Тата Кеплер: З цієї війни ніхто не повернеться. Ми назавжди люди, які пережили цю війну
"В одному селі чоловіку відрізали п’ятки і обезкровили. В одному селі забрали в полон 40 цивільних і вивезли до Росії. В одному селі діти продовжують плакати при звуках сирен. В одному селі жінка ховала свою дитину у дворі власного будинку", – так починається один із постів на Facebook волонтерки Тати Кеплер.
Спочатку повномасштабної війни разом зі своєю командою Кеплер об'їздила більше 80 населених пунктів – звільнених від росіян, тих, що знаходяться у сірій зоні, ті, в які не доїжджають ані державні служби, ані інші волонтери.
У мирному житті Тата – директорка найбільшого коктейльного бару в країні БарменДиктат, але ще з 2014 року, з початку окупації Криму та Донбасу вона допомагала і армії, і військовим медикам, відправляючи на фронт ліки та амуніцію.
21 серпня цього року президент України Володимир Зеленський нагородив Тату Кеплер відзнакою "Національна легенда України". Серед лауреатів премії цього року художниця Марія Приймаченко, футболіст Андрій Шевченко та оперний співак Анатолій Солов’яненко.
У відео інтерв'ю "Українській правді" Тата Кеплер розповідає про перші дні війни, побачене у звільнених селах та відповідає на питання, у що вона особисто вірить.
– Ця велика війна для мене – про вибір кожної окремої людини: поїхати з країни, залишитися, піти воювати. Як ти для себе ухвалювала рішення вранці 24 лютого, чим займатися? Знаю, що ти ще з 2014 року допомагала армії, але все одно…
– Я нічого не приймала, ніякого рішення, я вже це робила. Я закуповувала тактичну медицину і різні речі протягом останніх 8 років. І в мене є моя бригада, якій я допомагаю.
Я просто це робила тихо. Були люди, яким я писала – ось є запит, ось треба це, це, це. І ми скидалися грошима, купували, і я це все відвозила. І якраз 24 лютого так сталося, що я передала з отцем Сергієм в мою бригаду медицину. Там було десь півмашини медицини, такмеду (тактичної медицини), дуже такого важливого, особливого, і він зміг це все передати начмеду на нулі за 40 хвилин до атаки, типу прямо вночі. Якесь диво.
24 числа в мене був запит на техніку для хлопців і я вже назбирала гроші. І 24 я подзвонила людині, яка мені дуже допомагала, і сказала: "слухай, я все розумію, але мені дуже треба ця техніка". І він домовився. І наступного дня цю техніку я також змогла передати хлопцям на Схід.
– Тобто ця друга війна, як її називають військові, не стала для тебе несподіванкою?
– Слухай, я не думала, чесно. Я думала, що буде якесь таке загострення на Сході. Але я дійсно не думала, що можуть бомбити міста, що може прилетіти в Київ. Я просто не розуміла, для чого це робити взагалі. У мене не було тривожного чемоданчика навіть. Тільки моя собака Лампа та паспорт. Тому ні, я не була готова до повномасштабного вторгнення.
– Ти багато їздила по селищах після звільнення Київської області. Часто ви туди з волонтерами заїжджали першими. А можеш згадати, яким був перший місяць повномасштабного вторгнення, поки точилися бої за Київ?
– Ми об’їздили вже більше 80 населених пунктів з командою. Ми їздимо по деокупованих територіях, ми їздимо навіть в сірі зони – короче, ми їздимо туди, куди система не доїжджає.
Перший місяць ми дуже багато просто постійно займалися тактичною медициною. Ми постійно видавали, закуповували, відправляли і військовим медикам, і в шпиталі.
І це було якесь дуже дивне відчуття, тому що місто закрите, і до тебе приїжджають військові з перепустками, і ти їм все це видаєш. Ми не спали, я не спала взагалі, взагалі я не могла спати. Це був такий нон-стоп 25/8 постійний.
Це таке дивне відчуття… Зараз, обертаючись назад, тобі здається – це було, що тут такого. Мені здається, що люди, які поїхали, які спостерігали за цим всім з-за кордону або із Західної України, їм було навіть страшніше, ніж нам всередині, тому що ми розуміли, що відбувається хоч якось, хоч приблизно.
Тому що в тебе тут є хлопці військові, є поліція, є ТрО, ти з ними постійно спілкуєшся, ти розумієш, що, де, звідки, куди. А коли в тебе просто є якісь хроніки новин, і ти не розумієш, де прилетіло, мені здається, навіть страшніше було.
– Ти вже кілька разів сказала "ми". Можеш розказати про свою команду?
– В мене дуже крута команда! Вона маленька. Це доктор Наташа, вона гінеколог, але вона стала таким лікарем загальної медицини за останній час. Вона мені просто подзвонила, написала, що вона відвозить дітей і от в неї є вільний час і руки, чи потрібна допомога. І вона приїхала до мене і з того все почалося. Вона почала розбиратися в тих ліках, як їх замовляти, закуповувати.
Є ще Танечка Тимошенко, вона з нами періодично їздить, зараз очолює екстрену допомогу від ВООЗ по Києву та області.
І ще до нас недавно прибився такий хлопчина, він з донецького Нью-Йорку. Він приїхав до нас і сказав: "я дуже хотів піти воювати, але мені 17, мене не взяли, я дуже хочу щось робити, будь ласка, візьміть мене до себе". І він почав нам допомагати, зараз він пройшов курси такмеду і він мріє десь поїхати, когось рятувати, він дуже кайфовий. І я вважаю, що наші донатери, які нас підтримують протягом всього цього часу – це також наша команда.
– Скільки ви зібрали грошей за весь цей час?
– Слухай, ми привезли за цей час медицини, такмеду, амуніції, оптики, броніків, машин більше, ніж на 3 мільйони доларів. Для мене це просто якась неймовірна сума, тому що нас мало, ми дуже маленькі, це я і Наталя, по суті, і все. Але це якась неймовірна цифра.
– Зараз багато хто збирає гроші, але ви самі їдете в деокуповані селища, ти особисто допомагаєш людям, надаєш медичну допомогу. Хоча вас двоє…
– Воно якось так сталося. Дивись, у нас є напрямки, перший і великий напрямок, який не закінчується – це тактична медицина. Ми співпрацюємо з військовими медиками, з начмедами, з солдатами, ми пакуємо госпіталі, іноді пакуємо лікарні медициною, якщо виходить.
З цими селами так просто якось вийшло. Вперше ми поїхали в Ірпінь, коли ще нікого не пускали туди, і в Бучу, коли там ще були тіла, їх ще не всі повивозили. І я пам’ятаю, як всі зраділи, що приїхали медики.
Нам говорять: "Слухайте, там є людина з осколковим пораненням". Це була Буча. І ми приходимо, стоїть чоловік, хмільний. У мене не було ніякого відторгнення, нічого такого, я бачу, що йому боляче.
Він знімає штани, його наш хірург дивиться, а там не осколкове – це була куля, і це просто було таке скрізне поранення, він вийшов надвір, стріляли по ногах, але він не зрозумів, і він десь півтора тижні з цим прожив, воно почало гноїтися і там ногу вже треба ампутувати, ми нічого вже не зробили.
Ми тоді подзвонили по ПДМШ , щоб вони його вивезли, а він стояв і казав "А як моя собака? Хто буде годувати мою собаку?". І почав плакати. І це було таке дуже дивне відчуття.
І потім наші по рації передають "не виходьте, тому що тут замінована машина". І ми стоїмо зі зброєю в будинку, і тут ця людина плаче, ми не можемо навіть нічого йому вколоти, тому що він хмільний, він щось випив і ти не розумієш, як він відреагує, і хочеться полегшити його біль…
Після цього ми вирішили, що будемо їздити.
– Чесно скажу тобі, після Бородянки, Бучі, Тростянця у квітні, коли ми возили туди гуманітарку, я взяла собі паузу. Тому що для мене це було дуже важко емоційно. Коли люди тобі розповідають про те, як снаряд на дві частини розірвав їхнього рідного батька. І цього горя стільки, що ти не можеш його переварити. Ти об’їздила більше 80 населених пунктів. Як?
– Я не знаю. В мене дійсно немає відповіді. Всі питають – як? В мене такий уже нєрвний смішок від цього "як"? Я не знаю. Я емпатична дуже…
Я якось так домовилася з собою, що про все це я буду думати потім. Тому що зараз цим людям потрібні люди. І коли ти приїздиш, ти розумієш, що їм треба поговорити, їм треба, щоб хтось їх тримав за руку, особливо якщо це дуже свіжа історія.
Як ті бабуні вибігали на дорогу, в них тремтіли руки, вони цілували Наталю, вони дякували, казали "Господи, дякую, що ви приїхали". Ми нещодавно були в одній області, туди досі не заїхала жодна медицина, тому що туди бояться їхати, це в кількох кілометрах від російського кордону і там постійні обстріли. І ти дивишся на тих людей і розумієш – ну як не поїхати, як не почути, як не поговорити? Я не знаю, як це.
Є просто дуже багато історій, коли ці люди почали займати якусь частину в нашому житті, і ми до них повертаємося, і ми вже їздимо по Київській області, просто возимо якісь речі, якусь їжу, якісь штуки, а вони нам пишуть, дзвонять, якщо їм потрібна допомога, або просто пишуть "як ви, дівчата, все норм у вас"? І ти дивишся на них і розумієш, що вони не втрачають надію. Вони! Люди, які таке пережили, вони не втрачають. Як ми можемо її втрачати?
– Тобто це тобі дає, я не можу назвати це слово натхненням, але сенс і сили?
– Це дає сили, тому що ти це бачиш і ти розумієш, для кого ти це робиш. Ти це бачиш на власні очі. Знаєш, я навіть коли почала знімати, я ж не одразу почала викладати ці сторіси в Інсті.
Потім, коли я почала про них розповідати, був такий шалений відгук і мені дуже багато людей писало, що вони ніби прокидаються, що вони дякують за ці обличчя війни. І ми дуже багато речей познаходили в допомогу людям, котрим потрібна була ця допомога. Це таке життя, воно таке якесь інше.
Коли ти починаєш з ними спілкуватися, ти розумієш, що вони всі в нервовому зриві, просто всі. Що їм просто треба, щоб хтось побув поряд, щоб хтось посидів і взяв їх за руку.
От ми нещодавно були в Харківській області, ми приїхали в місце, куди звезли людей з-під обстрілів. Ми привезли медицину і вони були дуже вдячні. Вони сказали "а ви можете просто зайти, там треба рани поперев’язувати"? Тому що не вистачає їм лікарів, хірургів, і навіть якщо ви посидите поруч, візьмете їх за руки, їм цього буде вже дуже багато.
– Ти знаєш, від своїх знайомих військових, які звільняли Сумську область, а зараз знаходяться в Харківській області, на інших напрямках, я чула, що є різниця між тим, як зустрічають їх люди в різних областях.
– Величезна.
– Можеш розказати про це?
– Вони дуже різні, і запити в них різні. Це було видно на початку. Були дуже налякані території, такі налякані, що люди виходили і просто тебе від свого подвір’я ніби відводили, бо вони не розуміли, хто ти, що ти привіз і що ти хочеш.
Були області, які навпаки – ти без вареників не поїдеш від них.
От я вчора ввечері відвозила ліки по Київській області в одне село, там просто немає половини вулиць, там 25 хат згоріло. Ми привезли їм ліки, щоб "Новою поштою" не відправляти. До нас виходить Наталя, власниця будинку з гарячими баночками із соусом для м’яса і з тушонкою. Починає розповідати, що співала в хорі. І я кажу " і що?" А вона "я так уже півроку не співаю, ми не можемо, хор не може зібратися". Я кажу: "а можете для мене?".
І ми стоїмо, зоряний вечір, тільки місяць над головою, і вона серед тих хат співає "Ой, у лузі червона калина похилилася".
І ти стоїш, тримаєш цей гарячий соус, який вона тобі приготувала, і думаєш – "Господи, такого не вигадаєш, це просто треба пережити". І це вартує всього.
Коли дитина якась підбігає, це у Харкові у нас було, якийсь хлопчик ішов і крикнув нам "приходьте до мене в гості". Ми кажемо "добре, прийдемо". І він десь побіг, а потім він повернувся і приніс нам зефір: "просто дякую вам!".
– Про що розповідають люди?
– Про біль. Дуже багато історій саме про біль. Є історії, які я просто не публікую, бо не можу. Я хочу про них написати.
– Видається, що ми збираємо цей біль, тому що в кожного його вже дуже багато, кожен втрачає близьких, рідних і ми часто відкладаємо проживання цього горя та болю на потім…
– Дивися, нам всім дуже потрібна психологічна допомога. Ментальне здоров’я воно не менш важливе, ніж фізичне. Треба просто з собою говорити.
Є люди, які не можуть того переживати і вони відверто про це говорять. І це добре, що вони про це говорять, і це добре, що вони розуміють себе. І такі: "ми будемо десь там сидіти, і це переживати, але всередину ми не підемо".
І це чесне відношення, перш за все, до себе і до того, що відбувається. Тому що мені здається, що зараз ось ця історія про "я дуже хоробрий і мені не страшно" – це неправда, всім страшно, абсолютно всім страшно.
Ти ж спілкуєшся, ти знаєш, що коли ти лежиш в окопах четверту добу і не можеш голови підняти, тому що криє, це страшно. Коли хлопці тримають телефон і думають "зараз писати мамі, що я тебе люблю чи типу не зараз". Це морально дуже важко.
З цієї війни ніхто не повернеться. Типу, ми вже з неї не повернемося. Вона з нами назавжди. Ми назавжди люди, які пережили, переживають цю війну. Все. Згадай бабусь, дідусів, просто згадай.
– Я пам’ятаю, бабуся до кінця життя згадувала депортацію 1944-го року.
– Це назавжди. На жаль, але так воно і є. У мене в родині мої двоюрідні прабабусі, дідусі вони пройшли Аушвиц. Це з тобою. Це як татуювання;
– Що ти зрозуміла про себе за ці шість місяців війни?
– Я не те, щоб зрозуміла, я просто утвердилася в думці, яка зі мною завжди була – не вирили ще такої ями, з якої я би не вибралася. Це правда.
Я зрозуміла, що я можу бути якоюсь дуже зібраною. Тому що я взагалі незібрана, я дуже хаотична сама по собі, в мене "якесь там мистецтво, якісь там метелики, щось постійно відбувається". (посміхається – УП)
– А в що вірить Тата Кеплер сьогодні?
– Тата Кеплер вірить в ЗСУ. Це правда.
Я вірю в нашу перемогу, і ця віра на рівні знання. Це не просто віра. Я вірю тому, що ми – світло, і ми переможемо цю темряву. Але я вірю, тому що я бачу цих людей щодня.
Я бачу дуже багато речей, які мені не подобаються, як і всі речі, про які ми мовчимо, і про які ми думаємо – ми потім з цим розберемося. Але зараз я бачу, як ми йдемо вперед. Ціна величезна, просто вона якась неймовірно висока.
Але я вірю в нас, я вірю в нашу людяність. І ця людяність, вона нас рятує зсередини, вона не дає просто поїхати головою. Я вірю в те, що світанок обов’язково наступить, тому що він не може не прийти, не може. Це дуже важливо для мене.
– Коли війна закінчиться, що ти робитимеш? У тебе є мрія?
– Перше, що я зроблю, я просто сяду в машину і поїду мовчати. Я буду дуже довго мовчати. Буду вимовчувати, вибувати з себе все це. А потім я вже вигадаю собі якусь мрію, поїдемо разом до Ольки (Кудіненко – засновниця благодійного фонду Таблеточки" – УП).
Насправді я розумію, що роботи просто безліч попереду, тому що треба відбудовувати ці будинки, треба допомагати людям надалі і це вже не тільки ліки, це вже якийсь наступний крок, який треба робити.
Тому що треба вижити в усіх сенсах, просто в усіх.
– Треба вижити – це теж хороший план, правда.
– Треба вижити – це перше, що нам треба всім зробити. Нам треба просто вижити.
Повну версію інтерв’ю дивіться на нашому YouTube каналі
Севгіль Мусаєва, УП
