі щорічне державне свято – День Гідності та Свободи 21 листопада, меморіальні дошки, урочисте покладання квітів до річниць і ритуальні фрази політиків про героїв Небесної сотні, які не вмирають.

Для будь-якої влади дух Майдану – незручне нагадування про те, що вона тимчасова. Тому від гріха подалі це нагадування – в музей, під скло, до підручників історії.

За дев'ять років Майдан став чимось на кшталт неорелігії. З усіма її атрибутами – євангеліями, апокрифами та служителями культу.

Причетні беззастережно вірять, агностики вимагають доказів, атеїсти заперечують. Догмат віри останніх – "не було б у 2013-му Майдану, жили б у мирі, Крим і Донбас не окупували б, і долар був би по вісім гривень".

Те, що без Майдану Росія захопила б не частину, а всю Україну разом із її тодішнім кишеньковим президентом і доларом "по вісім" без єдиного пострілу, для них – не аргумент.

Читайте також: Небесна сотня. Чим жили, що любили, у що вірили, за що стояли на Майдані воїни світла 

Пам'ять про Революцію гідності – не культ мертвих, а вдячність і щем, який не вилікувати часом. Час хіба що робить цей біль сумісним із життям.

Ненаписані книги, незіграні ролі, незбудовані будинки, ненароджені діти.

Прем'єра вистави з навіки 20-річним Сергієм Нігояном у головній ролі скасовується. Він мріяв стати артистом. Загинув 22 січня на Грушевського.

Концерт Івана Пантелєєва та його рок-гурту "Небо Мінуса" на "Олімпійському" переноситься назавжди. 32-річного музиканта з Донбасу розстріляли на Інститутській 20 лютого 2014-го.

Презентація книги 19-річного студента з Івано-Франківська Романа Гурика не відбудеться. Він загинув на Інститутській від кулі снайпера того самого дня, що й Іван. Книга залишилася в його мріях.

Читайте також: "Пафос трохи підбішує". Герой Майдану Гурик очима рідних і друзів

Запитання, яке за дев'ять років кожен із нас хоча б раз ставив собі: чи вийшли би ми на Майдан восени 2013-го, уявляючи, що на нас чекає згодом?

Для багатьох відповідь прилетіла 24 лютого 2022-го разом із першими російськими ракетами, коли від "гібридних" форм війни Росія перейшла до неприкритої агресії.

Під ракетними обстрілами швидко згадуєш, про що була Революція гідності.

Не про інтереси, а про цінності й ціну, яку платиш за вірність цим цінностям. 

Не про втечу від минулого, а про майбутнє, яке обираєш для себе і своїх дітей.

І ще про безперервність історії, хоча й прийнято вважати, що будь-яка революція – це штучне переривання її плину.

Студентам, які в жовтні 1990-го вийшли з протестами на Майдан, тоді ще площу Жовтневої революції, зараз за 50. 

Тим, хто народився того ж 1990-го – у рік Революції на граніті, виповнилося 32. 

Ровесникам Помаранчевої революції – 18 років.

Сьогодні вони разом – під Бахмутом і Херсоном, на кордоні з "дружньою" Білоруссю, мобілізовані, добровольці, солдати ЗСУ, волонтери.

Покоління однолітків Революції гідності сьогодні в укриттях, в окупації або розкидані по світу. Ті з них, кого не вбив "русский мир", малюють ракети над головами, солдатів ЗСУ з німбами та ворога під триколірним "аквафрешем". 

Хтось із них втратив близьких. Багато хто залишився без дому. Без дому в країні, за яку не соромно.

Чи зрозуміють вони, коли подорослішають, вибір, який ми зробили в листопаді 2013-го і захищаємо всі ці довбані дев'ять років війни за власні цінності та своє місце під небом?

Небом, яке сьогодні тримає над нами Небесна сотня за підтримки цілком земних сил ППО.

Стоїмо!