Якоб-брехун і українська дилема
За всю історію НДР лише один східнонімецький фільм був номінований на "Оскар" – військова драма "Якоб-брехун", знята у 1974 році за однойменним романом письменника Юрека Беккера. Щоправда, на пострадянському просторі цю картину мало хто бачив: більш відомий ремейк 1999 року з Робіном Вільямсом.
Головний герой роману та обох екранізацій – Якоб Хаїм, скромний житель одного з польських гетто в роки Другої світової війни.
Волею випадку його починають вважати власником незаконного радіо, яке він нібито потай слухає. І Якоб змушений регулярно повідомляти населенню гетто вигадані новини про становище на фронті та військові поразки нацистів. Він бреше, щоб дати людям надію. Бреше, щоб морально підтримати їх. Бреше, щоб дати їм сили для виживання.
У нинішніх мешканців українського тилу не надто багато спільного з персонажами Юрека Беккера. Ми не живемо під ворожою окупацією, не замкнені в гетто та не відрізані від зовнішніх джерел інформації.
Горезвісні російські танки, які в "Якобі-брехуні" уособлювали надію на визволення, перетворилися на символ нового нацизму. Але що нітрохи не втратило своєї актуальності, то це проблема брехні та чесності у воєнний час.
Україна зіштовхнулася з власним колективним Якобом-брехуном ще на самому початку повномасштабної російської агресії. Всі ми пам'ятаємо численні обнадійливі новини, взяті зі стелі.
Фальшиві інсайди про майбутній переворот у Кремлі та швидку смерть Путіна. Фейкові повідомлення про фантастичні перемоги української зброї. Міркування експертів про російські ракети, які ось-ось мають закінчитися. І, зрозуміло, знамените "два-три тижні максимум", яке стало всенародним мемом.
Мовляв, якби у початковий період вторгнення перед Україною постала чесна та об'єктивна картина того, що відбувається, багато наших співгромадян могли б зламатися ще у лютому-березні. А підбадьорлива брехня дозволила їм вистояти, впоратися з першим шоком і поступово адаптуватися до реалій великої війни.
За неповні вісім місяців до масштабного військового протистояння звикла вся країна, а на зміну уявним перемогам України прийшли справжні та відчутні. Але це не означає, що український Якоб-брехун більше не затребуваний.
Читайте також: Роль молі в історії
Наприклад, у нашому публічному просторі регулярно озвучуються мрії про світле повоєнне майбутнє. Про швидке відновлення країни. Про соціально-економічне процвітання. Про регіональне лідерство. Про безцінний досвід, який дозволить збудувати нову передову Україну.
Як правило, такі прогнози свідомо прикрашені та малореалістичні. Але вони психологічно підтримують і мотивують значну частину населення – отже, об'єктивно корисні. Особливо зараз, на тлі повітряного терору, що наростає, і напередодні найважчої зими в новітній вітчизняній історії.
Набагато ближче до реальності пронизливі рядки письменника та фронтовика Артема Чеха, який намалював власну картину повоєнної України:
"Будуть сотні тисяч мовчазних героїв, кілька тисяч навколовоєнних клікуш і мільйони людей із посттравматичним розладом. Самогубства, кримінал, девіація. Загалом, соціальна катастрофа, що буйно проростатиме з благодатного ґрунту безцінного досвіду. І радість перемоги теж буде. Але недовго. Радість від перемоги – явище нетривале. Її гасять необхідність важкої праці та осмислення наслідків. А ще присмак металу в роті, ацетонове дихання та біонічні протези для небагатьох щасливців".
Як і будь-який соціум у розпал війни, українське суспільство стикається з моральною дилемою. Що краще: свідомо перебільшена і навіть вигадана "перемога" чи гранично чесна "зрада"?
Чи варто по можливості захищати населення від негативних новин, лакувати військову дійсність та дезінформувати співгромадян, піднімаючи їхній моральний дух? Чи слід завжди говорити правду, якою б тяжкою вона не була і як би негативно не позначалася на психологічному стані українців?
Звісно, для правлячої команди цієї дилеми не існує. Будь-яка влада намагається робити гарну міну навіть за дуже поганої гри. Будь-яка влада зобов'язана протидіяти песимістичним і панічним настроям, які самі собою здатні погіршити ситуацію ("Пройшла чутка, що завтра пропадуть яйця. Всі побігли купувати яйця, і вони зникли сьогодні"). Будь-яка влада повинна заявляти народу, що все під контролем: навіть якщо насправді контроль так собі.
Читайте також: Дзеркало війни
Дилеми не існує і для тих з нас, хто задовго до війни опинився в непримиренній опозиції й досі страждає від постелекторальної травми 2019 року. У їхньому уявленні правдива "зрада" б'є не по моральному духу нації, а виключно по Зеленському і Ко.
Публічний песимізм може нашкодити не воюючій країні, а лише правлячій верхівці, яку зневажають. Боротьба із "зеленою шмарклею" залишається для цієї частини суспільства не менш важливим завданням, ніж перемога над Кремлем.
Але решта України змушена день за днем намацувати баланс між військовою правдою, яка надто часто виявляється непривабливою, і військовим позитивом, який необхідний мільйонам наших співвітчизників.
У деяких випадках вибір дається легко. Мабуть, всі згодні з тим, що українського обивателя безглуздо переконувати у скорому завершенні війни: хоча б тому, що "два-три тижні" чи "два-три місяці" вже не будуть прийняті на віру.
З іншого боку, практично ніхто не заперечує рішення не озвучувати реальні втрати ЗСУ до закінчення війни: очевидно, що така правда не принесе Україні нічого хорошого, натомість апріорі зіграє на руку супротивникові.
Вибирати між об'єктивністю та доцільністю.
Вагатися між прагненням бути чесними й острахом підіграти ворожим ІПСО.
Боротися зі своїм внутрішнім Якобом-брехуном чи поступатися йому.
Універсальних рішень тут і не буде. Принаймні до української перемоги у війні.
Михайло Дубинянський
