Два тижні в черзі. Як українці виїжджають з окупованих росіянами територій

"Дорога життя" – так називають виїзд із окупованої території Запорізької області на підконтрольну Україні. Шлях пролягає з міста Василівка до Запоріжжя. 56 кілометрів, які в мирний час долали за менш ніж годину, тепер займає тижні, а то й місяці. 

Люди стоять у величезних чергах у колоні, готують їжу на вогнищі, ночують в автівках, очікуючи на славнозвісні "списки" окупантів. Але потрапити до них – це пройти "кола пекла". На виїзді з Василівки – перевірка працівниками ФСБ та поліції РФ. 

"Тут тепер територія Російської Федерації і тут наші правила", – кричать вони переселенцям. І з кожним днем ситуація не покращується.

Я пройшла шлях "дорогою життя" як звичайна громадянка – не представляючись журналістом, оскільки окупанти засилають і "своїх людей" в такі колони. 

У натовпі серед людей панує страх. Їхні долі залежать від окупантів, для яких не існує жодних правил. Кожен ранок цих українців починається з очікування списків і віри, що цього разу їхнє прізвище зачитають. 

Але я бачила, що сил пережити жахливі умови, холод, психологічний тиск окупантів людям надає віра в те, що невдовзі вони приїдуть на підконтрольну Україні територію. 

Я змогла виїхати "дорогою життя" за три дні лише тому, що вписала себе як "пішохід". Чоловік, який погодився мене підвезти, чекав на дозвіл більше двох тижнів. 

Три ночі очікування я провела в гуртожитку, що поряд із заправкою. Там неймовірно холодно, спати можна лише у верхньому одязі. Тому люди зазвичай лишаються на ніч у машинах, а до гуртожитку заходять лише тоді, коли потрібно прийняти душ.

Про все, що почула і побачила за кілька днів в окупованій Василівці – єдиному прямому вікні з окупації на підконтрольну Україні територію, – читайте в цьому репортажі. 

"75 відсотків – виїхали"

"Кожна друга хата тут порожня, – каже мені місцевий таксист із Василівки та додає: – А нещодавно, у середині жовтня, сюди та в наближені села заїхало тисячі три чеченців". 

Він каже, що ситуація ніби стала спокійнішою, ніж була в березні, та лякає невідомість. 

"От навіщо той Путін поліз у чужу країну? Навіть у Росії вже починають задаватися цим питанням", – каже чоловік. 

Білборди "Мы вместе с Россией", "Мы один народ", "Сила в правде", "Россия – это развитие" – тут на кожному кроці. Також всюди розвішені російські триколори та прапори з "серпом та молотом"

"Кажуть, що з Мелітополя виїхало 50 відсотків мешканців, а в нас – 75", – проговорює мені місцева мешканка Василівки, яку зустрічаю неподалік центральної площі. До війни у Василівці мешкало близько 13 тисяч жителів. 

Вона пригадує перші дні повномасштабної війни з жахом, показуючи наслідки – зруйновані будівлі біля центрального ринку. 

"Ось це самий початок. Був жах", – згадує жінка. 

"Обстріляли тут, потім під'їзд посипався, біля мене яма також. Нам пощастило, що загиблих не було тоді". 

Загалом же, за словами жінки, від обстрілів у інших частинах Василівки загинули й цивільні. 

"Чоловік 7 загиблих – це ті лише, що я знаю. Одні на розтяжці загинули – чоловік і жінка, потім жінку вбило вдома – приліт прямо в будинок…". 

Своїх рідних жінка вивезла за кордон – в Іспанію та Німеччину, а сама лишилась доглядати за житлом. 

"Сьогодні так, а як завтра – невідомо…", – характеризує вона стан, у якому живе місто. 

У місті чимало російської техніки. Її ховають під житловими будинками та заводами. Василівкою регулярно пересуваються танки та КАМАЗи з літерами V, Z та самі військові: чеченці, дагестанці, росіяни.

Біля "мерії" окупантів бачу натовп людей – тут це вже за практику. Щоб потрапити до представників окупаційної влади, люди приходять сюди ледь не о 5-ій ранку, аби зайняти чергу. 

"Кілька різних черг – на медичне страхування, на пенсії та на виїзд", – розтлумачує мені жінка, яка також стоїть тут від самого ранку. За охороною будівлі уважно стежать російські військові. 

Питаю людей в черзі, чи реально зараз виїхати в Запоріжжя, та яка процедура. 

"Виїхати – виїдеш, але от назад можеш не повернутися", – пояснює місцевий чоловік із черги. 

"Раніше бабусі їздили туди переоформлювати пенсії на картки і поверталися, а зараз – вже важче", – каже він. 

"Кожного ранку від нас літають літаки і бомблять там у стороні Каменського, – додає інша місцева пенсіонерка. – Через це колону із Запоріжжя не випускають сюди, там наші люди вже 1,5 місяця сидять. Ще й через той останній обстріл зламалась черга, все почали спочатку…" 

Також місцеві кажуть, що проїзд на окуповану територію досить дорогий: "До 10 тисяч гривень платять зараз перевізникам із Запоріжжя, щоб заїхати сюди".

Неподалік Василівки – окуповані Пологи, звідки російські військові обстрілюють Оріхів та Гуляйполе. Також недалеко окупований Енергодар. 

"Під Оріховим та Гуляйполем 360 "прильотів" за день нещодавно було… Страшне. Це ж поряд", – бідкається один із місцевих чоловіків пенсійного віку, коментуючи ситуацію у Василівці. 

"Невідомо ще що із Запоріжжям буде. Якщо підірвуть міст, воно опиниться у "кільці". Тут ми вже своє пересиділи у підвалах, коли літало над головами. Ніби стало спокійніше. Якось до весни доживемо, а там вже буде ясніше".

При цьому люди насилу вірять у те, що вдасться повернути території, які нещодавно загарбала Росія.

"Сказати можна багато чого, але, якщо б хотіли повернути, вже б давно відбили. Адже вже скоро рік", – каже один із місцевих пенсіонерів Василівки, якого зустрічаю в центрі міста. 

"Якими силами вони відіб'ють? Я боюсь, що вони доведуть Путіна до того, що він так Київ "проутюжить", – обурюється чоловік.

"Хотіли автономію Донецьк і Луганськ? Нехай, але б були у складі України і не було б цієї війни, цих смертей… Чому в Крим воду не можна було давати? Там що, вороги? Вони б платили гроші. Якісь незрозумілі принципи – "до останнього українця"...". 

Російська пропаганда на окупованих територіях, вочевидь, дає свої результати. Адже останній коментатор – не єдиний з цієї черги, хто розмовляє подібними штампами.

Окупанти обіцяють запустити в місті опалення. По можливості. Також місцеві кажуть, що літні люди отримують гуманітарну допомогу від росіян. 

Місцевих чоловіків закликають вступати до сформованого окупантами батальйону імені Павла Судоплатова (розвідник радянських спецслужб, відомий як вбивця першого лідера ОУН Євгена Коновальця – УП).

В місті працюють магазини та ринок. Ціни встановлені в гривнях та рублях. Але з нового року окупанти планують вивести гривню з обігу. 

"Кола пекла"

"А навіщо вам у Запоріжжя? Лишайтесь тут", – пропонує один із окупантів, почувши, що я збираюсь виїхати на підконтрольну Україні територію. 

Такі "пропозиції" до переселенців лунають від них нерідко. 

"Тут приїздять до нас ці "ФСБшники" і тиснуть морально, кажуть: "Їдьте назад, тут ви довго будете чекати". Постійно кричать… І дехто не витримує такого морального тиску – розвертається", – розповідає мені молода дівчина з Херсона. 

Вона вже більше тижня вибирається з окупованого міста разом з хлопцем та родичами. 

"У нас в Херсоні навіть комендатури вже немає, там немає, де реєструватися – тільки тут на місці".

З 1 жовтня окупанти змінили процедуру виїзду з Василівки до Запоріжжя. Усі охочі тепер мають спершу подати заявки онлайн або у "меріях" Мелітополя, Бердянська, Василівки, Енергодара, Токмака. 

Після цього вони очікують на потрапляння у список і тільки потім – на виїзд. 

"Я вже тут третій тиждень стою", – каже мені чоловік, який їде з Пологів. 

"В них постійно якісь проблеми – то загубили список, то не дійшла заявка, то в них закінчився папір, то каву розлили на комп'ютер…" 

Через це людей відправляють на повторну реєстрацію вже на місці – у Василівській "мерії". 

"А там черга величезна, в день можуть прийняти до 10 людей… От і стоїмо", – скаржиться чоловік. 

Переселенці розповідають, що в чергах люди дійсно помирали. 

"Це зараз тут залишилось машин 100, а до 1 жовтня тут кілометрові черги були… В одній колоні померла людина зі сторони Дніпрорудного. Швидкі тут чергували майже постійно", – розповідає чоловік із Пологів. 

Саме з Пологівського району та Херсонської області зараз найбільше охочих виїхати. 

"Так в нас там стільки техніки росіяни нагнали, – пояснює такі настрої жінка з Нової Каховки. – І розселяють цих військових по домівках порожніх… Тому я їду і не знаю, чи буде там ще щось, коли повернусь". 

Люди ночують просто в машинах на заправці, попри осінній холод. Нещодавно їх почали пускати в гуртожиток, що неподалік, але там холодніше, ніж в авто, тому більшість лишається на місці. 

"В трьох кофтах, ковдра і ще собака зверху. Так і ночуємо", – сміється одна з переселенок Херсонщини.

Щодня неподалік заправки чути прильоти. 

"Кожного ранку, як годинник – о 9 літаки летять, і прильоти теж регулярні", – описує тамтешню буденність ще одна дівчина, яка їде з Херсонської області. 

"Можливо, росіянам просто потрібен "живий щит", – розмірковує ще одна дівчина з черги. – Вони ж тут техніку спокійно возять, бо знають, що Україна не стрілятиме в людей".

На заправку місцеві привозять їжу на продаж, тут же готують обіди та сніданки. 

"Зараз хоч нормальні ціни, а спершу були пиріжки з капустою по 70 гривень… І там більше томатної пасти, ніж капусти було", – каже дівчина з Херсонщини.

Ввечері люди розводять багаття та гріють чай, варять каші або супи. Водні процедури приймають у гуртожитку, там є душ. Вартість послуги – 50 гривень. 

Нещодавно вони також їздили у будинки найближчих селищ. Там місцеві здавали житло за 100 гривень на день, але днями почали скаржитися, що окупанти встановили на в'їзді блокпости и пропускають лише за наявності прописки. 

На моє запитання, чи плануюють вони повертатися назад в окупацію після виїзду в Запоріжжя, люди відповідають: "Побачимо, що воно далі буде".

Діти знаходять собі розваги, аби хоч якось пришвидшити час – грають палицями в хокей або вовтузяться з вуличними тваринами, яких тут чимало. 

"Я їм просто кажу, що треба трошки почекати", – розповідає мама двох дітей шкільного віку з Херсонщини, як пояснює очікування дітям. Вони намагаються виїхати вже більше тижня. 

Складніше тим, хто очікує списків із дошкільнятами або грудними дітьми. 

"Якщо нас завтра не пропустять, буде чудовий привід застрелитися, – каже мама дворічної дитини. – Ми тут вже майже два тижні. Мені соромно, що я елементарно не можу викупати дитину, в неї бруд під нігтями". 

Дехто з маленькими дітьми та людьми пенсійного віку, з інвалідністю намагався проїхати до внесення їх у список. Однак "люди у чорному", які називають себе "головними", розвертали їх, додаючи: "Не плутайте нас зі своєю Україною. Немає в списку – до побачення!". 

А побачивши український паспорт, могли іронічно вигукнути: "О, український. Слава Україні".

Здається, що вони не гаяли жодної нагоди образити нашу державу, демонструючи зневагу та ненависть. Усі спроби подискутувати з ними зазвичай завершувалися так: "Тут я головний, бл…!".

Цікаво, що конфлікти виникають і між спецслужбами та військовими. Або через конкуренцію за вплив, або через розбіжності в поглядах на деякі речі. 

"Вони негідники", – розповідає мені один із російських військових на питання про те, хто ці "люди в чорному". – В нас з ними різні функції, і ми не підпорядковуємось один одному". 

Серед цих військових – переважно чеченці та дагестанці. Їх переселенці сприймають краще, ніж "головних". Адже останні намагаються морально тиснути та доводити людей до знесилення. Їх тут дійсно бояться. 

"Ці військові хоч вдають, що їм не байдуже на дітей та бабусь, які ледь ходять. Вони часто намагаються їх пропустити раніше та без списку, але ті ФСБшники блокують", – скаржиться одна з жінок у колоні.

Втім, декому, за словами місцевих, вдалося проїхати "найголовніший пост" за гроші. 

"Дехто домовлявся і за 10-15 тисяч гривень, а взагалі – більше", – розповідали мені херсонці, які очікували на виїзд у колоні.

Моя спроба з'ясувати, хто ж відповідає за формування списків, завершилась нічим. Усі перекидають відповідальність один на одного. Лише сказали, що ці люди сидять у Мелітополі. Там зараз центр окупованої частини Запорізької області, де базується уся "адміністрація" на чолі з державним зрадником та екснардепом від "Партії регіонів" Євгеном Балицьким.

"Які тут взагалі можуть бути правила? – каже мені місцевий чоловік біля мерії. – Це ж війна…"

"Дорога життя"

Окупанти пропускають колони з Василівки до Запоріжжя шість днів на тиждень, окрім неділі. 

Кожного ранку близько 9-ої години вони привозять людям "оновлені списки" та зачитують прізвища. Там опиняються й ті, кого вже давно немає в колоні, або ті, хто повернувся назад в окупацію. 

Ті ж, хто себе таки там знайшов, шикуються у колону на автомобілях. Військові поверхово перевіряють їхні речі, документи на машину та паспорт. Після цього випускають до "тарілки" – так називають місце, де раніше розташовувався найголовніший блокпост окупантів (колишній пункт ДАІ у формі літаючої тарілки – "УП"). Наразі пункт змістили трохи вище до заправки. 

Там кожну машину знову ретельно перевіряють, забирають документи на реєстрацію, оглядають телефони.

Після проходження процедури на передньому склі авто пишуть номер маркером, який не можна стирати до виїзду з окупованої території. 

За найголовнішим постом з ФСБ та поліцією ще три – знову поліція, військові та ще одні військові.

Останні запитують мету виїзду, місце прямування та орієнтовну дату повернення.

Далі – сіра зона. Через підірваний міст люди вимушені їздити в об'їзд ґрунтовою дорогою. Це ще те "задоволення". На мої питання про те, як тут пересуватимуться машини взимку і чи не закриють проїзд, ніхто відповісти не може.

"Це ж сіра зона… Хто тут що буде чистити, – каже мені один із водіїв Бердянська. – На цьому всі поїздки і завершаться".

Через хвилин 30 бачу український прапор та дороговказ, написаний від руки українською: "Василівка". Отже, скоро український блокпост.

Вдалині вже видніються міст та українські військові. 

"Ну, от ми і вдома", – каже мені водій із Бердянська, з яким я їхала разом. 

Назустріч нам їдуть такі ж завантажені машини – в окупацію. Це дивне відчуття – бачити, як розходяться дороги людей.

"Знаєте, я не планую поки повертатися, – розповідає чоловік із Бердянська, який прямує до Запоріжжя. – Я там прожив все життя, в мене там дім, майно, робота була… Але я не хочу, щоб Бердянськ залишився під Росією. Там немає нічого хорошого. Це повернення у кам'яний вік".

Дорогою я питаю в чоловіка, як у них у Бердянську проходив псевдореферендум. 

"Та ніхто їм двері не відчиняв, – каже чоловік. – Я їхав з роботи на машині, бачу, в під'їзд заходить мент, військовий та жінка з цим кошиком. Я й поїхав звідти далі, щоб вони до мене не прийшли. Яке голосування? Про що вони?".

На підконтрольній Україні території нас зустрічають українські військові з синьо-жовтим прапором на формі. 

"Звідки прямуєте?" – питають вони українською. 

Трохи далі – українські поліцейські формують списки та колоною супроводжують до кінцевої точки, де відбувається фінальна реєстрація та коротке опитування представниками СБУ. 

Дехто з переселенців плаче, побачивши українських військових, дехто – починає розповідати їм, де розташована техніка окупантів, зі словами "Роз…ште їх там!". 

На в'їзді помічаю білборд "Я люблю Україну". Фотографую його. Відкрито і вже без страху. 

Мої кілька тижнів, проведені на окупованих територіях закінчилися. 

************

19 жовтня президент Росії Володимир Путін оголосив про введення воєнного стану на окупованих територіях Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей. Це означає, що українців на "дорозі життя" стане ще більше.

Вікторія Рощина