Другий після Зеленського. Як Twitter Іллі Пономаренка із "The Kyiv Independent" підкорив англомовний світ. Інтерв'ю
30-річний Ілля Пономаренко зі знищеної росіянами Волновахи всього лише за кілька років здолав шлях від працівника провінційної газети "Наше слово" до людини, що її найбільше читають у світі з-поміж українців, які ведуть Twitter для англомовної аудиторії.
Пономаренко, журналіст "The Kyiv Independent", має 1 мільйон 200 тисяч підписників. Серед них дипломати, посли та закордонні аналітики, які висвітлюють війну в Україні.
"У редакції жартують: "Ось іде "найпопулярніший у Twitter українець після Зеленського" (у президента 6 мільйонів 463 тисячі підписників – УП). Так про мене написав один прокремлівський англомовний сайт-фейкомет, додавши, що я – "нацист", – каже Ілля.
Сім років тому Пономаренко працював у волноваській газеті, яка більше скидалася на рекламний аркуш із кросвордами. Але незабаром опинився в "Kyiv Post", а потім у "The Kyiv Independent".
Він робив репортажі з Донбасу, Палестини та Конго, де дислокувався український вертолітний полк у складі миротворчої місії ООН.
На зустріч із журналістом "УП" Ілля прийшов із травмами та саднами, що залишилися після аварії 15 червня.
"Мені написав наш посол в Албанії: прем'єр-міністр (Еді Рама – УП) зустрічатиметься у КМДА з Кличком, хоче тебе бачити, приїдь терміново, – згадує Пономаренко. – Я сів на електровелик, але десь на розі проспекту Перемоги та Повітрофлотського влетів у стовп.
Не бачив, що сталося. Можливо, якась машина мене зачепила. Потрапив до лікарні, а не на зустріч із прем'єр-міністром Албанії. Досі відходжу. Друзі підколюють: був у трьох війнах, а залетів на проспекті Перемоги на вєліку".
В інтерв'ю "УП" Ілля Пономаренко розповів про рідну Волноваху та місцевий менталітет, історію успіху в Twitter, боротьбу з фейками та ботами в англомовному світі, сприйняття України на Заході та свій останній твіт.
Далі – пряма мова.
Волно-Вегас
Я народився, жив у Волновасі та її околицях 24 роки, не враховуючи п'яти років навчання в Маріуполі. Моє коріння походить від греків, які опинилися в Приазов'ї у 18-му столітті (під час депортації з Криму – УП).
Волноваха починалася, коли в кінці 19-го століття з'явилася маленька залізнична станція. Вона з'єднала металургійні заводи Маріуполя та Юзівки, на місці якої виріс Донецьк.
Усі дитячі спогади пов'язані зі звуками залізниці. Я йшов пішки до школи і назад два кілометри під стукіт коліс і гул вагонів. В класах, під час уроків, також було чути ці звуки. Доля Волновахи залежала від "желєзкі". В іншому вона була непримітним райцентром.
В 90-х я ріс у типовому місті зі своєю злочинністю, де ні*ріна взагалі не існувало. Волноваха сильно змінилася останніми роками: пішли інвестиції, відкрили кафе, якісь бізнеси. Дороги будували. Коли я приїздив, казав: "Ніфіга собі! Тепер тут можна стейк замовити, як у Києві". Все чудово було.
У порівнянні з північною частиною Донбасу Волноваха дуже добре виглядала. Не дарма наші військові називали її "Волно-Вегас". З неї робили "вітрину Донбасу": туди приїжджали люди з окупованого Донецька, щоб зняти пенсії, купити українські продукти.
У Волновасі люди завжди існували якось посередині (містечко розташоване на півдороги з Донецька до Маріуполя – УП). Загалом там переважно сільські мешканці, але після 13-14-го років ми з родиною перемістилися в сусіднє селище Донське, де була хіміко-металургійна фабрика. Все оберталося довкола цього підприємства.
Ти навчаєшся в школі й ідеш на фабрику, більше нема куди. Іншого життя немає і не буде. Так формувалася ізольована, провінційна свідомість. Центром Всесвіту, межею мрій був Донецьк – далі за ним нічого не існувало. Більшість людей у нас ніде не були. Моя мати, чиновниця пенсійного фонду, вперше потрапила за кордон, до Польщі, років у 50.
Пам'ятаю, як нас від школи безкоштовно возили на матчі донецького "Шахтаря", ще на стадіон Олімпійський. Місця, звичайно, х*єнові були, завжди десь за воротами та збоку (сміється). Але тоді поїхати до Донецька – це просто пісня!
Якось, у класі 10-му, я раптом подумав, що не хочу такої ж долі, як у всіх. Почав вивчати англійську. Спробував вступити до Харкова та Донецька, але в результаті опинився в Маріуполі.
"Наше слово"
Я часто думаю: якби не Майдан, не війна, то свідомість, де центром світу був Донецьк, а Києва не існувало, залишилася б у Волновасі назавжди (посміхається).
Все, що є зараз у моєму житті, сформоване революцією та війною. Коли розпочинався Майдан, я був студентиком. Вивчав політологію, міжнародні відносини. Яким би провінційним не вважали Маріуполь, в університеті нам багато дали.
Пам'ятаю, як ми, 20-річні молоді романтики, у листопаді 2013 року першими організували в місті ходу Євромайдану. Нас було зо 30-ть максимум та кілька викладачів. Я йшов попереду і гордо ніс прапор ЄС.
Вся ця движуха з євроінтеграцією і НАТО розпочалася ще в школі, коли в класі 6-7 після перемоги Ющенка ми з друзями дізналися всі ці нові слова. Почали аналізувати, порівнювати і зрозуміли, що не хочемо жити, як батьки.
Коли після Майдану пішла історія з Донбасом, у Маріуполі було дуже "весело". Барикади, спалене управління міліції, пограбовані арсенали СБУ. Місто знаходилося в ізоляції, поки його не звільнив "Азов".
У ті місяці я читав британське ВВС. Там були рядки: "Якщо ви є очевидцем подій на Донбасі, будь ласка, зв'яжіться з нами". Я написав, мене почали запрошувати на радіоефіри світової служби. Я розповідав, що бачив, і так поступово увійшов у світ англомовної журналістики.
Університет я закінчив 2015-го, повернувся до Волновахи. Мені сказали, що є вакансія у газеті "Наше слово". Газета – це голосно сказано. Пару аркушів із кросвордами та оголошеннями. Я пішов на мінімальну зарплату, щось на кшталт 1200 гривень.
Про ту роботу в мене насправді добрі спогади. Колектив був прикольний. Але провінційне ЗМІ – це весела тема. Як там формується номер? Дивимось календар – що у нас сьогодні, день тракториста? Та-а-ак! Бери машину, їдь у село Золотоустівка! (Сміється). Напиши щось про трактористів. І я їхав.
Паралельно заводив знайомства з військовими, напрошувався до прифронтових сіл. Тоді були перші спроби репортажів про війну. За якийсь час вирішив, що Волноваха – все. Я хочу більше життя. Одного чудового дня сів у потяг із невеликим наплічником та 100 доларами в кишені – усім, що вдалося накопичити.
У Twitter я з 2011-го року. Щось там намагався писати, нічого не виходило. Закидав на довгий час. Навіть коли вже працював у "Kyiv Post", моєю великою помилкою було, що я не особливо займався соцмережами.
У мене було небагато передплатників. Пам'ятаю, як страшно тішився, коли їх стало 10 тисяч – ніфіга собі! Невелике зростання було, коли до 24 лютого країна скочувалася в цю драму з війною.
Мій Twitter став таким популярним, напевно, тому що ми з редакцією не розгубилися в момент повномасштабного вторгнення. Хоча я мав побоювання, що можемо розгубитися.
До 24-го ми обговорювали з колегами, як працюватимемо, опрацьовували варіанти. Я, щиро кажучи, був скептично налаштований. Говорив, що психологічно буде важко. Що Росія обрубить інтернет, зв'язок, все, що тільки можна. Але зрештою ми змогли. Ми дали англомовній аудиторії те, що вони шукали про Україну.
Вийшло так, що я вперше в житті не спав десь 60 годин поспіль. Постійно щось писав у Twitter. Першого дня я мав 100 тисяч підписників, наступного – 300 тисяч, потім – 500. Мільйона досяг десь за півтора тижні.
Спочатку я наголошував на новинах. Додавав особисті емоції, осмислення, бо у світі вже є мільйон сайтів із сухими стрічками новин. Коли закінчилася гостра фаза вторгнення, почав робити ставку на спілкування, діалог з аудиторією.
Важливим є особистий контакт між тобою і, як я люблю казати, якимось Джо з Оклахоми. Географія читачів широка: переважно США, Європа, трохи Азії, ще менше Африки. Росіяни теж є, але їх обмаль. Тролів дуже багато.
Ботоферми просувають тезу, що особисто я та всі українці – нацисти. Причому це пишуть цілком "живі" люди, псевдожурналісти з великою кількістю підписників. У їхніх аргументах немає нічого раціонального. Головне – заплямувати, дегуманізувати українців.
Ще розганяють тему, що Україна не має шансів на перемогу, немає сенсу чинити опір, треба здаватися. Що невдовзі мене особисто розстріляють. Що немає сенсу далі підтримувати Україну.
Іноді, чесно кажучи, я даю волю емоціям і починаю проти них воювати. Вони вдаються до настільки тупої та примітивної пропаганди, що просто жесть! І це англомовні люди, переважно зі США. Зустрічаються такі "корисні ідіоти" в Австралії, Британії. Не буду стверджувати, що вони отримують за це гроші, але таких людей там більш ніж достатньо.
Їм простіше. Пропагувати бездіяльність, дурість набагато легше, ніж постійно пояснювати: ні, західне озброєння, допомога працюють і ось чому.
Благословення
Мене часто запитують у західних інтерв'ю, чи важко бути українським журналістом. Я відповідаю, що це як прокляття і водночас благословення. Тобі важко, але коли ти говориш правду, розповідаєш, що відчуваєш, то легко та приємно.
Після 24 лютого Україна стала дуже важливою для світу. Не знаю, як сьогодні, але навесні, на початку літа 2022 року вона була найпопулярнішою країною на планеті.
Нас люблять у Ірландії, у Фінляндії величезна підтримка. Про Польщу, Латвію, Литву, Естонію я мовчу. Не дай боже мені щось добре сказати про Польщу! (Сміється). Якось я запостив картинку на честь річниці Варшавського повстання. Бо-о-оже! Поляки в екстазі були. Їм теж приємно, коли в Україні шанують їхню історію.
На нас західний світ дивиться з моральної точки зору. Україна героїчно чинить опір, підтримувати її – добре, бо це правильно з погляду моралі.
Багато хто щиро захоплений українцями. Є постійні читачі, які бурхливо реагують на кожну, навіть найменшу нашу перемогу. Або сильно засмучуються, коли дізнаються про загиблих. Особливо сильно реагують на фото конкретних воїнів, яких я особисто знав. Як, наприклад, Андрюху Верхогляда.
У мене таке враження, що всі хочуть бути трошки українцями. На відстані, ясна річ (сміється). Усі хочуть долучитися до цієї драматичної, але піднесеної історії. Вони справді зворушені героїзмом українців. Причому ми такий образ навмисно не створювали. Він є реальністю.
Мій Twitter – об'єкт постійних жартів у редакції. Дня не минає, аби хтось не пожартував про те, який у мене культовий статус (посміхається). Насправді, для мене особисто це складна історія. Мене читають не лише звичайні люди, а й дипломати, посли, відставні військові, котрі пишуть аналітику про війну в Україні.
Щоразу доводиться десять разів подумати, перш ніж щось написати. Тут не про самоцензуру, йдеться про точності. Якщо ти припустишся помилки, напишеш якусь х*рню, то тобі потім ой як це пригадають.
У темах я не обмежую себе. Ну, які у нас теми не на часі? Корупція, так? Припустимо, гіпотетично мені стало відомо про корупцію в армії. Чи варто про це розповісти? Так!
Якщо я про таке розповім, то посприяю вирішенню проблеми, зроблю нашу армію та країну сильнішою. Але щоб про щось таке розповісти, потрібно мати факти й бути на 100% впевненим у їхній достовірності.
Ми – майбутнє
На Донбасі дуже багато людей, які змінили свої погляди. Але залишається великий відсоток таких, які не придатні до навчання. Не здатних переглянути свою думку на підставі того, що побачив на власні очі.
Наведу особистий приклад. У мене є батько, з яким я багато років не спілкуюсь. І ось він сидить тепер під Волновахою, боїться трапитись на очі військовим РФ, щоби не потрапити на фільтрацію. Що робитиме далі, незрозуміло. Роботи немає, майбутнього також. Але "все чудово, не треба платити за комуналку". Росія все одно "молодець".
Моя мати після всього цього шоку з Волновахою, Маріуполем свою думку про РФ кардинально змінила. Зараз вона живе під Києвом і скаржиться: "Подивися, що ці буряти з нашою Бучею зробили!" (Посміхається).
Коли РФ почала дико розхитувати ситуацію на Донбасі до 24 лютого, шукати привід для війни, я, людина, яка не вірила в початок повномасштабного вторгнення, вже сам не витримав.
Кілька днів телефонував матері, казав, що очікується щось недобре. Доклав неймовірних зусиль, щоб змусити її виїхати. У слухавку кричав. Врешті вона взяла невеличку сумку, паспорт і з легкими думками ввечері 23 лютого сіла в останній, як виявилося, потяг до Києва.
Путін виступив зі своєю "приголомшливою" промовою про "спецоперацію", коли вона спала на шляху до столиці.
Через тих, хто не сприймає очевидне, серед наших військових на Донбасі є така історія: "І навіщо ми за них воюємо?!" Мені такі розмови завжди доводиться обривати. Кажу їм: "Я теж місцевий. Ви не за них воюєте. Ви за нас воюєте. Ми – майбутнє. Вони – минуле".
Там, де багато туману війни, з'являється величезний простір для пропаганди та всіх "корисних ідіотів". Вони пишуть: "Україна програє, тому що Росія зайняла Сєвєродонецьк". Доводиться пояснювати, що це, грубо кажучи, менше пів відсотка території, захопленої за величезну кількість часу. Це дуже схоже на перемогу Кремля?
Моє завдання, завдання ЗМІ та всіх нас – пояснювати умовному другу Джо з Оклахоми, чому його податки йдуть на те, щоб ми отримали гаубиці або HIMARS. Тому що саме така зброя допоможе зупинити, перемогти Росію. І якщо її не перемогти, постраждає решта світу.
У своїй роботі я точно не займаюся побєдобєсієм. Все не настільки добре, як дехто каже. Але й не настільки погано, як комусь може здатися. Думаю, все в результаті закінчиться на нашу користь, хоч і ціна буде для нас катастрофічною.
Ми ще десятиліттями оплакуватимемо тих, кого втратимо, поки в нас усе вийде. Але іншого вибору, на жаль, немає. Україна не може віддати території, відмовитись від НАТО. Путін на цьому не вгамується.
Яким буде мій останній твіт, коли війна закінчиться? На початку атаки 24 лютого я написав: "Хлопці, почалося! Пам'ятайте про нас. Не забувайте про Україну, яка боролася за демократію". Ні, я не мав на увазі, що нам однозначно кінець. Я казав про те, щоб нас не забули в разі катастрофи.
Чесно кажучи, мені страшно повертатися до тих твітів перших днів вторгнення. Але, щоб закільцювати всю цю історію, моїм останнім після перемоги твітом буде щось на кшталт: "Дякую, хлопці. На цьому все!".
Після цього Twitter я, звісно, не закину. Нам ще багато про що треба буде розповідати світові.
Євген Руденко, УП
