Як контрнаступ ЗСУ вплине на армію Росії та майбутній розвиток російсько-української війни

Надзвичайно успішні дії Збройних сил України за останній тиждень, зокрема розгром російських підрозділів у Харківській області, мають величезне стратегічне та без перебільшення історичне значення.

Вони суттєво змінили здатність росіян до подальшого утримання захоплених територій. 

У цьому тексті ми розкриваємо наслідки подій та подальшого розвитку війни крізь призму впливу поразок РФ та їхню здатність надалі ефективно вести бойові дії.

Наслідки розгрому військ РФ

Важко переоцінити значення подій на фронті за останні декілька днів. Інформація про розгром військ Росії українськими військовими прокотилася по всьому світу. 

Йдеться, зокрема, про неконтрольований відступ підрозділів РФ, паніку серед його особового складу, відсутність наміру чинити будь-який спротив на ділянках фронту та швидке просування сил оборони України на тисячі кілометрів. 

Український контрнаступ остаточно зруйнував імідж армії РФ як сильної та спроможної, такої, що зможе створити серйозну безпосередню загрозу демократичному світу. 

Українські воїни отримали ще одне підтвердження своєї переваги над ворогом, як психологічної, так і з точки зору боєздатності. Іноземна медіаспільнота жваво обговорює кадри втечі російських військовослужбовців, як вони здаються в полон та величезну кількість трофейної техніки та боєприпасів, що здобули ЗСУ. 

Кадри вітання українським населенням військовослужбовців вкотре демонструють повну безперспективність ідеї комфортної адаптації населення під окупаційну владу.

Окрім цього, дана подія шокувала й самих росіян. Уряд РФ намагається приховати факти під звичними меседжами пропаганди. Проте масштаб та швидкість, з якою розвиваються події, є настільки вражаючими, що інформація з'явилась у медійному просторі без можливості для уряду РФ якось вплинути на її появу. 

Росіяни, які дізналися правду, зрозуміли невмотивованість особового складу РФ та відсутність віри в перемогу і в потенціал власних збройних сил.

Тобто стало ясно, що перші, хто не вірить в міць російської армії, це самі російські солдати. Перемога з таким морально-психологічним станом особового складу є неможливою. 

Не останнє значення має доля колаборантів, яка демонструє те, що на РФ покладатися не можна, бо це програшна позиція.

Це все відносно очевидні речі. Проте наслідки даних подій є ще глибшими. 

Розуміння культурних та організаційних особливостей російського війська, а також міжнародного погляду на події дають нам можливість зробити додаткові висновки. 

Читайте також: Шість місяців війни – перспективи перемоги та її головні чинники

Що означають дані події для армії російського зразка

Відтепер страх буде пронизувати всі дії генералів і офіцерів російських військ. 

Причому це не буде страх за принизливе майбутнє РФ, їхньої армії, дестабілізації та можливого розвалу держави після поразки. Це буде особистий страх генералів та офіцерів за себе, за своє життя та майбутнє в донедавна звичних та комфортних лавах ЗС РФ. 

Минуле життя РФ руйнується, імідж надійної та непорушної скелі, ЗС Росії, розтрощено. Тепер головна задача російських військових – не стати жертвою чергового провалу їхньої армії.

Розуміючи організаційну культуру пострадянської армії, можна стверджувати, що особисто кожен офіцер армії РФ боїться бути частиною неправильних рішень, звинувачень у прорахунках, недбалості та помилках. 

Більше за все він буде боятися на тому чи іншому рівні керувати підрозділами, які будуть бігти від українських військ. Боятися очолювати бригади та БТГр, які будуть знищені українськими військовими. Боятися командувати кораблями, які підуть на дно від українських ракет. Але головне – боятися бути гвинтиком у системі, якого призначать відповідальним за черговий такий провал. 

Сталінська традиція шукати крайнього та неодмінно покарати "стрілочника" надійно закарбувалася в російських армійських традиціях.

За відсутності будь-якого натяку на демократію в країні та, відповідно, на демократичний контроль в армії, військо РФ давно стало річчю в собі. Це закритий світ, який є підзвітним лише голові держави, що по факту означає, що він непідзвітний нікому. 

Росіяни могли дозволити собі витрачати третій у світі бюджет на оборону, більше 60 мільярдів доларів на рік, як їм заманеться. Роками все йшло "чудово". Постановочні навчання організовувалися та успішно проводилися, всі завдання виконувалися, всі цілі досягалися. В країні культивувався імідж неперевершеності та величі як армії, так і країни, яку вона захищала від страшних зовнішніх ворогів.

При цьому, офіцерам передовсім треба виконувати кількісні показники. Всіх цікавила кількість військовослужбовців, кількість ракет, літаків і танків, кількість проведених заходів. 

На відміну від натівської системи планування, де існують чіткі показники боєздатності та боєготовності підрозділів, в армії РФ у доктрині відсутнє навіть саме поняття комплексних спроможностей. Дивно, але в російській мові навіть відсутнє саме слово "спроможність". 

Немає ніякої дієвої системи контролю, немає системи визначення якості проведених заходів і бойового потенціалу. В результаті тисячі начебто наявних танків виявилися небоєздатними, сотні ракет падають, не долітаючи до цілі. 

Цю різницю між кількістю та якістю не могли прорахувати західні аналітики і тому чекали від Збройних сил РФ набагато більшого на початку війни.

Шалені втрати протягом шести місяців компенсуються найманням нових контрактників, неготових до справжніх бойових дій. Але для офіцерів важливо, щоби була виконана саме кількісна частина та формально реалізовані завдання з формування додаткових частин та відновлення старих.

Будь-який офіцер, який прослужив у радянській або українській армії старого формату знає, що старі, "совкові" традиції вбивають ефективність. 

Згідно з цими традиціями, вимагають не перемогу, а виконання вузько поставленої задачі. До отримання генеральського звання офіцер "совкової" армії будує кар'єру, розуміючи, що його думка традиційно нікого не цікавить – важливе лише сумлінне виконання наказів, якими б безглуздими вони не були. А в кожному провалі має бути призначено винною людину, особистість. 

Українська армія останніми роками активно викорінює з себе радянські традиції, які насправді сягають ще століття армії Російської імперії. Це викорінення не йде легко, багато із залишків цих традицій існує і зараз. Але процес запущено, він набрав оберти й зупинити його вже не вдасться. Навіть проміжні результати дали можливість докорінно змінити ефективність нашого війська.

На відміну від цього, в армії РФ не було навіть запиту на зміни та відмову від старої спадщини. Навпаки, радянське минуле та підходи не піддавалися негативній оцінці, а підтримувалися та культивувалися. Керівництво РФ саме повірило в свою пропаганду про досягнення СРСР в Другій світовій як абсолютний взірець військового мистецтва.

Неефективність російської армії лежить глибоко в її традиціях і методах ухвалення рішень, а отже, не зміниться. 

Армія РФ наслідує підходи не лише Сталіна та Жукова, а ще Миколи І, який програв Кримську війну так само, як Путін програє цю, причому з тих же причин. Йдеться про фундаментальні речі, що лежать в основі російського суспільства.

Жодні зміни в керівництві "операцією" та заміною одних генералів іншими не змінять пострадянське, імперське військо, побудоване на російській ментальності.

Тому головною задачею російського офіцера відтепер буде врятувати себе. Не бути в неправильному місці в неправильний час.

Поразка в Харківський області буде головним жахіттям всіх керманичів армії РФ. Вони розуміють, що наступний прорив українців буде де завгодно, але там, де росіяни будуть готові до нього якнайменше.

Як поразка вплине на рішення керівництва РФ

Поразка є головним страхом керівництва РФ. Велика кількість даних свідчить про те, що вони не готувалися до тривалої війни. Задачею була швидка операція в обмеженому часі. 

Захоплення та утримання всієї України з військом, що його росіяни мали наприкінці лютого, і тоді здавалося неймовірним, але керманичі РФ свято вірили в свою непереможність.

Оскільки війни так хотів Путін, цілком імовірно, що в кращих традиціях авторитарних країн раціональну оцінку ніхто не проводив, і точно не доводив до керівництва, адже з диктаторами не можна сперечатись. Диктатори все знають ліпше. А той, хто поставить під сумнів велич армії РФ, буде звинувачений у кращому разі в боягузтві. 

Серед вчених відомий "ефект ехокамери", коли авторитарні керівники чують свої ж ідеї та думки від підлеглих. Історія знає приклади фатальних військових помилок, що виходили з таких центрів прийняття рішень.

За задумом лідерів РФ, ніякої масштабної довгої війни не мало бути. Адже вона б означала, що є потужний противник, а росіяни не вірили в його існування. Поразка від "неіснуючого" народу і "несправжньої" армії – це не просто принизливо, це катастрофа. Яка цілком імовірно може призвести до зміни режиму, а то й розвалу імперії.

Російський режим тримається на іміджі сили. На величі та зверхності до інших, на нахабності та порушенні норм співіснування – "тому що можемо". Тому такий режим "не може" програвати. Але що робити, коли він таки програє?

Втрати приховуються, відступ пояснюється як "зміна планів", втеча зі Зміїного – як "добра воля". Потоплення крейсеру – як нещасний випадок. Що, до речі, гірше за правду.

Пояснити втрату цілого флагмана флоту не діями ворога, а якимись феєрично некомпетентними діями команди, було безпрецедентно безглуздо, і свідчить про повну неспроможність РФ визнавати поразки. Розгром у Харкові буде складно пояснити будь-кому.

Оціночне судження про те, що програш РФ є неминучим, не основане лише на нашій вірі в Збройні сили України, яка у нас залишається непохитною, як би не розвивалися обставини – вона базується на раціональній оцінці потенціалів. 

Вітчизняні та світові аналітики вже давно порахували можливості росіян, їхній потенціал та спроможність продовжувати війну. Вже точно ясно, що вони не здатні на суттєве збільшення наявних на операційних напрямках спроможностей.

А ще росіяни знають, що за допомогою даних розвідки, як української так і партнерів, ми маємо стовідсоткове бачення розташування їхніх позицій аж до конкретних одиниць техніки та підрозділів. Тому ми можемо знайти прогалини в обороні та використати їх.

Як зміняться рішення командирів РФ після цих подій

Отже, будуть нові поразки, нові погані новини, які треба буде вигадувати, як пояснити. Нові заклики покарати злочинну недбалість офіцерів із вуст російських блогерів та пропагандистів. Потрібні будуть нові жертви, на яких будуть списувати невдачі.

Що робитиме офіцер армії РФ, коли розумітиме, що наступним крайнім може стати він? Уникати відповідальності, просуваючи процес прийняття рішень якомога вище від себе по організаційній структурі. Російському офіцерові краще втратити підрозділ та позиції, якщо це є наслідком виконання помилкового рішення, ніж сперечатися з таким рішенням.

Взяти відповідальність на себе всупереч позиції керівництва – це показати керівництву, що воно некомпетентне, а у випадку невдачі – отримати гарантовані наслідки. 

Обидва сценарії протипоказані розвитку радянської військової кар'єри. Тому будь-яка ініціатива знизу в армії РФ неможлива. І це є її головною фундаментальною відмінністю від армії України та головною причиною майбутньої поразки росіян.

Українська армія не проводить якусь "СВО" з незрозумілими політичними, стратегічними й навіть оперативними цілями. Ми воюємо за існування країни та сімей, у нас так чи інакше воює вся країна. У нас іде тотальна війна проти екзистенційного ворога. 

Росіяни розуміють, що швидка переможна війна залишилася в їхніх мріях, її вже не сталося і не станеться.

Вони бачать, що на зміну загиблим військовим приходять ненавчені та невмотивовані солдати, які швидко розуміють відмінність реальності від картинки на ТБ, яка їх залучила до лав агресора. 

Вони розуміють що перемоги не буде, адже у них немає сил іти на Київ чи інші регіони України. 

Вже сьогодні, за даними розвідки, в армії проводять чистки та покарання за провал у Харкові, змінюють керівників різних рівнів. Вже сьогодні російські офіцери шукають порятунку від репресивної машини російської армії, що програє.

Тому їхня головна ціль – пересидіти та безпечно повернутися додому. З таким підходом переважної кількості командирів військо гарантовано програє.

Які проблеми надмірної централізації прийняття рішень

Таке бачення свого місця та ролі у війні призведе до надмірної централізації ухвалення рішень.

Саме так вирішується уникнення відповідальності – керівники різних рівнів переміщують ухвалення рішення вгору від себе. Рішення приймаються дуже далеко від місця їхнього виконання, а отже, гарантують затримки та невідповідність рішень вимогам оперативно-тактичної обстановки.

Саме централізація є головною причиною неспроможності підтримувати увагу на всіх ділянках фронту. 

Офіцери командувань не можуть швидко реагувати та підтримувати наступи на декількох оперативних напрямках. Складається враження, що всією війною керує, причому дуже детально, одна людина чи невелика група людей. Цілком імовірні звіти західних розвідок, що це може бути сам президент РФ. Це ще збільшує вірогідність провалів, адже в такому штабі буде практично відсутнє критичне мислення.

Психологічний вплив втечі з харківського напряму, недовіра до офіцерів та військового керівництва оперативного рівня, поєднана з нерозумінням цілей війни надзвичайно демотивовуватиме солдатів та офіцерів на тактичному рівні.

На різних напрямах і надалі вірогідні втечі, адже, чекаючи на поразку, солдати РФ будуть думати насамперед про власний порятунок. 

Які наслідки подій на міжнародному рівні

Найбільше занепокоєння має бути у керівництві Російської Федерації на міжнародному напрямі.

Поразка в Харківській області дає сигнал всьому світові: Україна може перемагати не лише примушуючи росіян відступати, позбавляючи їх засобів ведення війни, але й шляхом класичного контрнаступу.

Розуміння, що Україна за декілька днів може звільнити тисячі квадратних кілометрів та примусити росіян стрімко тікати – це сигнал про успіх підтримки. Західні союзники завжди люблять бути з тими, хто перемагає, або принаймні може перемогти.

Україна продемонструвала не просто вміння працювати з новою технікою та проводити наступальні дії. Україна продемонструвала можливість діяти непередбачувано та захоплювати ворога зненацька. 

Надважливо також, що Україна продемонструвала вміння не дозволяти росіянам вкотре нав'язувати нам сценарій війни. Сьогодні позиція низки провідних світових аналітиків звучить так: ініціатива у цій війні беззаперечно належить Україні.

Союзники вкотре підтвердили свої наміри підтримувати Україну до перемоги. 9 вересня на конференції "Ялтинська європейська стратегія" радник президента США з національної безпеки Джейкоб Саліван недвозначно заявив про абсолютний намір бути з Україною стільки, скільки потрібно. 

Мільярди наданих коштів та такі заяви свідчать про те, що відступати союзникам вже немає сенсу, та вони і не планують цього робити. 

На фоні успіхів у Харкові така постановка питання має остаточно переконати Путіна, що його справа приречена. Щоправда, не факт, що він хоче бачити реальність. 

Якби Путін мислив раціонально, то не почав би цю війну взагалі, особливо з широкомасштабного наступу з тими силами та засобами, що він їх сконцентрував наприкінці лютого.

Незважаючи на приголомшливі поразки росіян останніми днями, війна досі триває, і на росіян чекають нові повороти долі та сюрпризи.

Україна абсолютно точно стане переможцем в осяжній перспективі. Нам треба кожному робити все можливе для перемоги, підтримувати й вірити в наші Збройні сили України.

Андрій Загороднюк, Центр оборонних стратегій, для УП

Автор висловлює подяку спеціалістам ЦОС, зокрема Віктору Кевлюку, за надану допомогу