Артем Чапай: "ЗСУ захистить" – кажуть пацани з "качалки" – моє найкоротше оповідання про цю війну
"Карма – дивна штука", – відповідає письменник, перекладач і мандрівник Артем Чапай на запитання, як він, прихильник ненасильницьких методів боротьби і перекладач текстів Магатми Ґанді, почувається сьогодні зі зброєю в руках.
27 лютого 2022-го Артем пішов добровольцем до військкомату, а на його сторінці в соцмережі з'явився допис: "Починає працювати в компанії "Збройні сили України".
Перша його спроба надягнути військову форму була двадцять років тому – тоді Чапай кілька років провчився в Академії СБУ.
"В результаті я виявився єдиним, хто зумів втекти з академії, не закінчивши навіть третій курс. Остаточно від служби мене відштовхнула акція "Україна без Кучми", після якої "загребли" понад половину моїх знайомих. Я усвідомив, що виявився не з того боку барикад", – згадував він цей епізод своєї біографії.
Потім було навчання у Києво-Могилянській академії, півтора року подорожей Америкою та "сковородування" – повільні мандри Україною, в результаті яких з'явилися книги "Подорож із Мамайотою. У пошуках України" та "The Ukraine".
Ще один бестселер Артема Чапая – автобіографічна книга "Тато у декреті".
"В Україні, мабуть, мене найбільше знають через трагікомічну історію про тата двох малюків різного віку, який іде у декрет, щоб бути основним доглядачем за своїми дітьми в доволі патріархальному суспільстві", – каже він.
Через сім з половиною місяців служби в ЗСУ Артем Чапай розповів "Українській правді", від чого найбільше "криє" тих, хто сьогодні в армії, чому українці – не ельфи, а росіяни – не орки, а також про своє відчуття, що в армії зараз зібралися найкращі люди.
Чому пацифіст бере до рук зброю?
Колись я вважав себе міцним революціонером. А після того, як 2014-го наживо побачив, як гинуть люди на Майдані, мене сильно хитнуло в бік ненасильницького спротиву. В 2016-му навіть переклав книгу Ґанді про ненасильницькі методи боротьби.
В ідеальному світі я за те, щоб вирішувати все ненасильницьким опором. Але проти крилатих ракет і бомб так воно не працює. Зранку 24 лютого зрозумів це за лічені хвилини, коли почув, як лунають перші вибухи.
У мене не було паніки в ту добу чи дві, поки дітей вивозив із Києва. Боявся не стільки того, що в нас влучить, скільки того, що діти побачать те, чого їм не варто бачити, і я не встигну прикрити їм очі. На щастя, коли ми їхали, вони не бачили загиблих, тільки техніку.
З 27 лютого я в армії. Я міг не йти до військкомату, й мене ніхто не знайшов би – у великому місті це не проблема. Але був колись випадок, у 2014-му році, я працював репортером на Донбасі. Одного разу був впевнений, що загину, що мене вб'ють, і в той момент зрозумів, що почуття власної гідності для мене має більшу цінність, ніж життя.
Чому пацифіст бере до рук зброю? По-перше, мені дуже не подобається бути жертвою. Відповідно, хочеться бути озброєним: якщо раптом загинеш, принаймні почуваєшся бійцем, а не жертвою.
По-друге, був іспанський сором за інших людей. Ми їхали з Києва великою компанією, і в перший день в обід зупинялися в чоловіка, який для мене був утіленням отієї The Ukraine, про яку я написав книгу. Такий 50-літній сільський дядько з вусами.
Під вечір ми дізналися, що його мобілізували. І я бачив, як повівся син того чоловіка: "Краще хай мого батька мобілізують, ніж мене". Це нагадало ключовий для мене момент в "1984" Орвелла, коли головний герой Вінстон Сміт кричить своїм катам: "Зробіть це з Джулією! Не зі мною! З Джулією, моєю коханою".
Мені стало так соромно за хлопця, чийого батька мобілізували. І я вирішив, що не хочу таким бути. Зараз у мене багато різних почуттів, в тому числі негативних. Але принаймні наразі немає сорому.
І по-третє, я вирішив, що краще вже боятися російської зброї, аніж своїх. У моєму підрозділі практично в кожного є такий знайомий, який у своєму селі чи місті боїться вийти з хати. Ніж весь час думати "загребуть" чи "не загребуть" − як на мене, краще піти самому.
І, мабуть, головне. Коли мій син був у дитячому садочку, на якомусь святі він грав олов'яного солдатика. Коли я побачив сина у військовій формі, ледь не розплакався. Сказав йому тоді: "Синку, хоч би тобі ніколи не довелося вдягнути форму насправді". Зараз, коли накриває, я собі кажу, що я тут заради того, щоб йому в майбутньому не довелося.
Хто ці люди?
Перші тижні в армії у мене було відчуття суцільного хаосу. Враження, що армія – це такий Тося з анекдоту. Є анекдот про гуцулів, які на будові щось роблять. – Коли будуть водостічні труби? – Та то ся все зробить. – Коли будуть сходи? – То ся все зробить. – Хто такий цей Тося і коли він нарешті все зробить?!
В армії те саме. Хаос, хаос, хаос, хаос, бац – машина з'явилась. Хаос, хаос, хаос, бац – ми переїхали в комфортніше приміщення. Як відбувається ця магія – неможливо зрозуміти, але вона відбувається.
Інколи не знаєш, чим себе зайняти. Ми бачимо в інтернеті по всіх цих каналах для підняття бойового духу, як здаються росіяни або як знищують їхній танк. Я сам на них підсів. Але треба розуміти, що окрім цих пікових досвідів, на війні дуже багато рутини, доволі нудної.
Раніше я не дуже курив, може, одну-дві сигарети на день. Зараз йде пачка на день, іноді дві, просто тому що є час, протягом якого ти на щось чекаєш. Або тобі сумно і треба чимось заповнити порожнечу.
Підтримує ейфорія від того, що, вибачте за пафос, я серед народу. Усвідомлюю, що люди мого прошарку, умовно кажучи, привілейовані: хочеш, ідеш добровольцем і служиш, а не хочеш – не служиш. У великому місті, маючи гроші, "тихенько пересидіти" неважко. Але мені хотілося бути з тими, хто не має такого вибору.
Якщо хочете, це те саме, як коли я був татом у декреті. Тобто намагання добровільно відмовитися від привілею чоловіка: скинути дітей на шию жінки, бо "це жіноча справа" начебто. Чи не єдине, що ти можеш зробити сам як особистість, коли тебе турбує несправедливість – відмовитися від власного привілею, діяти по справедливості самому.
У нас у частині є дуже цікаві люди, від деяких я в захваті. Приміром, мій головний сержант. Людина жила собі в Фінляндії багато років. А після російського вторгнення він вирішив, що не може дозволити собі ходити в сауну, поки в Україні люди гинуть. У вільний час грає в шахи, й то майже завжди мене обігрує. І грає на бандурі.
Не всі ми "ельфи", як ото хочуть уявляти. Є дуже неоднозначні особистості. Я й сам не "ельф", як бачите, зі своїми сумнівами, ваганнями, емоційною гойдалкою.
Але є відчуття, що в армії зараз зібралися найкращі люди. Колись я жартома сказав ротному: якщо робитимете військову хунту, кличте мене. Таке враження, що сьогодні військові в середньому по палаті адекватніші за цивільних. В середньому, повторюю.
Ось така дивна трансформація пацифіста. Мабуть, про це довго буду з психотерапевтами говорити. Мені не подобається в собі, коли я зриваюсь і думаю про цивільних чоловіків дещо зверхньо. З цим треба працювати, звісно.
Від чого "криє" в армії?
Від того, що є люди, яким сьогодні важче. Це той-таки синдром того, хто вижив. Провина вцілілого перед загиблими й пораненими. Я в армії, але на цей момент у глибокому тилу. Ти не в окопах, а в казармі, або у вагончику, в найкращому разі "героїчно" охороняєш залізницю чи артилерійський склад. Жодного разу не був в окопі й досі не пригадую, щоб серйозно мерз, хіба було таке, що спав в одязі й шапці у спальнику на матрасі, постеленому на підлозі.
А з іншого боку, криє несправедливість того, що одні служать без визначеного строку, а хтось у цей час і далі зі своєю родиною, особливо якщо це людина, яка вирішила "пересидіти".
Це ще одне питання до психотерапевтів, але для мене має значення етична домінанта. Досі я шпортаюся дуже сильно від того, що старі етичні категорії, такі як справедливість, сьогодні не діють.
Найбільше щодня криє від того, що не вистачає родини, ніжності, можливості щиро поговорити з дружиною на розумні теми. Десь у 2015-му чи в 2016-му ми з другом напилися раз і почали обговорювати, куди будемо тікати, якщо Путін нападе. Зараз, коли в мене поганий настрій, я кажу дружині: "Ми переможемо, а за кілька років він знову нападе, але тоді я вже не піду в армію". А вона відповідає: "Ага, згадай, як ти казав, що тікатимеш на Румунію". Вона мене, мабуть, краще розуміє, ніж я себе.
За пів року я один раз бачив своїх дітей, коли вони приїжджали й були близько до мене. Неможливість бути з дітьми, невизначеність часу, впродовж якого не можеш бути з ними, страх втратити емоційну близькість з ними – це дуже складно. Старший за два роки має стати підлітком, і я боюся, чи ми з ним не віддалимося.
Тригерить, коли люди серйозно обговорюють черги в McDonald's.
Криє від того, що з одного боку, не хочеться завдавати іміджевих втрат армії, критикуючи її. А з іншого – не хочеться перетворюватися на замполіта, з усім оцим: "наші герої", "армія – безцінний досвід", "українські воїни – ельфи".
Це теж дегуманізація. Ми – люди зі своїми недоліками. Зі своїми сумнівами. Часом із негарними думками чи вчинками.
Зараз я між усіма цими Сцилами і Харибдами. Не можу похвалитися тим, що мені вдалося знайти точку рівноваги між ними.
Ти довго варишся у своїх почуттях, не маєш із ким обговорити їх, і через те "заганяєшся". Намагаєшся себе чимось врівноважити, засолодити життя. Інколи буквально. Раніше я майже не вживав цукру, зараз жеру шоколад тоннами. Є стереотип, ніби це допомагає.
Бувають дні, коли живу лише на сигаретах, енергетиках і шоколаді. Не тому, що не подобається їжа, якою годують. А тому, що я дуже тілесна людина, якій хочеться мінімальних тілесних задоволень. Розумієш, що шкідливе – але солодке. Такі простенькі речі.
Як не стати токсичним?
Мені здається важливим, щоб у людей, які сьогодні в армії, була передбачена яка-небудь фінішна лінія служби.
Я розумію, що логістично неможливо мати повноцінну заміну тим, хто сьогодні у війську. І усвідомлюю, що люди, які прослужили найдовше, найефективніші. Але за певний час ефективність, яка здобувається навчанням і досвідом, зійде нанівець через неефективність від перевтоми. Й це не така перевтома, яка знімається десятьма днями відпустки.
Я не можу не помічати, як із часом розширюється прірва між тими, хто служить, і тими, хто не служить.
З одного боку особисто відчуваю ніжність до тих, хто в армії, з іншого – певну сухість до інших чоловіків. І справа не в тому, що зникає емпатія, мотиви кожного окремо я розумію – той надто боязкий, у того маленькі діти й дружина сама не впорається, той запевняє себе у власній більшій ефективності "як платника податків" і так далі. Але коли бачиш, що таких людей – абсолютна більшість, не можеш не робити узагальнень.
У мене був випадок: здається, після п'яти місяців служби з'явилася можливість між нарядами походити в комерційний спортивний зал. З іще одним хлопцем, у формі, оскільки прямо з наряду, ми пішли глянути, що то за зал. І бодібілдери почали від нас ховатися за колонами. Подумали, що ми якось пов'язані з військкоматом і будемо роздавати повістки. Потім уже у спортивній формі я чув, як вони це обговорювали. Зізнаюся, це один із найнеприємніших спогадів за весь час в армії.
Дуже намагаюся не стати токсичним, але відчуваю, як змінюється моя психіка, сприйняття того, чия думка мені нині важлива, а чия не важлива.
Це дуже сильно змінилось. Мене зараз мало цікавлять суперечки між Андруховичем і Забужко. Набагато цікавіше, що про мене думає Микола, який спить на сусідньому ліжку. Чи я помитий, чи від мене не смердить, чи у мене шкарпетки чисті.
Про цю війну в мене є два варіанти найкоротшого оповідання на кшталт того, яке написав Гемінґвей: "Продаються дитячі черевики. Неношені".
Один варіант загальний, зрозумілий всім: "Ще два-три тижні", – заявив Арестович".
А другий – моє особисте, про історію, яку я вам розповів: "ЗСУ захистить", – кажуть пацани з "качалки".
Як життя пише продовження книжкових історій?
Як письменнику мені цікаве продовження історій людей, про яких я колись писав у книзі "The Ukraine".
Один із них працював на Ющенка, коли той ще був "Месією". Але тільки-но Ющенко став президентом – він одразу звільнився. Сказав, що хотів працювати на месію, а не бути чиновником. Після 24 лютого Женя пішов у армію добровольцем, зараз воює на Донецькому напрямку.
Інший – хлопець, із яким ми колись познайомилися на дикому пляжі в Одеській області. Він веган, дуже віруючий, але з тих віруючих, яких у Середньовіччі палили як єретиків. Інститут церкви не визнає через її корумпованість, самостійно в глибокій медитації спілкується з Ісусом. Потім я зустрів його ще раз – ми були по різні боки барикад. Я саркастично висвітлював мітинги антивакцинаторів, а він був серед їхніх пасіонарних лідерів.
А тепер follow up – продовження цієї історії. Одним із перших моїх завдань в армії у перші ж дні було затримати людину, яку підозрюють у злісному дезертирстві.
Я їду озброєний, з наручниками, з кийком, вилажу з машини – дивлюсь, а це він, мій Містик. Ми кричимо, обіймаємось, офіцер на нас із підозрою дивиться. Виявилося, що Містик, людина не дуже практична, пішов не в той військкомат, куди треба було, в іншому регіоні. А там сприйняли це так, що він досі втікав. Звичайне непорозуміння.
Зараз ця людина є командиром відділення, наскільки я знаю, на Донеччині. Я не дуже розпитую, хто де конкретно, щоб не знати зайвого. Причому в мотивації цього християнина взяти до рук зброю офіціозним патріотизмом навіть не пахне. Мотивація така: він вважає, що бореться на боці буквально сил світла та добра проти сил зла. В релігійному розумінні.
А тепер протилежний приклад. Про цю людину в "The Ukraine" було оповідання "Свободу Папуа". Він українець з Одеської області. Проїхавши половину світу, оселився в селі на Байкалі. Це людина, яка живе без телевізора і, наскільки я знаю, майже без інтернету.
Але таке враження, що в Росії є якийсь випромінювач, який діє на мізки. Потрапляєш у певне середовище і стаєш його частиною. І ось цей колишній друг дізнається, що я в армії, й пише мені: "Артем, ты лучший из людей, если попадешь в плен, пиши, я постараюсь помочь, но знай, что я поддерживаю спецоперацию". Такий епілог історії про колись дуже позитивного персонажа.
Коли я думаю про те, чому росіяни практично не протестують проти війни, то нагадую собі, що в Росії живуть не лише росіяни, а, приміром, мільйон українців. У тому числі мої знайомі й навіть один родич.
Чому вони не орки?
Спершу я теж називав російських солдатів орками, як багато хто це робить і досі. А потім мені це не сподобалось. Орки не мають свободи волі. Це істоти, які створені для зла.
Росіяни – люди, які відмовляються від свободи волі або не мають сили опиратися злу. І саме те, що вони люди, робить відповідальність іще більшою.
У мене є друг, який займається психотерапією груп. Він недавно мені таку штуку сказав. Ти можеш у певній групі замінити поступово всіх учасників до єдиного, але правила, які були в групі, залишаться. Єдиний спосіб – повністю розбити цю групу і скласти заново. Але на рівні цілої величезної країни це неможливо.
Мені у цьому плані подобається байка про жабу: якщо кинути її в окріп, вона швиденько вистрибне, а якщо покласти в холодну воду й почати повільно нагрівати, вона звариться. В Росії щось подібне відбулося. Схоже, це стосується й етнічних українців, які довго там живуть.
А в Україні склалося суспільство далеко не ідеальне, але трошки здоровіше, яке має приклади успішних протестів і недосконалих, але позитивних змін.
Ми – не ельфи, вони – не орки, з обох боків – люди, і саме це робить ситуацію ще трагічнішою.
Михайло Кригель, УП
