Школа життя

В Україні стартував новий навчальний рік – найнеординарніший у нашій новітній історії. У соцмережах не вщухають суперечки щодо безпеки очного навчання у воєнний час. Про допустимість або неповноцінність онлайн-навчання. І, звичайно ж, про відсутність чи присутність російських авторів у шкільній програмі.

Найчастіше в цих дискусіях проминає переконання, що саме школа відіграє головну роль у формуванні юного українця як особистості. Що саме школа має перетворити його на зразкового громадянина та прищепити йому справжні патріотичні цінності.

Інколи здається, ніби ми й досі живемо у 1866 році, коли були написані відомі рядки професора Оскара Пешеля: "Народна освіта відіграє вирішальну роль у війні. Якщо прусаки розбили австрійців, це перемога пруського шкільного вчителя над австрійським шкільним вчителем".

Однак зміни, які відбулися за останні півтори сотні років, ігнорувати все ж таки не вдасться. Європейська дитина середини XIX століття зростала у світі інформаційного дефіциту. Школа була для неї головним джерелом відомостей про планету, вчитель – носієм ексклюзивного знання, підручник – практично безальтернативним джерелом фактів. 

Сучасна ж дитина росте у світі інформаційного достатку. Освоївши смартфон ледь не з пелюшок, вона може будь-якої хвилини отримати необмежений обсяг інформації: більш актуальної, ніж будь-які шкільні програми. Відповідно, школа вже ніколи не матиме колишнього авторитету і впливу на юне покоління – і шкільні установки не засвоюватимуться так само некритично, як за старих часів.

Подобається нам це чи ні, але у XXI столітті школу неможливо перетворити на безвідмовний інкубатор для виведення ідеальних громадян. Більше того, вона перестала бути таким інкубатором у другій половині ХХ століття.

Щоб переконатися в цьому, доситатньо просто роззирнутися на всі боки.

Петро Порошенко. Ірина Геращенко. Андрій Парубій. Микола Княжицький. Віталій Портніков. Вахтанг Кіпіані. Юрій Андрухович. Оксана Забужко. Юрій Винничук. Що поєднує всіх цих людей? Авторитет серед української інтелігенції? Яскраво виражений патріотизм та послідовна державницька позиція? Неприязнь до "малоросів" та особисто до Володимира Зеленського? Ні, не тільки.

Всі перелічені люди закінчили школу в СРСР та навчалися за радянськими шкільними програмами. І якби школа формувала погляди підростаючого покоління на багато десятиліть наперед, ніхто з них не мав би шансів стати тим, ким вони є сьогодні.

Читайте також: Українська молодість

Власне, у такому разі був би неможливим і сам крах радянської імперії. Що-що, а школи радянський режим контролював до останнього: у розпал перебудови учні, як і раніше, читали історії про дідуся Леніна, носили зірочки "жовтенят" і піонерські краватки.

Теоретично радянська освітня система вирощувала вірних синів та доньок КПРС аж до 1991 року. Але практично вже в епоху застою шкільному офіціозу було важко конкурувати з привабливими альтернативами. З неформальним молодіжним дозвіллям, із західною модою та західною музикою, з магнітофонними записами та першими відеокасетами – усім тим, що просочувалося в радянське життя всупереч шкільним старанням та зумовило розкладання "совка".

Хтось із нас упевнений, що сучасні росіяни намагаються захопити Україну, бо в школі їх напихали творчістю Пушкіна та Достоєвського. Однак цю версію розбиває вщент та очевидна обставина, що в лавах ЗСУ воюють люди різного віку.

Більшості українських захисників довелося намучитися з тим самим Олександром Сергійовичем та Федором Михайловичем, але це нітрохи не заважає нашій армії боротися за незалежну Україну та знищувати російських загарбників.

Легендарний Валерій Залужний, який закінчив школу в 1989 році, не міг не писати обов'язкових творів із російських та радянських класиків. Але чи це відбивається на патріотизмі та компетентності українського головнокомандувача? Питання риторичне.

Мільйони сучасних українців були виховані не школою, а самим життям. Життєві дороги пострадянської України та пострадянської Росії розійшлися на початку 2000-х: і ніякий шкільний курс не зміг би зменшити прірву, що поглиблювалася, між двома країнами.

Бурхлива політична конкуренція, два Майдани, анексія Криму та гібридна війна на Донбасі вчили наших співгромадян цінувати свободу і боротися за неї, уникати колишньої метрополії та давати їй відсіч.

Читайте також: Слабка ланка

А тим часом російське життя вчило наших сусідів деспотії, покірності та праву сильного знущатися над слабким. У результаті 2022-го на полі бою зустрілися представники двох різних світів.

Коли на окупованих територіях спалюють українські шкільні підручники, це не так доказ ефективності підручників, як свідчення безсилля окупантів. Росія переконує себе, ніби проти неї можуть воювати лише "зомбовані молодики", яких школа одурманила "печерним націоналізмом і русофобією", навчила вбивати снігурів і підгодовувати жовто-блакитних синочок.

Думка про те, що російську армію громлять сорокарічні українці, які чудово знайомі зі шкільним Пушкіним, але самі обрали свій життєвий шлях, неприйнятна для російської свідомості.

Втім, повернемось до тих українців, яким ніжний вік ще не дозволяє воювати. Фактично повномасштабне вторгнення в Україну вирішило ту саму проблему масового патріотичного виховання, яка раніше залишалася нерозв'язаною.

До 2022 року країна стояла перед вибором: або змиритися з недостатнім патріотизмом підростаючого покоління, або нав'язувати патріотичні цінності силоміць, ризикуючи спровокувати відторгнення та досягти протилежного результату.

Але тепер юних українців навчає патріотизму саме життя. Їх виховують повітряні тривоги та обстріли української території, блокпости та протитанкові їжаки на вулицях, вимушене прощання з домом та проживання у чужих містах, щоденні зведення новин та розмови дорослих про велику війну.

Читайте також: Обличчя ворога

Коли українські діти чекають на своїх батьків і старших братів, які б'ються з російськими окупантами, це дорожче за будь-який шкільний підручник.

Коли українські діти розглядають знищену російську техніку, виставлену в центрі Києва, це наочніше за будь-який шкільний урок.

Коли українські діти за власною ініціативою грають у війну і сперечаються про те, кому з них бути російським загарбником, це цінніше за будь-який урочистий шкільний захід.

І, мабуть, головне, що потрібно від державної освітньої системи в наші дні – це почуття такту.

Школа воєнного часу не повинна підміняти природне штучним, а живе – неживим. Вона не повинна затуляти щирі спонукання спущеним згори обов'язком. І не повинна забувати про те, що незграбний і фальшивий офіціоз приносить набагато більше шкоди, ніж користі.

Михайло Дубинянський