Війна та фатум
"Від долі не втечеш. Адже вона від такої дурнички залежить. Ось вам приклад, як одна незначна обставина втримала мене від того, щоби стати масоном!"
У 1919 році я домовився про зустріч з деким із моїх друзів, щоб разом податися у "вільні каменярі". І допоки я на них чекав, повз пройшла симпатична білявка, з якою мені вдалося зав'язати знайомство. По тому в мене більше не було нагоди стати масоном.
Не підчепи я того дня цю блондинку, я б нізащо не зміг вступити в партію і не сидів би ось тут".
Так нацистський військовий злочинець Герман Герінг пояснював свою присутність на Нюрнберзькому трибуналі.
І цілком імовірно, що в майбутньому російські посадовці вдаватимуться до подібної аргументації. Мовляв, від долі не втечеш. Так уже зірки стали, так уже карта лягла, так уже судилося: Росії довелося вторгнутися в Україну, й ухилитися від участі в цій війні було неможливо.
Якщо окремо взятому російському окупанту доведеться відповідати за те, що він скоїв, перед законом, він наведе безліч фатальних випадковостей, які привели його на лаву підсудних. Годі й сумніватися, що його особиста історія виявиться не менш цікавою, ніж розповідь Герінга про непередбачену зустріч з білявкою в далекому 1919-му.
Фаталізм був і лишається найкращим другом агресорів та катів. Він допомагає уявити себе не свідомим убивцею, а лише заручником обставин, знаряддям у руках долі.
Підлеглі можуть кивати на командира, керівник – на рядових виконавців; проте перекладання відповідальності на невблаганний фатум доступнее для всіх і кожного.
Утім, до військового фаталізму тяжіють і мільйони українців, які стали жертвами російської агресії. Для багатьох із нас це єдиний спосіб упорядкувати власне життя. Життя, в якому після 24 лютого стало надто багато непередбачуваного, і яке занадто часто визначається сліпим везінням чи невдачею.
Найбільших втрат наша армія зазнає не в стрілецьких боях з окупантами, але від вогню ворожої артилерії: і у професійного, добре підготовленого бійця не так багато переваг перед недосвідченим новачком, як може здатися.
Не дивно, що "всі ми під Богом ходимо" стає універсальним принципом, і знайти в окопах послідовного атеїста справді важко.
В українському тилу загибель від ворожої зброї залишається нечастою, однак елемент лотереї тут ще яскравіший, ніж на передовій. Практично кожна смерть внаслідок російських ракетних ударів виглядає фатальним збігом обставин.
Читайте також: Слабка ланка
Ви побували у кременчуцькому "Амсторі" близько 15.00 – і для вас це стало звичайним відвідуванням популярного торгового центру. Ваша сусідка вирушила туди на пів години пізніше – і її більше немає серед живих.
Коли тилове населення масово нехтує сигналами повітряної тривоги, йдеться не так про хибне відчуття безпеки, як про готовність бути фаталістами. Мовляв, прилетить – то прилетить, а від долі однаково не втечеш.
Більше того, віра у фатум нерідко підміняє собою віру в перемогу.
Україна переможе, бо так судилося. Україна переможе, бо інакше й бути не може. Україна переможе, бо така вже воля історії чи божественного провидіння.
Подібні міркування присутні з 24 лютого, вони регулярно тиражуються в соцмережах і радо сприймаються масовою аудиторією. Нікого не бентежить та обставина, що наш супротивник використовує таку саму риторику, доводячи неминучість перемоги РФ.
На жаль, проблема в тому, що фаталізм – не ліки від військової невизначеності та військових нещасть. Це лише наркотик, що приносить тимчасове полегшення, але викликає залежність і загрожує негативними побічними ефектами.
Якщо агресор готовий апелювати до долі, перекладаючи на неї відповідальність за свої злочини, то жертва агресії схильна до не меншої спокуси: скинути з себе тягар відповідальності за власне майбутнє.
На початку війни сподівання на долю постає в якості психологічної підтримки і допомагає пережити перший шок, але надалі воно швидко перетворюється на демотивуючий фактор.
Чи варто будувати якісь плани у розпал військового протистояння, якщо все визначається грою випадку?
Чи варто зазирати в завтрашній день, якщо він аніскілечки не залежить від наших рішень?
Чи варто думати про власну безпеку та безпеку своїх близьких, якщо зрештою все вирішує невблаганна доля?
Зрештою, чи варто докладати надмірних особистих зусиль заради спільної перемоги, якщо перемога України вже зумовлена самим провидінням?..
Читайте також: Левіафан в камуфляжі
Досить повірити, ніби фатум виступає твоїм природним союзником, і одразу ж хочеться розслабитися. Безлічі обивателів починає здаватися, що оптимальна життєва стратегія – просто плисти за течією, чекаючи на неминучий і невідворотній хепі-енд.
Тим часом затяжна повномасштабна війна вимагає від мільйонів громадян абсолютно протилежного підходу до сьогодення та майбутнього.
Чим більше непередбачуваного і випадкового в нашому сьогоднішньому житті, тим більшої цінності набувають наші вольові рішення та вчинки.
Чим більше фатальних випадків можуть зруйнувати наше існування, тим більше зусиль потрібно від кожного з нас, щоб максимально підвищити свої шанси.
Чим важче планувати наше найближче майбутнє, тим більш винахідливими, гнучкими та продуманими мають бути наші плани.
Хоч би як українцям хотілося вірити в протилежне, але наш ворог не приречений на поразку у війні: ні долею, ні історією, ні всемогутніми вищими силами.
Приректи Росію на програш може лише сама Україна та її західні союзники – крок за кроком, зусилля за зусиллям.
І якщо нинішні російські вожді все ж таки опиняться на місці Германа Герінга, це буде не вирок долі, не історична закономірність і не божественна кара – а лише воля переможців.
Михайло Дубинянський
