Психолог Світлана Чуніхіна: Полювання на відьом, пошуки "сильної руки" і самоцензура в суспільстві − все це природно для країни, що воює

Як подолати психологічне виснаження та зберегти здатність чинити опір?

Що, окрім ненависті до ворога, допомагає нам не втратити ресурс спротиву?

Чому після кількох місяців консолідації ми повернулися до розброду й обливання одне одного брудом?

Вже час звертатися до психолога із симптомами посттравматичного стресового розладу чи можна ще почекати?

Ці запитання кожен із нас сьогодні ставить собі частіше, ніж отримує відповіді.

"Наше життя зараз пласке, воно складається з новин та простих переживань. У цій війні багато того, що ми відчуваємо, але поки що не можемо до кінця ні зрозуміти, ні пояснити словами", − каже Світлана Чуніхіна, політичний психолог та заступник директора Інституту соціальної та політичної психології НАПН України.

Вона була серед тих, хто працював над першим з 24-го лютого 2022 року всеукраїнським дослідженням психологічного стану населення. Його результати будуть оприлюднені 12-го вересня. 

Світлана Чуніхіна розповіла "Українській правді", в якій точці проживання травми війни ми знаходимося, що чекає на нас після виходу із посттравматичного стресового розладу, навіщо ми "полюємо на відьом" і запит на яку владу буде в Україні після війни.

"Бажання "сильної руки" і страх віддати комусь забагато влади − постійні вектори українського суспільства"

− Як змінювалося ставлення українського суспільства до влади з 24 лютого 2022-го?

− З нами відбувалося все, що має відбуватися в такій ситуації. Спочатку була гранична мобілізованість і згуртування навколо лідера, причому не формальне, а сутнісно-емоційне. Навколо фігури Зеленського згуртувалися навіть непримиренні його критики.

Починаючи з квітня консолідація суспільства почала послаблюватися. І тут також немає нічого несподіваного – це наступний етап проживання травми війни й екстремального періоду життя.

Ми повертаємось до природного для нас ставлення до влади. Через звичку чи історичну пам'ять свою владу ми традиційно сприймаємо, по-перше, не зовсім як владу, по-друге, не зовсім як свою. Вона відчувається нами як щось чуже, зовнішнє по відношенню до суспільства.

Ось десь там, переконані ми, є влада правильна та справжня, яка виростає зсередини суспільства, а не звалюється йому на голову. Бориса Джонсона, приміром, у нас усі люблять, хоч англійці його на дух не переносять.

− Чи означає перехід від консолідації до розброду, що ми психологічно адаптувалися до війни?

− Не стільки адаптувалися, скільки притупилося відчуття небезпеки. Зараз загроза, що йде від Росії, ілюзорно здається меншою, ми до неї звикли, надивилися на них і поблизу, і здалеку. Це звикання спотворює перспективу та зміщує агресію – із зовнішнього ворога на внутрішнього.

Це небезпечно, бо, по-перше, російська загроза нікуди не зникла. А по-друге, зміщення фокусу нашої агресії роз'їдає соціальні зв'язки всередині українського суспільства.

Що хорошого в таких змінах – те, що ми не застрягли на перших шокових фазах. Це найгірше, що може статися з людиною, яка проживає травму. Наш стан змінюється, ми в динаміці: від шоку через заперечення і торг – в бік прийняття війни як нової реальності.

– Щоденні відеозвернення Зеленського дозволяють простежити в динаміці те, що відбувається з ним. Як він змінювався за пів року?

– Я сказала б так: війна дозволила йому проявити якості, для яких досі не було місця в українській політиці. Українська політика – це таке в'язке середовище, яке пережовує, перемелює, позбавляє індивідуальності, робить людину сірою та нецікавою.

З 24 лютого ми побачили у Зеленського якості, які не очікували побачити, і тому нам здається, що він змінився.

Думаю, говорити про такі зміни ще зарано – він поки що в середині випробування. Причому випробування в нього зараз два – війною та славою. І ще невідомо, що з цього руйнівніше для його особистості.

Судити про те, що з ним відбувається, краще не за відрежисованими роликами, а за тими моментами, коли він зривається, втрачає контроль над собою, через втому говорить те, що не повинен говорити.

Таким витоком я сприймаю його слова в інтерв'ю "The Washington Post" про те, що, якби держава розповіла своїм громадянам про неминучість повномасштабного вторгнення, країна втрачала б сім мільярдів доларів на місяць з жовтня минулого року. Зрозуміло, що прочитавши таке, українці відчули себе зрадженими. 

Напрошується метафора із сімейного життя: думаєш, що ви з партнером – одна команда, а потім виявляється, що в тобі бачили лише ресурс для досягнення своїх цілей.

Якщо говорити про невербаліку, в одному з недавніх звернень є промовистий момент: коли він говорить про Урсулу фон дер Ляйєн, то стискає-розтискає кулак. Я б сказала, що в нього дуже суперечливе ставлення до неї і, мабуть, до теми європейської підтримки. Дуже багато агресії, яку доводиться стримувати. Але й вдячність також є.

Взагалі, його затоплює злість та ненависть зараз. Він повністю пішов на війну. Видно, що він багато часу проводить у спілкуванні з військовими, за ним легко можна зчитувати коло спілкування – він переймає звички оточення.

Тепер він не зовсім політик. Президент-комбатант. Не знаю, чи в майбутньому це глибоко вкорениться у його особистість – подивимося.

– Згідно з липневим опитуванням КМІС, 58% респондентів вважають, що для України зараз сильний лідер важливіший за демократичну систему, а 62% впевнені, що під час війни не можна допускати навіть конструктивної критики дій влади. Чи це означає, що в суспільстві зростає запит на "сильну руку"?

– Із "сильною рукою" не все так просто. Так, йде війна, і закономірно, що будь-які натяки на політичні конфлікти всередині воюючої країни викликають сильне почуття тривоги.

Але це не новина – "сильна рука" і раніше фонила в усіх опитуваннях.

При цьому інший постійний вектор українського суспільства – страх віддати комусь забагато влади. Цей сильний і живучий страх більшою мірою визначає політичну динаміку, ніж потяг до "сильної руки".

Люди заявляють, що хочуть "сильну руку", але щойно з'являється навіть натяк на те, що хтось отримає надто багато контролю над їхнім життям, починають протестувати. Такий ось конфлікт декларацій та реальності. Принаймні так відбувається з 2004 року, коли розпочалася громадянська емансипація.

"Найважливіше для нас – незважаючи на виснаження, зберегти здатність чинити опір"

− У якій точці проживання травми війни ми як суспільство знаходимося в ​​середині вересня 2022-го?

– Ми вперше у ситуації, коли випробування такої сили стосується і кожного, і всіх водночас. Люди усвідомлюють нову реальність, у якій не знають, коли і куди прилетить, скільки часу ця загроза триватиме, як убезпечити себе. Сьомий місяць не закрито базову людську потребу – у безпеці.

Нині в суспільстві відчувається виснаження. Це видно і на індивідуальному рівні, і на колективному. Накопичені ресурси та випробувані у перші місяці війни стратегії адаптації не працюють.

Це важка ситуація. І сьогодні треба думати про те, як зберегти здатність чинити опір. Найважливіше для нас зараз – здатність чинити опір.

– Як подолати виснаження?

– Перший напрямок – дбати про себе. Спати, їсти, відпочивати, заряджатися позитивними емоціями. 

На це треба дивитися не як на егоїзм, а як на спосіб зробити внесок у перемогу. Залишатися в строю не зусиллям волі, а тому, що в тебе є на це сили. Самопожертва – річ хороша, але на довгих дистанціях вона виводить дієздатну активну ресурсну людину з ладу.

Другий напрямок – усвідомлювати, що з тобою зараз відбувається. Розуміти, через що ти проходиш у цей момент, що попереду, що ти здатний контролювати, а що відбуватиметься незалежно від твоєї волі. Максимальна свідомість.

– Ненависть до ворога – важливий ресурс спротиву, але не єдиний. Які ще внутрішні ресурси ми поки що слабко використовуємо?

– Ненависть рутинізується так само, як рутинізується війна. Тому не думаю, що ненависть – це основне паливо для нашого опору та найгостріше почуття сьогодні. Радше це щось фонове.

З інших ресурсів за пів року виникло відчуття власної сили. З'явилася солідарність, відчуття приналежності до спільноти, якою можна пишатися. 

Ми нещодавно проводили фокус-групи та почули те, що раніше не чули ніколи – гордість. Бути українцем – це належати до спільноти, яка викликає у світі позитивні емоції. Це також ресурс. Терпимість до невизначеності – теж ресурс, причому тренований.

– В Україні війна точиться з 2014 року, і тоді ж почали говорити про ПТСР – посттравматичний стресовий розлад. Очевидно, що 2022-го рівень цієї травми глибший і ширший. Як і скільки часу ми з неї виходитимемо?

– Є три шляхи виходу з травми, коли людина приходить до тями і починає усвідомлювати пережите.

Перший – всі можливі варіанти патологічних реакцій та розладів. Ті самі ПТСР, про які всі люблять говорити та у себе діагностувати. Така перспектива може торкнутися половини населення і навіть більше. 

Дослідження психологічного благополуччя, яке ми провели спільно з Благодійним фондом адаптації до мирного життя "Майнді" та дослідницьким центром "Кантар Україна", показує, що близько 57% міського населення перебувають у зоні ризику розвитку ПТСР.

Серед комбатантів, які пройшли через війну, за даними міжнародних досліджень, до 20% можуть стикатися з ПТСР у важких формах – з безсоннями, флешбеками. Для тих, хто отримав важкі поранення чи інвалідизацію, ризик ще вищий – 30% і більше.

А оскільки прострілюється вся територія України, додатковий стресор для військових – це відчуття, що їхні близькі не в безпеці. Тобто військові стикаються із загрозою не лише своєму життю, а й із загрозою життю близьких. Це посилює стрес, і тому в нашому випадку охоплення симптоматикою ПТСР серед військових може виявитися ширшим, ніж показують дослідження з інших війн.

Тож із психологічно важкими наслідками травматичного та стресового впливу війни буде багато роботи.

Другий шлях виходу із травми – коли нічого не відбувається. Проходячи через травму, люди витісняють її, ховають у льосі або на горищі внутрішнього життя. Коли це все закінчується, починають жити колишнім життям, начебто нічого не було.

Третій шлях – посттравматичне зростання. Це коли зустріч із травматичним переживанням змушує людину розкривати небачені раніше властивості. Тобто форсує особистісне зростання. Людина стає сильнішою, зрілою, мудрою особистістю.

"Полювання на відьом – це спроба полегшити свій біль за рахунок іншого"

– Які довготривалі наслідки колективної травми війни можуть чекати на українське суспільство?

– Продуктивний потенціал скоротиться. Багато людей фактично будуть інвалідизовані та вимагатимуть спеціалізованої допомоги.

Будуть ефекти, пов'язані зі зростанням злочинності та інших девіантних речей. Ми це побачимо і в сім'ях, і на вулицях.

Напевно, ще якийсь час ми будемо пред'являти один одному рахунки, полювати на відьом, шукати винних.

Політичні наслідки також можуть бути патологічними. Сплеск популізму, інші викривлення оптики виборця. Боюся, що ми остаточно розучимося відрізняти політиків, здатних запропонувати те, що нам потрібно, від тих, хто обіцяє те, що ми хочемо.

– "Полювання на відьом", про яке ви говорите – зворотний бік консолідації перед обличчям абсолютного зла. Те саме було, наприклад, у США після 11 вересня 2001 року. Нам уже час цього боятися?

– Моя відповідь – ні, поки не час.

Щойно з'явиться натяк на те, що полювання на відьом буде інституціоналізовано, тобто стане частиною державної політики, тоді це буде страшно. Сьогодні у нас ловлять диверсантів, шпигунів та колаборантів, але не за погляди, а за їхні конкретні дії.

Щодо психологічного механізму полювання на відьом в суспільстві, то він дуже простий. Ми всі поранені і нам потрібна втіха. І ми тикаємося, як сліпі кошенята, шукаючи тих, хто може нас втішити. І ніхто не може нас втішити, бо навколо такі ж поранені горем та болем люди.

Не одержуючи втіхи, ми починаємо фруструвати через те, що нам боляче, і немає знеболювального. І від цього виникає роздратування, яке треба кудись виплеснути. Це як у дитини – ти біг, спіткнувся об ніжку стільця, впав, розбив коліно до крові й тобі треба вдарити стілець, щоб повернути йому цей свій біль.

Нині ми повертаємо один одному біль. Це не ідеологія держави та не її політика – це крики людей, яким боляче. Невідрефлексована спроба полегшити свій біль за рахунок ближнього.

− Наше інформаційне поле сьогодні більше схоже на мінне. Ми обклали себе системою табу – тем, які обговорювати "не на часі". Для суспільства стали чутливими майже всі теми, де ми можемо виглядати не благородними лицарями на білих конях. Чи не потрапляємо ми в пастку, розставлену нами самими?

− Уявіть собі людину в лихоманці: організм атакований інфекцією та бореться з нею. Все, що їй потрібно – продовжувати боротися. Можна, звісно, запропонувати людині в лихоманці порефлексувати про природу інфекції. Напевно, навіть вийде якась рефлексія, але лихоманкова, і з хворобою вона навряд чи допоможе впоратися.

Все, про що ви говорите, я сприймаю як завдання на після війни. Осмислення тих моментів, де ми опинилися не "в білому", які теми для нас табу, і чи хочемо ми, щоб вони й надалі залишалися забороненими. Це все рефлексивні процеси, на які нині немає ані внутрішніх ресурсів, ані суспільного запиту.

Можете закидати мене камінням, але я справді вважаю, що вони "не на часі". Не тому, що ми маємо потурати своїм нарцисичним інстинктам, хоча ці мотиви зараз теж прориваються. Але боротися із власною недосконалістю, поки йде війна – за цим немає перспективи, ресурсів, часу. Етичні аспекти сьогодні важливі, але виключно з погляду того, наскільки ми готові та здатні зберігати солідарність. 

− Сьогодні частина українського суспільства існує в реальності фронту з його правдою, інші – в реальності тилу з проповідями Арестовича. Рано чи пізно ці дві реальності зустрінуться і подивляться одна на одну. Чи зможемо ми спілкуватися однією мовою?

− Це одне з випробувань, які ми маємо пройти після війни. Чи готові ми до цього, чи достатньо зріле суспільство, чи є у нас всі необхідні інструменти для діалогу? Звісно, ні. Ні навичок, ні інструментів. Ми погано вміємо говорити з тими, чий досвід та картина світу відрізняються від наших власних.

Але якщо ми хочемо мати перспективу, доведеться цьому вчитися. У цьому – нічого неможливого.

Під час війни світи не лише розшарувалися, а й перемішалися – ті, які раніше були герметично закриті один від одного. Фронт перемішує різних людей, тил також – у нас мільйони переселенців. І це один із ресурсів, які ми повинні активізувати, коли зустрінуться реальності, про які ви говорите.

У тому ж дослідженні, про яке я згадувала, ми побачили таку картину. Люди здатні відчувати подяку та солідарність із громадами, які прийняли їх під час війни. Однак ця солідарність – дещо споглядальної властивості.

У ній поки що мало дієвого компонента – готовності взаємодіяти з людьми інших спільнот, розрулювати конфлікти, бути однією командою. Цьому всьому доведеться вчитися.

− Запит на яку владу буде в Україні після війни?

− Відповідь на ваше запитання перебуватиме на осі "свобода – контроль". Чим задовільнішими для нас виявляться підсумки війни, тим далі ми зможемо зрушити у бік свободи. Тому що свобода – це ресурс, який ми очікуємо отримати для розвитку. Так чи інакше, всі ми боремося за свободу, хоча у кожного з нас своє уявлення про неї.

І інший полюс на цій осі – контроль, він також є. Чим більше результати війни відрізнятимуться від наших очікувань, чим більше людей відчують себе враженими та безсилими, захочуть помститися хоч комусь, покарати хоч когось, отримати захист за будь-яку ціну, тим далі ми просунемося за цією шкалою у бік полюса "контроль".

Михайло Кригель, УП