Польові дослідження з політичного лібідо
Чому все населення РФ має відповідати за гріхи Путіна та російської армії? Чому колективну провину за війну мають поділяти ті, хто в ній не бере участі?
Чому сучасний росіянин має соромитись злочинів, які скоюють інші люди? Хіба це логічно? Хіба це виправдано? Хіба це справедливо?
Цей набір скарг, які озвучує російська опозиція після 24 лютого, добре відомий. Подібні ремствування можна було почути й у післявоєнній Німеччині, коли мільйони німців не поспішали визнавати провину за вчинене Гітлером та нацистами.
Саме тоді, на початку 1950-х, вийшло есе британського письменника та журналіста Артура Кестлера "A Guide to Political Neuroses". Автор досліджував політичні настрої своїх сучасників, спираючись на фрейдівський психоаналіз.
Звертаючись до німецького випадку, Кестлер писав: "Покладати на цілу націю колективну відповідальність за дії злочинної меншини несправедливо як із юридичного, так і з морального погляду.
Але політична підсвідомість підходить до справи інакше. Вона автоматично бере на себе колективну відповідальність за всі тріумфи та поразки нації, за її честь та ганьбу.
Характерною особливістю політичного лібідо якраз і є схильність ідентифікувати себе з нацією, плем'ям, церквою чи партією.
Політичне лібідо можна визначити як пристрасну потребу індивіда почуватися частиною якогось цілого".
Коли російські противники Путіна заявляють, що принцип колективної національної провини є ірраціональним, з цим можна погодитися. Але так само ірраціональний і принцип національної гордості. Тієї самої гордості, яка продовжує грати найважливішу роль у житті тих же російських опозиціонерів.
Сучасний росіянин не має жодного відношення до Толстого чи Достоєвського: він не брав участі в написанні "Війни та миру" і "Злочину та покарання".
Сучасний росіянин не має жодного відношення до Чайковського чи Стравінського: він не брав участі у створенні "Лебединого озера" та "Весни священної".
Тим не менш, усе перераховане було і залишається об'єктами російського політичного лібідо.
Мільйони росіян пишаються чужими досягненнями, не маючи на те раціональних підстав. Їх ображає, коли російські успіхи в літературі, мистецтві та науці ставляться під сумнів і стикаються з cancel culture (культурою скасування – УП).
Читайте також: У центрі Всесвіту
Ліберальні інтелігенти, які відмовляються бачити в собі співучасників Путіна та Шойгу, як і раніше, відчувають причетність до Толстого та Гагаріна: і це не здається їм нелогічним, невиправданим і несправедливим.
Нічого дивного тут немає. Надамо слово тому ж Артуру Кестлеру: "Коли несвідомий потяг до ідентифікації приносить приємні результати, вони охоче допускаються до свідомості.
Кожен німець пишається "нашим Гете", немов тут є його особиста заслуга; кожен американець із задоволенням говорить про Війну за незалежність, ніби він сам брав у ній участь. Але інші, менш приємні плоди ідентифікації не займають такого почесного місця у свідомому его. А треті можуть викликати травматичний шок і тому мають бути забуті та витіснені зі свідомості.
Наш Гете, наш Бетховен, моя країна – це все невід'ємна частина его. Але наш Аушвіц, наші газові камери, розв'язана нами війна – все це слід загнати глибше".
Чи може людина XXI століття скинути з себе тягар національної провини, не викликаючи нарікань? Чи може вона відповідати лише за свої власні вчинки та гріхи? Звісно. Але для цього їй доведеться пожертвувати й національною гордістю, залишивши собі лише свої особисті успіхи та досягнення.
"Наш Гете" та "наш Бетховен" йдуть у комплекті з "нашим Аушвіцем", а "наш всесвітньо відомий Достоєвський" – з "нашим злочинцем Путіним та нашими звірствами у Бучі".
Втім, усе сказане вище не стосується росіян, які встигли змінити свою ідентичність – і отримали принципово новий набір приводів для колективної гордості та колективної провини.
За іронією долі, у недавньому минулому уродженцю Росії було не так уже й важко стати політичним українцем.
У середині 2000-х Аркадій Бабченко чи Айдер Муждабаєв мало чим відрізнялися від своїх московських колег і були типовими "хорошими русскими", але вони вчасно скористалися вікном можливостей, пов'язали себе з українським цивілізаційним проєктом і точно не помилилися.
Важко уявити більший подарунок для власного політичного лібідо, ніж ідентифікація з Україною, що воює, в 2022 році. У жодній іншій точці земної кулі поняття "ми" та "наш" не наповнені таким надихаючим змістом. Ніде в сьогоднішньому світі не знайдеш стільки передумов для гордості – раціональних та не дуже.
Читайте також: Український щит
Сотні тисяч українців, які перебувають за межами країни, пишаються її героїчною обороною, як ніби самі були присутні у Харкові чи Миколаєві.
Сотні тисяч українців, які ніколи не бачили HIMARS, пишаються їхньою руйнівною потужністю, ніби особисто брали участь у створенні легендарної зброї.
Сотні тисяч українців, які жодного дня не служили в армії, пишаються воєнними перемогами ЗСУ, ніби своїми власними.
Велика війна затулила все незручне та компрометуюче: від західних закидів у корумпованості до претензій Ізраїлю та Польщі до українських історичних героїв.
Будь-який вітчизняний гріх далекого чи недавнього минулого тьмяніє на тлі безстрашності, продемонстрованої Україною після 24 лютого.
Проблема у тому, що так буде не завжди.
Після війни ототожнення себе з Україною не дозволить спочивати на лаврах: про це свідчить досвід усіх країн, які виходили переможницями з колишніх європейських воєн.
Франція 1920-х журилася через страшну ціну, заплачену за перемогу. Великобританія кінця 1940-х загрузла у соціально-економічних негараздах. Хорватія 2000-х була змушена переглядати ставлення до своєї історії заради членства в ЄС.
З'ясовувалося, що бути французом, британцем чи хорватом означає не лише пишатися національною доблестю, а й нести тягар відповідальності за колективні прорахунки та гріхи.
І навряд чи це сподобається тим із нас, хто вже звикає сприймати український паспорт як ідеальний інструмент для задоволення власного політичного лібідо.
Михайло Дубинянський
