Класики та сучасники

Ракетні удари по критичній інфраструктурі, нальоти дронів-камікадзе, віялові відключення електроенергії: жовтень 2022-го року приніс Україні масу нагальних військових турбот. Але на цьому фоні знайшлося місце і для історичних рефлексій.

У середині жовтня соціологічна група "Рейтинг" представила топ-100 найвидатніших українців усіх часів за версією населення.

Дослідження було проведено методом відкритого опитування: в результаті у списку опинився вигаданий Тарас Бульба, а наші сучасники помітно потіснили класичних історичних персонажів.

Володимира Зеленського респонденти називали частіше, ніж Степана Бандеру; Валерія Залужного – частіше, ніж Романа Шухевича; а Петра Порошенка – частіше, ніж Павла Скоропадського та Симона Петлюру.

Як водиться, соцопитування обурило фейсбучну інтелігенцію, яка звинуватила співвітчизників у невігластві та недоумкуватості. Але чи так неправий масовий обиватель, що поділився з "Рейтингом" своїми уявленнями про знакові історичні постаті?

При ближчому розгляді українські сучасники справді дають фору класикам. Петро Порошенко явно успішніший і за Скоропадського, і за Петлюру: він пробув при владі п'ять років і залишив свою посаду в результаті демократичних виборів, а очолювана ним держава не впала з його відходом. 

Читайте також: Роль молі в історії

Валерій Залужний успішніший за Шухевича: під його командуванням знаходяться не партизанські формування, але регулярна армія, яка оснащена новітнім озброєнням і звільняє від ворога цілі регіони. 

А Володимир Зеленський і справді успішніший за Бандеру: в розпал великої війни він не сидить у концтаборі, але очолює незалежну країну та комунікує з провідними світовими лідерами.

Звісно, більший успіх наших сучасників обумовлений не так їхніми особистісними характеристиками, як об'єктивними історичними обставинами.

Нинішні політики та військові мають справу з Україною, яка якісно перевершує Україну 1917-1921 років та Україну 1940-х.

Для Росії з її сакраментальним "ДедыВоевали" та "КакуюСтрануПросрали" минуле виступає недосяжним орієнтиром. У нашому випадку все з точністю до навпаки. 

Сучасна Україна задає планку, до якої герої минулого не змогли б дотягнутися за всього бажання. Причому планку не лише військово-політичну, а й цивілізаційну.

Прагнення прикрасити та відлакувати вітчизняну історію цілком зрозуміле: особливо на хвилі військового патріотизму. Але факти однаково залишаються фактами. 

Читайте також: Мертвий хапає живого

Як і будь-яка інша країна, Україна несе власний тягар історичних гріхів. Повномасштабна війна з Кремлем не скасовує незручні сторінки українського минулого – вона заступає їх нашим сьогоденням.

Так, у ХХ столітті багато ідеологів українського націоналізму захоплювалися тоталітарними віяннями та розглядали італійський фашизм та німецький націонал-соціалізм як зразки для наслідування.

Однак важливішим є те, що Україна XXI століття виявилася яскравим прикладом демократії на пострадянському просторі і зберігає демократичний устрій навіть під час кровопролитної війни, розв'язаної сусідськими диктаторськими режимами.

Так, за старих часів прихильники української незалежності були не завжди перебірливими у виборі союзників. Навіть ситуативна співпраця з гітлерівською Німеччиною залишається незмивною плямою на репутації ОУН(м) та ОУН(б).

Однак важливіше те, що 2022-го року Україна, яка захищає свою незалежність, має підтримку всіх вільних країн Заходу. А наш супротивник повністю ізольований від цивілізованого світу і перебуває у компанії держав-ізгоїв.

Так, в українському анамнезі є злочини проти інших народів. Єврейські погроми часів УНР, причетність національних активістів до Голокосту чи етнічні чистки польського населення на Волині – незаперечні історичні факти.

Однак важливішим є те, що сьогодні воюючу Україну репрезентує всенародно обраний президент єврейського походження. А сьогоднішні відносини Києва та Варшави – це щось більше, ніж просто дружба та добросусідство.

Успадкувавши від попередніх борців за незалежність все найкраще – хоробрість та самовідданість, стійкість та цілеспрямованість – українське суспільство крок за кроком звільнялося від гіршого. Від колишніх помилок, оман та гріхів. 

Україна 2020-х пройшла значущий еволюційний шлях: не лише в порівнянні з минулим століттям і не лише на тлі РФ.

Щоб переконатися в цьому, достатньо зіставити дві цитати-близнючки, озвучені з інтервалом 14 років.

Цитата номер один:

"Є світ, у якому європейці змішуються з людьми з-за меж Європи. Це світ змішаних рас. А є ми: світ, у якому європейці змішуються один з одним. Наприклад, у Карпатському басейні ми люди не змішаної раси, а просто суміш народів, які мешкають на своїй європейській батьківщині. Ми готові змішуватися один з одним. Але ми не хочемо ставати змішаною расою".

Цитата номер два:

"Чи хочемо ми, українці – люди білої раси – стати іншими, ніж були досі, наприклад, чорними, жовтими, червоними? Випадки шлюбу українок з представниками інших рас свідчать про те, що не всі дорожать своєю білою расою, тому виголошую власну позицію: я всією душею виступаю за збереження українців як білої раси і категорично проти перетворення української нації на націю чорних, коричневих, сіро-буро-малинових!".

Читайте також: Можемо повторити

Перша цитата належить угорському другові Кремля – прем'єр-міністру Віктору Орбану, чиї расистські заяви викликали скандал цього літа. Автор другої цитати – Герой України та народний депутат чотирьох скликань Левко Лук'яненко. На жаль, слів із пісні не викинеш: на схилі років ветеран українського дисидентського руху дотримувався расистських поглядів, схожих на погляди Орбана.

Проте є принципова різниця. Небіжчик Левко Григорович зі своїми забобонами – це українське минуле. А чинний прем'єр Віктор Орбан – це угорське сьогодення та найближче майбутнє. 

Зараз на Печерських пагорбах не почуєш закликів до расової чистоти, проте там присутній нардеп Жан Беленюк: темношкірий українець, який пройшов до парламенту за списком правлячої партії.

Але поки Україна рухалася вперед, будапештські союзники Москви прямували у зворотному напрямку – і дійшли до відкритого мракобісся, яке декларується на найвищому державному рівні.

Так, багато хто з класичних українських героїв неідеальний. Але навіть якщо сучасна Україна почне розглядати їх максимально критично, національний пантеон не спорожніє: ми вже маємо нових героїв, нові подвиги, нові перемоги і досягнення. Все те, чого немає і не буде у нашого ворога.

Нинішня Росія та її сателіти приречені щосили чіплятися за вигадану історію. За душею у Москви немає нічого, крім гарних міфів про власне минуле і горезвісне "Можем повторить!".

Межа російських мрій – це імітація Олександра Невського, Петра I чи Йосифа Сталіна. Варто деміфологізувати померлих князів, царів та генсеків, і РФ залишиться ні з чим.

Але сучасна Україна не має потреби заперечувати або замовчувати темні сторінки свого минулого. Хоча б тому, що вони вигідно відтіняють українське сьогодення.

Михайло Дубинянський