Ті, що купили "Байрактар". Як насправді працює фонд "Повернись живим"
Здається, що у світі не лишилося матеріальних речей, які б не змогли придбати українські волонтери для потреб армії.
Вони купують бронетехніку, "Байрактари", доступ до супутників, дефіцитні безпілотники, вільно контактують зі "збройними баронами" по всьому світу.
Надважливу роль для українського спротиву волонтерський рух відіграв упродовж лютого-березня 2022 року.
"Без волонтерів, особливо в перші тижні повномасштабної війни, нам було би набагато важче. Розумієте, вони наче ртуть: не залежать від контрактних зобов'язань, фінмоніторингу, коливань валют. А це означає, що їхня оперативність перемагає обов'язкові процедури, які не можуть не існувати для урядових інституцій", – ділиться з "УП" міністр оборони Олексій Резніков.
Навіть на дев'ятому місяці повномасштабної війни волонтерам вдається збирати сотні мільйонів гривень буквально за одну добу. Це свідчить про високий рівень довіри до них у суспільстві.
"Українська правда" вирішила розповісти читачам, як працюють найбільші фонди України. Адже саме звичайні українці донатять на ЗСУ та мають право знати, як витрачаються їхні кошти. Ми запропонували кільком фондам провести з нами робочий день.
Першим на пропозицію "УП" відгукнувся фонд "Повернись живим", який за час повномасштабної війни зумів зібрати понад 5 мільярдів гривень без урахування криптовалюти на потреби армії.
Влітку "Повернись живим" придбали для Сил оборони легендарний комплекс БПЛА "Байрактар" за 16 мільйонів доларів, а згодом навіть підписали меморандум про співпрацю з Baykar.
Упродовж робочого дня "УП" з'ясовувала, з якими силовиками фонд веде переговори про великі проєкти, як "Повернись живим" допомагають військовим зрозуміти, що їм потрібно для роботи, чому бюрократія заважає роботі волонтерів, де і як легше придбати зброю, та чому Чмут не хоче йти в політику.
Закрита зустріч у ГУР
Будній день. Близько десятої ранку. Погода гидка: навколо похмуро й сиро.
Керівник "Повернись живим" Тарас Чмут повільно виїжджає з воріт Головного розвідувального управління Міноборони за кермом білого позашляховика, що належить фонду.
На виїзді з ГУР калюжі та болото. Об'їжджаючи їх, Чмут зупиняє автомобіль, щоб підібрати кореспондентів "УП".
Поки відеограф налаштовує камеру для запису, керівник "ПЖ" протирає сонні очі та відписує на пропущені повідомлення одночасно на двох смартфонах.
За кілька хвилин рушаємо у бік офісу фонду, що знаходиться на одній із центральних вулиць столиці.
Керівник фонду "Повернись живим" заздалегідь попередив "УП", що не зможе взяти з собою журналістів до ГУР через таємність питань, які він там обговорював. Постфактум він акуратно пояснює, що відбувалося по іншу сторону воріт.
– Говорили з Будановим приблизно 5 хвилин – це концептуальне погодження питання. Далі – година часу з його заступником. Обговорювали деталі щодо нашого потенційного майбутнього проєкту. Питання доволі глобальне, з бюджетом у декілька сотень мільйонів гривень, яке стратегічно може вплинути на війну, – обережно пояснює Чмут суть того, заради чого відвідав офіс розвідки.
– Для спілкування з представниками сектору безпеки у нас є відповідні люди. З командирами батальйонів і бригад, командувачами напрямків спілкуються військові менеджери, з генералітетом працює Андрій Римарук, керівник воєнного департаменту, та Олексій Безручко, керівник військового відділу. А я займаюся проєктами, які мені особисто цікаві, або якимись глобально-концептуальними речами, – продовжує розповідати Чмут.
– Загалом для мене нормальний процес, коли я сиджу такий і думаю: "Хм, давно я не читав щось про ЗРК С-125". І починаю гуглити, гортати сторінки. Я цим живу, – пояснює Чмут.
У "Повернись живим" Тарас прийшов працювати в 2018-му році на посаду аналітика. Керівником фонду став не відразу.
Тоді фондом керував ІТ-менеджер Віталій Дейнега, який був одним із співзасновників фонду у 2014 році..
В травні 2020 року Дайнега відійшов від операційної діяльності, а в 2021-му вирішив повністю залишити фонд, щоб поїхати у кругосвітню подорож. Але через повномасштабну війну поставив свій задум на паузу та заснував проєкт "Український свідок".
У 2020-2021 роках донати на армію йшли на спад. Тож Чмут очолив "ПЖ" у далеко не найсприятливіший час.
Але вже у перші дні повномасштабного вторгнення за рахунок впізнаваності й репутації фонд зумів зібрати мільярди гривень донатів від українців та іноземців.
За розмовами про співпрацю з ГУР ми дісталися до головного офісу "Повернись живим".
Троє озброєних охоронців стережуть офіс ще при заїзді в арку внутрішнього двору, де розмістився "ПЖ". Вони впізнають Чмута за кермом та швидко пропускають авто. Тарас хутко паркує позашляховик та заходить у абсолютно темне приміщення.
Через аварійне відключення світла Чмут крокує темними підземними коридорами, підсвічуючи шлях ліхтарем на телефоні. Дорогою комусь тисне руки й знаходить керівника аналітичного відділу Антона Муравейника.
Муравейник – приємний, статний, з дитячою усмішкою чоловік. У "ПЖ" його жартома називають "начальником розвідки", тому що до роботи у фонді він працював у воєнній розвідці.
Головний аналітик знає звички начальника, тому оперативно пояснює Чмуту, де неподалік шукати відчинену кав'ярню.
Довго не вагаючись, керівник фонду розвертається і йде на світло у пошуках фільтр-кави.
Доповідь про нові загрози
Рухаємося з Тарасом у бік Макдональдса на Майдані Незалежності. Там так само немає електрики. Шукаємо кав'ярню далі та продовжуємо розмовляти про роботу "Повернись живим".
– Ви щойно бачили нашого Антона. Він один з тих, хто створював ТрО в країні. Муравейник разом з іншими людьми писав "підзаконку", ручками працював над рутинними питаннями. Наші аналітики займаються звітами, дослідженнями, рекомендаціями, які глобально мають впливати на безпеку країни. Тобто на цьому прикладі вже бачите, що ми не звичайний фонд, який купив, зібрав і відвіз. Ми працюємо комплексно, – розповідає на ходу Чмут, жестикулюючи.
Під час діалогу "УП" цікавиться, чи менеджери фонду можуть самі рекомендувати військовому керівництву, що необхідно передати армії.
– Звичайно. У половині проєктів ми самі знаємо, що, кому, як потрібно, і військові отримують допомогу по факту. Якісь речі маємо узгоджувати. Нам важливо, щоб великі історії не пересікалися з державними, а посилювали один одного. Умовно кажучи, якщо ми хочемо купити 100 чогось для якоїсь частини, нам важливо, щоб через тиждень ця сама частина ці 100 чогось не отримала від держави, – пояснює керівник фонду "Повернись живим".
Дорогою назад вже з кавою в руках говоримо про фінанси фонду.
– Мені дають зведені дані на кожне перше число місяця. В ідеалі треба, щоб на рахунках було не менше мільярда. Це той операційний бюджет, який дозволяє реалізовувати масштабні проєкти, як зараз з ГУР. Зазвичай виробникам треба платити 100% наперед. До кінця місяця витратимо десь 400 мільйонів. Тому у нас залишається десь пів мільярда, і це сумно, тому що потреби тільки збільшуються, – посміхаючись, розповідає Тарас.
Він пояснює, що фонду важливо мати на рахунках великі суми, на прикладі "Байрактару".
– Час від часу з'являється вікно можливостей придбати якусь серйозну зброю, поки її не забрали інші країни. Так ми застрибнули у вікно з Baykar. Черга на "байрактари" десь три роки. І коли вам пропонують продукт такого масштабу, залишається дуже мало часу, бо його перекупить Катар, Марокко чи будь-хто. За рахунок того, що гроші були, ми реалізували "байрактари" швидше за Штати, – піднесено пригадує Чмут.
Повертаємося до офісу. Минаємо темні підземні коридори з увімкненими ліхтариками на телефонах та потрапляємо у просторий кабінет, де знаходиться аналітичний відділ "Повернись живим".
На порозі кімнати замість килимка – футболка з написом "МЧС России".
Величезний інтерактивний монітор та комп'ютери не працюють через відсутність живлення.
Муравейник надягає налобний ліхтар собі на шию та підходить до величезної карти України, яка висить на стіні. Чмут запитує:
– Що по війні?
– Варто звернути увагу на ділянку фронту, про яку зараз майже не говорять – від Василівки (Запорізької області – УП) майже до Донецька, – показуючи на карті вказівним пальцем, коментує керівник аналітичного відділу "ПЖ".
– Схоже, що росіяни зосереджують там великі ресурси. Вони думають, що, коли ми звільнимо Правобережжя Херсонщини, то можемо перекинути частину наших військ для того, щоб потім піти на Мелітополь. Є інформація, що вони раніше перекидали туди третій резервний армійський корпус, також надходять дані, що туди вже прибули їхні мобілізовані, які непідготовлені, але їх дуже багато, – додає Муравейник.
До кімнати заходить працівниця юридичного відділу та передає Чмуту невеликий стос документів на підпис.
Керівник фонду відволікається від доповіді та вчитується в папери. Муравейник не зупиняється, продовжує ділитися інсайдами з журналістами. Чмут думає, що ми не звертаємо на нього уваги, та тихо говорить собі під ніс:
– Ніх** собі! Скільки-скільки комплексів спостереження!?
Після підписання керівник фонду віддає документи та включається в розмову.
– Ось так і витрачаються 25 мільйонів гривень за раз, – з усмішкою каже він.
У кінці доповіді ми запитуємо Муравейника про потенційну загрозу зі сторони Білорусі.
– Якщо говоримо про потенційні загрози, то формати можуть бути різні. Це може бути артилерійський вогонь через кордон, можуть бути турбуючі обстріли, якісь прикордонні провокації або обстріли ракетами – у них для цього є комплекс "Полонез".
Але не схоже, що це підготовка до повномасштабного вторгнення. Може бути якась пакость. Головна мета зі сторони Білорусі – це відтягнути наші сили зі сходу і півдня, – закінчує керівник аналітичного відділу.
Чмут не встигає вийти з кімнати, як його знаходить радниця міністра у справах ветеранів, яка чекає його на зустріч по ветеранських програмах та забирає його у сусідній кабінет.
Після цього керівника фонду знову запрошують на продовження ранішньої розмови в ГУР. Він їде на кілька годин.
"Повернись живим" зсередини
У "Повернись живим" наразі працює більше 60 осіб. Фонд має два офіси: головний у Києві та ще один невеликий у Дніпрі.
Столичний "Повернись живим" розташований у самому центрі Києва. Це велика будівля в стилі неоампір із величезними стелями. "ПЖ" займає нульовий, перший та частково другий поверх.
Власне, на нульовому поверсі знаходяться кілька кімнат для переговорів, просторий кабінет аналітичного відділу, велика зала, де трудяться працівники департаменту партнерств та розвитку, HR-менеджери.
Упродовж дня коридорами фонду туди-сюди бігає шестирічна Женя з телефоном в руках, щоб підсвічувати дорогу. Це донька Руслани Величко, яка забрала на роботу доньку після уроків.
Руслана – тендітна молода жінка в окулярах, яка працює першою заступницею виконавчої директорки в "Українському ветеранському фонді".
Свою роботу в "Повернись живим" вона називає волонтерством.
Величко допомагає "ПЖ" у складних юридичних колізіях, що стосуються дозвільних процедур. Наприклад, таких як купівля та завезення в Україну комплексу "Байрактар" чи бронеавтомобілів.
– Європа не була готова до експорту товарів подвійного чи військового призначення, а Україна – до їх імпорту. І коли ти десь в Європі збираєшся купувати тепловізор, мусиш ще пояснити продавцю, що він має робити, аби оформити ліцензії на експорт. А, наприклад, з "Байрактаром" цього не було, бо це професійна компанія. Ми з ними дотепер спілкуємося, і вони навіть вітали мене з 1 вересня, бо знали, що донька йде у перший клас, – сміючись, розповідає Величко.
Рухаємося приміщенням далі й виходимо на наступний поверх. Там великий open space зі скляними перегородками та величезними вікнами. Це приміщення наразі виконує функцію і офісу, і складу. Якби не стоси картонних коробок, могло б скластися враження, що це банк чи "Укрпошта".
За скляними перегородками по різні сторони зали працюють бухгалтери, операційні менеджери та інструктори, які беруть участь у підготовці військових.
У воєнному департаменті фонду працюють тренери одразу кількох напрямків: снайперів, спеціалізованої інженерної підготовки, БПЛА, та ГРК "ARMOR" – спеціальної програми для танкістів, яка допомагає більш точно визначати координати ворога.
На останньому поверсі розмістилися інструктори зі снайпінгу, якими керує Руслан Шпакович.
– Я опікуюся снайперами, які є у ЗСУ, у різних спецпідрозділах. Це заняття, забезпечення, підготовка, вирішення якихось проблем. Фактично працюю з усіма, до кого можна дотягнутися, – розповідає він про себе.
Шпакович – старший за більшість працівників фонду. Це спокійний, кремезний чоловік, обличчя якого прикрашають акуратні вуса.
Шпакович пояснює, що до 24 лютого підготовка снайперів була більш системною та плановою, а з початком повномасштабної війни кількість людей, яких потрібно навчати й забезпечувати, зросла приблизно в 10 разів.
– Підготовка снайпера – це дуже тривалий процес. Часом потрібні не місяці, а пара років, щоб з початківця виріс фахівець. Після вторгнення все понеслося значно швидше. Робимо все, що можемо: намагаємося забезпечити і передати, наскільки це можливо, хоча б мінімальні знання, – скаржиться інструктор.
Ще одна кімната, про яку важливо згадати, знаходиться на першому поверсі. Там працює гравірувальник, який лазером наносить логотип "Повернись живим" на всю техніку, яку вони передають військовим.
Позначки на техніці важливі не для реклами, а для того, щоб згодом її неможливо було перепродати чи здати в ломбард.
Найцікавіші розмови відбуваються на перекурі у внутрішньому дворі. Там не на камеру кремезні чоловіки з різних департаментів фонду діляться з "УП" спогадами про перші місяці повномасштабної війни:
– О-о-о! Ви пізно прийшли. Зараз тут все так гладенько й структуровано. А в лютому-березні що тут діялося! Хто сюди тільки не приходив: ЗСУ, ГУР, "Альфа", СБУ, навіть президентська охорона щось в нас брала…
Фонд в дії
Після обіду до офісу повертається Чмут. Разом з менеджером по роботі з військовими Олексієм Безручком вони мають їхати на зустріч з керівництвом новоствореної річкової флотилії ВМС ЗСУ.
– На днях заїхав їхній офіцер управління і попросив зустрітися з командирами. По-перше, треба познайомитися, бо це новостворений орган. По-друге, сам розумієш, що від нас завжди щось треба, – усміхаючись, пояснює Тарас.
Менеджер по роботі з військовими вже чекає у білому позашляховику. Безручку трохи за сорок. Як і більшість співробітників фонду, він пройшов війну, зокрема керував однією з груп аеророзвідки на Луганщині.
Дорогою запитуємо Безручка, що в його роботі є найскладнішим.
– Паперова робота, хлопці. Постійно ці акти, документи, підписи, тому що все має бути згідно з чинним законодавством. Дуже просто щось купити, віддати і забути – а це все потребує документального супроводу. Люди в нашому відділі мають бойовий досвід, відповідно вони страшенно не люблять ці бумажки, – без особливих роздумів відповідає він.
До розмови долучається Чмут:
– На документи в мене зараз йде десь 60% мого директорського часу. Дуже багато – на військовому департаменті Андрія Римарука, думаю, десь 70% це забирає його особисто часу. На Римаруку пікове навантаження, тому що, з одного боку, нікуди не зникає питання забезпечення армії, а з іншого боку, треба перебирати всі питання, починаючи з лютого, і намагатися це все розгребти.
Поступово під'їжджаємо до місця зустрічі. Тарас попереджає, що "УП" може зайти на зустріч лише за умови, що ми не будемо знімати.
Моментально на паркінгу з'являються два чоловіки у цивільних куртках та джинсах.
Це командир та заступник командира частини, імена яких не можемо називати з міркувань безпеки.
Чоловіки заводять нас у кабінет з голими стінами, але з новими офісними меблями.
Загалом розмова йде про штат річкової флотилії та їхні потреби. Представники річкової флотилії поводяться скромно, одразу помітно, що їм некомфортно просити про допомогу.
Потреби різні: від ноутбуків до мікроавтобуса для особового складу.
Чмут обіцяє подумати про транспорт, мовляв, новий мікроавтобус коштує надто дорого, а Б/У автівки фонд не купує принципово через проблеми з документацією для звітності. Як варіант, "ПЖ" готовий передати пікапи.
Вислухавши запити представників флотилії, менеджер по роботі з військовими починає детально давати рекомендації:
– Все починається з мережі: вам сюди треба шнури, розетки і так далі – це ж орган керування. Від вас треба зв'язківець – ми з ним порахуємо, що треба робити, які шнури проводити, що має тут стояти. Треба спеціальна шафа, таке-то живлення, така-то мережа і так далі. Кажете, скільки реально треба ноутбуків, у кого великі об'єми роботи, то, може, ще монітор буде потрібно, – наче читає майстер-клас працівник фонду.
Командири річкової флотилії уважно слухають пропозиції та не перебивають.
– Десь має бути генератор, ваші комп'ютери на акумуляторах, тому ця історія, грубо кажучи, на пів години. З генератором зможете запустити комп'ютер. Освітлення є, Starlink працює, на моніторах обстановку бачите, – зі знанням справи продовжує Безручко.
Під кінець зустрічі командири річкової флотилії виглядають задоволеними. Вони проводжають нас на паркінг і на прощання вдячно тиснуть руки Чмуту та Безручку.
***
Повертаємося до офісу "Повернись живим". Під вечір голова фонду виглядає втомленим. Дорогою Чмут то говорить по телефону, то відповідає на повідомлення в месенджерах.
Через корки на дорогах він пропонує вийти з авто та знову випити кави.
В офісі на Тараса чекає стос документів на підпис. За розкладом у нього ще дві зустрічі зі співробітниками, а "на десерт" – приватна розмова з працівником одного з силових відомств, який був задіяний у ліквідації терориста "Мотороли".
– Всі вони внутрішні, тому ви не матимете доступу, вибачте, – попереджає "УП" керівник "Повернись живим".
Купуємо каву-фільтр у тій самій кав'ярні, де були зранку, та рухаємося у бік офісу.
Ми проводимо Чмута до фонду та запитуємо, яким він бачить своє майбутнє.
– Хочу повернутися до нормального життя. Я б спробував пожити в Азії. Почав би, напевно, з Таїланду. Я фанат Азії, мені подобається культура, клімат, тепло. Тому коли люди кажуть, що я йду у Верховну Раду – мені не потрібні ці проблеми, вони мені зовсім не прикольні, – з посмішкою зізнається Чмут.
На прощання запитуємо, чи вірить Тарас у прогнози ГУР щодо закінчення війни до кінця наступної весни. Він швидко серйознішає та задумано відповідає:
– Не знаю. Давати прогнози не люблю. Тому, якщо війна закінчиться – це чудово. Якщо не закінчиться – працюємо далі. Закінчиться раніше – ще краще.
– Якщо закінчиться раніше, поїдеш у Таїланд?
Чмут киває головою, розпливаючись в усмішці, та заходить в арку, яка веде до офісу "Повернись живим".
Роман Кравець, УП
Фото: Назарій Мазилюк
