Актор Віктор Стороженко з "Легіону Свободи": Поки бомби не прилетять в Пітер та Москву, вони нічого не зрозуміють
Історія театрального актора Віктора Стороженка (псевдонім Мартін Філдман) – вибухова суміш, яка підриває основи російської пропаганди.
Стороженко, батько якого африканець, народився в Севастополі, але в "русский мир" не закохався. Легко опанував рідну українську мову, поїхав вчитися не в Москву, а в Київ.
Маючи на руках "білий квиток" та нуль відсотків військового досвіду, після 24 лютого Віктор пішов добровольцем в "Легіон Свободи", який не дає спокою пропагандистам РФ.
Ще до появи "візитівок Яроша" та "Азову" націоналістична партія "Свобода" була однією з головних лякалок в Росії. В 2012 році член "Свободи" Юрій Сиротюк зробив пропагандистам РФ приватний подарунок: заявив, що співачка Гайтана гарно співає, але краще б на Євробачення поїхав інший виконавець.
"Мільйони, які дивитимуться це шоу, побачать, що Україну представляє умовно людина, яка не належить до нашої раси, укорениться розуміння, що Україна десь в далекій Африці", – пояснив десять років тому "свободівець", але його скандальну заяву засудили в Україні.
Як показав час, нашу країну на Євробаченні, у спорті та на війні гідно представляють люди різних національностей та віросповідання. В батальйоні "Свобода" претензій до актора Віктора Стороженка, який отримав позивний "Мавр", ніхто не висуває.
В "Легіоні Свободи", який став частиною Нацгвардії, Віктор здобув досвід вуличних боїв у Сєвєродонецьку та був поранений під час надважкої артилерійської битви в Зайцевому.
Віктор порівнює сучасну війну з "Шоу Трумана". Фільмом, де головний персонаж, якого зіграв Джим Керрі – звичайна людина, яка раптом розуміє, що є героєм реаліті-шоу. Що все його життя – декорації. Що за ним кожну секунду стежать приховані камери, як сьогодні це роблять на фронті за допомогою дронів.
З журналістом УП Віктор Стороженко спілкувався в столичному шпиталі через день після того, як його привезли з дніпровської лікарні імені Мечнікова. Він переривався на медичний огляд, був психологічно та фізично виснажений, але зміг поділитися своїм досвідом війни.
В інтерв'ю "Українській правді" Віктор Стороженко розповів про рідний Крим, бої в Сєвєродонецьку та Зайцевому. Про долю піхотинця, посттравматичні жахіття та присутність Бога на війні.
Далі – пряма мова.
Севастополь
Я народився в Севастополі. Батько в мене африканець, ніколи його не бачив. Мати працювала товарознавцем.
Жили ми, можна сказати, двома сім'ями. Поруч була мамина сестра, тітку я теж називав "мамою". Вона – російський філолог, десь у років 40 вивчилась на українського та почала викладати українську в Криму.
В мене було складне дитинство через серйозні проблеми зі здоров'ям. Я періодично випадав зі школи. От прикинь, приходиш на математику, тобі розказують, що таке два плюс два, і в цей момент ти впадаєш у такий напівсвідомий стан. Прокидаєшся на ліжку в лікарні, трубочки якісь, щось пікає (посміхається).
До п'ятнадцяти років так було шість разів із моїм менінгітом. Інколи пропускав навчання на місяць, інколи два. Бувало, що реабілітація займала пів року. Тому, коли мене питали в школі, ким хочеш бути, я казав: "Та шо, я знаю?" (сміється).
Взагалі в мене три професії. Спочатку, перед акторством, вивчився на дизайнера меблів та автомеханіка. Я шукав себе. Одного разу пішов у художній ліцей на театральний гурток, почав в КВК грати. Мене обрали капітаном команди.
На той момент я був страшним інтровертом, тому що провів у лікарняних палатах майже все дитинство. Але в КВК мені дуже сподобалось. Там ти можеш творити всяку дичину, а тобі кажуть: "Прикольно!".
Що таке Севастополь? Це чисте, біле, місто з дореволюційною архітектурою. Воно межує зі скалами, печерами. Є передмістя: мис Фіолент, Блакитна бухта, Балаклава…
Севастополь – це такий (пауза) Кіпр.
Місто велике насправді. Тому не було відчуття, що воно тотально мілітаризоване. Мене, громадянина України, ці військові бази РФ жодним чином не стосувалися.
Що вони могли зробити мені в нашому Криму? Там все одно була Україна, діяли українські закони. Тобі не могли щось впарити, як в Росії: посадити, наприклад, у в'язницю через репост у соцмережах. "Рускій мір" може існувати лише там, де діють його закони.
Так, в Криму була пропаганда про "велику Росію", там впливали на свідомість. Але в ті часи я так гостро все це не відчував. Навіть коли мій друг, українець, сказав, що хоче піти в армію РФ, не було такого: "Че-е-г-о-о-о?!". Ну, ок. Хтось у Французький легіон хоче, а хтось – в російську армію (сміється).
Все змінилося в 2014-му році. Мене це шокувало: чуваки вирішили так тупо забрати Крим. Ніби дитина щось вкрала і каже: "Це не я!"
Лють
Я – актор драми вищої категорії (посміхається). Як опинився на війні? Що це був за порив? В сенсі "порив" (сміється)? Зараз розкажу.
На 25 лютого в мене був запланований дебют як режисера. Мав випустити прем'єру вистави "Косметика ворога" за книгою Амелі Нотомб. Декорації шикарні були, ми все класно зробили.
Історія така, що на той час я хотів йти з професії. Одразу після прем'єри мав нести документи в Fozzy Group та працювати в IT. Я непогано програмую, а там були великі гроші, шикарні умови. І ось 24 лютого я прокидаюсь у себе на Нивках від вибухів.
За три дні до цього ранку ми дізналися з дружиною, що вона вагітна. В нас є ще син – два рочки (велика пауза). І ось коли мене питають, як я пішов на війну… Як? Я нікуди не пішов, я був дома. Війна сама до мене прийшла
Звичайно, в мене була лють. Спочатку вивіз сім'ю з країни. Потім ще десь тиждень побув у друзів, у підвалі. Думав весь цей час. Зателефонував у військкомат, а вони кажуть: "Нє, з "білим квитком" не беремо".
Побачив, що знайомі актори, з якими перетинався в антрепризах, пішли в добровольчий батальйон "Свобода". Написав, приїхав, мене взяли. Почав тренуватися.
Як добровольці ми були на Сумському, Чернігівському напрямках, а потім нас приєднали до Нацгвардії, частина 30/18. І тут пішло-поїхало: Рубіжне, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Зайцеве.
Пройшло лише двадцять хвилин після того, як нас привезли в Сєвєр, як ми зайняли позиції, і почався перший стрілецький бій. Уяви, п'ятдесят метрів: ти бачиш ворога – він бачить тебе. Вулиці, постріли, все як у пейнтболі.
У мене лише тиждень тактичних занять. Коли почався цей бій, відчуття були дуже дивні. Це настільки смішно, що перші хвилини здавалось, ніби ти у якомусь шоу. Я казав собі: стоп, не вірю, що це реальність.
В Сєвєродонецьку ми їх клали взводами, серйозно кажу! Цього не може бути: або я настільки крут, або вони настільки жахливе лайно (сміється). Так, по арті там було дуже страшно. Але Сєвєр для нас став святом стрілкових боїв. Коли ми вийшли з міста, нам казали: "Ви маєте унікальний досвід вуличних боїв. Ви маєте вижити, передавати його іншим".
Хтось каже: "Ну, це ще не "вагнерівці!". Добре, ок, на моїх позиціях їх не було. Але ж і я не "вагнерівець". Наші хлопці з лівого флангу прийняли бій саме від "вагнерівців" і втратили всього одного "двохсотим", а ворога просто "розмотали". І це був теж наш батальйон. Там також був актор – Володимир Ращук (став командиром роти – УП).
Тримати Сєвєродонецьк уже було неможливо. Вони розбили мости. Ми передавали їжу, воду та інше річкою на човниках. Нас крили "Градами". Ти не уявляєш, наскільки там було важко.
Ми прокидалися десь о 3:00, завантажували машину. Їхали ближче до позицій і ще десь 500 метрів тягли на собі БК (боєкомплект – УП). Нас всього четверо. І так кожний день. Ми просто здихали. Постачання не можна було зупиняти.
Піхота
Мене вразило, наскільки піхота в сучасній війні непотрібна фігня. Ну, як? Вона потрібна. Але мене вразило усвідомлення, що піхота, хто б що там не говорив, створена для того, щоб стояти й отримувати. Коли працює танк, арта, авіація, ти нічого не можеш зробити.
Піхотою просто помічають територію. Хай мене вибачать, але це як песик попісяв: це моє! Ось що роблять за допомогою піхотинця.
У Сєвєродонецьку ми отримали унікальний досвід стрілецьких вуличних боїв. Але Зайцеве вже показало, що автомат у руках просто заважає. В якийсь момент ти хочеш його викинути, розумієш? Він як великий непотрібний брелок (сміється).
Сучасний бій – як "Шоу Трумана". Він починається з того, що в небо підіймають десять–двадцять дронів. Наші, ворожі… Ти вже не розумієш, де чий, тому не можеш стріляти по них.
Одночасно в небі знаходяться багато камер, вони коригують вогонь. Все так швидко відбувається, сховатися неможливо.
Шоу триває, і ти – його учасник. Якесь відчуття безпорадності, дивини: десь сидять чуваки, багато чуваків, дивляться на тебе з неба, і ти не знаєш, вог (ствольна граната – УП) з дрона прилетить чи артилерія лупане по наводці.
Є такий вираз "театр військових дій" – це коли дивляться на битву зверху, не приймають безпосередньо в ній участь. Є десь командування, яке розглядає мапу та розташування сил. Як режисер. Але коли ти всередині бою – там жесть, там на театр не схоже. Там не до гри (сміється).
Так, я посміхаюсь, коли про все це розповідаю, але це захисна реакція мозку.
Був цікавий випадок. Один чувак, не буду називати хто, приходить і каже (сміється): "Ребята, меня ранили в х*й". Ми такі: "Що-що?". Він: "Ну… в х*й". Ми починаємо дико реготати, прям не можемо зупинитися. А він: "Чего вы смеетесь?! Мне больно. Там распухло все". Це по суті сумно, але (довго сміється)…
На війні ти починаєш, на жаль, сміятися навіть із таких речей. Інакше не зможеш там бути більше тижня. Людина просто не витримає таку напругу, саме тому мозок починає захищатися, шукати в усьому радощі.
Жах
Поранення я отримав у Зайцевому (Бахмутський район Донецької області – УП), під час пекла, якого ніколи не бачив, навіть у Сєвєродонецьку.
Я був із чергування, не спав цілу ніч. Бій почався зранку. Мене і ще одного чувака, колишнього чоловіка моєї сестри (він дуже крутий інженер), раптом викликали в головний штаб. Кажуть: "Ви ж в Youtube дивилися, як міномет працює? Ось вам, друзі, десять набоїв та навідник".
Ми стали посеред поля. Зробили три пристрілочних, а з четвертого влучили прямо в бліндаж, в якому сиділи п*дори. Це слово вже всі вживають як термін на адресу ворога, в ньому немає нічого емоційного (посміхається). І вони там в бліндажу задвохсотились.
Уявляєш, вперше в житті в руках тримали міномет і попали! Нам в штабі аплодували стоячи. Бліндаж, в який ми влучили, був наш. Вони витиснули нас з позицій, але ми їх розбили і пішла зачистка.
Бій тривав з сьомої ранку. Мене поранило о 18:45. Наче вже все добре було. Вони ще нас накривали, але обстріли вже стіхали. І тут раптом прилетіла касетна міна.
Мені пощастило – я був в активних навушниках, уламок потрапив у кістку під глаз, зробив дві дірки та вийшов. Чуваку поруч перебило артерію на руці, наложили турнікет, і з ним все нормально було.
Моє лице розпухло, щелепа дуже боліла, я навіть думав, що верхні зуби випадуть. Вже в Мечникова (лікарня у Дніпрі – УП) поставили дренаж, коли набряк зменшився, все склали, зашили.
Зараз мене обстежують. Лікар каже, що в мене… ладно можеш написати трішки. В мене щось схоже на ПТСР.
Я так розумію, що поранення стало точкою в тій психологічній, фізичній втомі, яка накопичувалась. Цей бій у Зайцевому став найважчим у моєму житті. Він став переломною такою штукою.
Коли я перший раз приліг після поранення, подумав: клас, нарешті я можу поспати. Але тільки закрив очі – бац, приліт міни. Я такий: ага… Заспокоююсь, закриваю очі – знов приліт. Відкриваю, закриваю – те саме. І все це було лише в моїй уяві.
Я зрозумів, що не можу спати. Попросив пігулки, мене вирубило на пару годин тільки о 4:00. Наступної ночі, коли я заплющив очі, починався стрілецький бій, якого насправді не було. Потім були ночі, коли я прокидався від потужного болю в ребрах, наче мені їх хтось ламав. Або зі сльозами, коли мене звав син.
Вчора я випив пігулки і вже гарно поспав, прокинувся. Поїв, пройшовся по шпиталю і раптом: я так хотів у Київ приїхати – і що далі? Сім'я моя ще за кордоном. Далі що робити?
Повернусь я на фронт чи ні, залежить від лікарів та мого самопочуття. Якщо ти добре себе почуваєш та хочеш жити, то можеш повертатися на війну, розумієш (сміється)?
Якщо ти депресивний, вважаєш, що життя – лайно, йдеш воювати, щоб "хоча б щось корисне зробити", то краще не треба. Коли ти опинишся в тому пеклі, то з таким настроєм дуже швидко станеш "двохсотим".
Хворі
У мене дуже підгорало раніше з різних відео росіян в інтернеті. З їхньої абсолютної цинічності та відсутності логіки. Вони йдуть нас вбивати, в нашу країну, тому що захищають свою батьківщину – серйозно?
Але якось я зрозумів одну штуку: їх треба сприймати як зомбі або як тварин. Просто фіксувати.
Песик робить "гав", кішка "мяу", курочка "ко-ко", а росіяни – "путін", "піндоси", "всіх треба вбити" (сміється). Це їхній природний стан, їхня суть. Це схоже на те, коли йдеш по вулиці, нікого не чіпаєш, а на тебе вилітає собака та починає лаяти. Ти йому нічого не зробив, де логіка? Немає.
Росіяни – якийсь окремий підвид. Вони хворі. Коли ти їх заганяєш у глухий кут, вони починають нервувати. Ведуть себе, як люди з маніакальним чи шизофренічним розладом.
Один незнайомий чувак із Росії написав мені в Instagram, де я в формі на фото: "Ты – нацист!". Я йому відповідаю російською: "Ты вообще понимаешь, что в твоей больной голове происходит, если ты пишешь такое темнокожему парню (сміється), мулату из страны с президентом евреем? Вдумайся в это!".
Він трохи подумав, аргументів не знайшов та написав: "Да вы там все нацисты!". З того моменту я зрозумів, що не треба шукати відповіді, чому корова мукає або йде туди, а не сюди.
Я розумію, хтось скаже, що це кровожерливо, але, на жаль, поки бомби не прилетять у мирні Пітер чи Москву, вони нічого не зрозуміють. Це кровожерливо? Так. Чи правильно направляти ракети на мирні міста? Мабуть, неправильно.
Знаєш, є така книга "Не гарчіть на собаку!". Там є про те, як виховувати дітей. Треба щось робити дзеркально. Дитина вередує, каже тобі "ні", і через якийсь час ти теж кажеш їй "ні". Тоді вона починає замислюватися, щось розуміти.
Коли якийсь росіянин каже: "Почему вы бомбите наш Белгород?", коли він щиро цього не розуміє, він реально хворий.
Головне
На цій війні я навчився відчувати життя значно більше, ніж у той час, коли все було добре.
Коли мене перший раз відпустили в Київ, я гуляв, харчувався в кафешках, спостерігав, думав. Мені хотілось жити. Боже, який Київ красивий! Я розумів, що скоро знов повернусь у пекло, де буде бруд, піт, кров, мухи. Де ти миєшся раз на десять днів.
Вибач, але військовий, який критикує життя в тилу – дов-бо-*о-б! Знаєш, іноді хочеться, щоб у такого склалося, як він цей світ бачить в своїй голові. Якщо він вважає, що всі мають воювати, ок, хай так буде. Але він тоді перший о*уїє від того, що станеться з країною.
Сидять в кафе? А якщо не будуть, куди мені повертатися? Куди? Знову в пекло?! Ну це жесть! Як так можна?! Той військовий, який невдоволений тим, що в тилу якесь хоча б життя та економіка, краще б подумав, з чого він отримує зарплату.
Головне, що я зрозумів на війні – Бог є. Я це знав і раніше, але гостро це відчув тільки на фронті.
Одного дня я пішов на кухню, щоб зробити пуер. Там стояли чисті чашки, якими міг кожний користуватися. Але в мене виникла якась нав'язлива ідея піти за своєю, брудною, з якою я приїхав із позиції.
Коли я пішов, мене в інше приміщення виштовхнула вибухова хвиля. Прилетіло саме там, де я мав стояти та заварювати свій пуер.
Так, я бачив Бога на війні. Багато було випадків. Більше того, навіть це поранення трапилось по милості Божій. Реально тобі говорю! Знаєш чому? Мене винесли з позиції, яку після цього накрила авіація.
Я та взагалі-то багато солдатів не люблять, коли їм кажуть: "Бережи себе!". Що це взагалі значить? Ось міна летить, і що я маю робити? Як я маю зберегти себе, коли воно летить, все вибухає? Невже хтось думає, що я не хочу зберегти себе (сміється)? Що я хочу померти?
Коли кажуть "хай тебе Бог береже!", в цьому побажанні я бачу більше сенсу. Навіть у словах "хай тебе земля береже" чи "нехай все складеться добре", якщо людина не віруюча.
Що (посміхається)? Прочитати (в цей час журналіст розглядає дрібний шрифт на руці Віктора – УП)? Це я набив тату ще до поранення, коли вже багато дивного сталося:
Коли переходитимеш через води, Я буду з тобою, а через річки – не затоплять тебе. Коли будеш огонь переходити – не попечешся, і не буде палити тебе його полум'я. Ісая 43
У цій війні нам неможливо програти. Ми вже не програли.
Немає жодної зовнішньої сили, обставини, яка змусить нас капітулювати.
Євген Руденко – УП