Ія Ківа: Там, де всередині мене була російська мова, я відчуваю мертвого звіра
Понад 8 мільйонів внутрішньо переміщених осіб в Україні через російське вторгнення – таку статистику в травні 2022-го оголосила Міжнародна організація з міграції.
За даними Міністерства розвитку громад і територій, станом на середину червня через бомбардування й ракетні обстріли повністю або частково були зруйновані 116 тисяч будинків.
П'ята частина населення країни живе поза своїм домом, побутом і звичками, що складалися роками. Сотні тисяч людей втратили дім у буквальному сенсі.
У кожного свій досвід і своя історія розлук і втрат. Але не кожен сьогодні має слова, щоб говорити про це.
Тим ціннішими є голоси тих, хто намагається осмислити особистий досвід у контексті досвіду 8 мільйонів.
38-річна Ія Ківа – поетка та перекладачка. Її вірші та есеїстика перекладені 27 мовами. Через російсько-українську війну влітку 2014-го року переїхала до Києва з Донецька, разом із домом втративши відчуття захищеності.
У лютому 2022-го їй довелося пережити це знову.
Далі – пряма мова Ії.
Про війну і бездомність
Повномасштабна війна застала мене, як не смішно це зараз звучить, у ляльковому будиночку зі скла та дерева – на письменницькій резиденції у селі Витачів на Київщині.
Уже 24 лютого маршрутки припинили ходити навіть до Українки, таксі також відмовлялися їхати в Київ чи з Києва.
Коли одного дня я почула за вікном російську мову, а в селі нею, ясна річ, не говорять, подумала: ну все, приїхали. Але обійшлося – це були біженці з Києва.
Опинитися в селі, де ти не знаєш жодної живої душі, з обмеженою кількістю грошей і єдиним терміналом, який не працює, геть не орієнтуючись на місцевості й не розуміючи, в який бік рухатися і що взагалі робити, не дуже тішило.
Врешті-решт, двома машинами, двома електричками та одним потягом я опинилася у Львові…
У 2014 році в Донецьку все було інакшим. Ніхто не оголошував цивільному населенню про окупацію, тим більше ніхто не оголошував про війну, не було воєнного стану. Тому весь час здавалося, що це ще не кінець мирного життя, що з ситуації, де тебе зачинили в окупованому місті, ключі від якого викинули в річку Кальміус, є вихід.
Насправді ж Донецьк ще з 1 березня, коли прапор так званої "ДНР" з'явився на будівлі облдержадміністрації, фактично було окуповано. Просто за всіма подіями Майдану й анексією Криму люди не відразу це усвідомили, навіть у Донецьку. Ну, й зважитися на те, щоб поїхати з власного дому світ за очі, непросто.
Я буквально з м'ясом віддирала себе від того, що любила, адже дім у Донецьку був для мене місцем затишку та свободи. Я довго відкладала від'їзд, купувала і здавала квитки на потяг, тягнула папірці з назвами міст, які гарячково перебирала в голові.
Коли тобі немає куди їхати, коли на тебе ніхто не чекає, кинути власний дім неймовірно важко. Саме лише усвідомлення, що якісь росіяни можуть вигнати тебе з дому, руйнує базове почуття безпеки та довіри до реальності, як і "нормальність" щоденних практик…
Зараз усі вибори були про інше: ще наприкінці 2021 року ми з друзями говорили про можливість поїхати до них у безпечне місце. Я не змогла їм пояснити, чому не хочу цього робити.
Це внутрішній опір, якийсь дивний спосіб сказати: "Я не боюся". Хоч я абсолютно далека від зайвої героїки і завжди повторюю, що ніхто не знає меж власного страху.
А ще я, як і багато переселенців ще з 2014 року, часто повторювала: "Ми втомилися тікати від війни".
2022-й приніс мені небагато відкриттів на рівні прийняття подій. Єдиною несподіванкою стало, що у Львові мене вперше за вісім років російсько-української війни по-справжньому накрило бездомністю. Не тимчасовою, а такою, наче родима пляма на пів обличчя – хоч що роби, а вона ж нікуди не зникне. Так, мабуть, почуваються собаки-безхатченки. Або ще придатні до вжитку речі, які викинули на смітник, бо вони вже не потрібні.
24 лютого 2022 року унаочило те, що не дуже приємно приймати: я ніколи ніде тепер не зможу вкоренитися, ніде не почуватимуся своєю, ніде не матиму затишку.
Про війну як довгий горизонт подій
Не уявляю, як можна поділитися переселенським досвідом – це приблизно те саме, що поділитися досвідом перитоніту. Описувати можна безкінечно, але в іншої людини болітиме інакше.
Єдине, що я тут можу сказати: треба сприймати війну як довгий горизонт подій Адже коли вона закінчиться, ми сьогодні передбачити не можемо, а надмірний оптимізм лише травмує.
У Львові мене вразив один момент: я жила разом із переселенками з Харкова, яким, здається, простіше було думати, що війна може закінчитися завтра. Наскільки я зрозуміла, саме такий режим очікування захищає їхню психіку, однак, як на мене, це радше виснажує.
Одного разу вони навіть почали кричати на мене, почувши, що війна – це надовго.
Я не воєнна експертка, і можу собі дозволити не робити прогнозів, однак війни не починають для того, щоб швидко їх закінчити. Тим більше, що в ситуації з російсько-українською війною я поки не дуже уявляю, які саме дії світової спільноти та обіцянки Росії українці могли б сприйняти як гарантії безпеки. Росіянам у нас ніхто не повірить, а гарантії "колективного" Заходу після нехтування Будапештським меморандумом, теж викликають сумніви.
Очевидно, що норми мирного співіснування доведеться переписувати, але якими вони будуть, як працюватимуть, яким буде новий повоєнний світ у Європі – це велике питання.
Про периметр світла і здатність говорити
У перші дні повномасштабної війни здавалося, що я більше не зможу писати. Слова, ніби зіпсуті зуби, кришилися в роті. Як би це сказати: ти дивишся на слова, на саму можливість говорити – і бачиш, що це ніщо, абсолютне ніщо. Сухий тріск, мертва вода, розтрощена цегла просто у тебе в роті.
Не те що я колись тішила себе ілюзією, що поезія має великий вплив на перебіг речей, але все ж таки сприймала слова як силу. А нині ця здатність говорити, думати і знов говорити відчувається радше як безсилля.
Війна – це в принципі велика поразка культури, адже одне з її завдань, як писав Ів Бонфуа, уточнювати кордони темряви. Тобто весь час відсувати цей кордон темряви подалі, утримуючи периметр світла. Але час від часу культура зазнає у цьому поразку.
Тому війну я відчуваю саме так – як поразку. Причому як поразку особисту. Вісім років я пишу про російсько-українську війну, а хіба це хтось хотів чути? Хіба це на щось вплинуло? Хіба це комусь цікаво просто зараз?
Крім того, письмо завжди працює з уявою. Сьогодні ж будь-яке фото чи відео з Маріуполя, Харкова, Бучі, Ірпеня, Бородянки, Миколаєва, Херсона, Одеси, Києва, Чернігова або Донецька свідчить саме за себе.
Війна робить з реальністю та нашими життями те, що ми не могли б уявити в найстрашніших кошмарах. Щодня, без вихідних і обідніх перерв, цілодобово. Тому мені здавалося, що говорити щось іще просто немає сенсу.
Згодом я змінила думку. Література, яка постає сьогодні з війни і довкола війни, виконує роль літописця, свідка, понятого, хірурга в морзі.
Письмо сьогодні – це передусім свідчення. За нас нашу історію ніхто не розповість, а вкотре віддавати її для переказу російській культурі було б злочином. Змушую себе вести щоденник. Навіть не тому, що в цьому є якась цінність, а тому, що пам'ять – дуже крихка і ненадійна структура.
З читанням те саме. Перший місяць після 24 лютого я не могла нічого читати, окрім новин. Але намагаюсь змушувати себе читати, як змушують приймати неприємні ліки, які ледь вдається проковтнути. Просто щоб не втратити навичку зосереджувати увагу й думати. Однак користі чи задоволення в цьому небагато.
Читати нині – ніби вчити забуту мову. Не іноземну, а мову як таку, саму здатність складати слова у фрази та речення, зв'язано їх викладати, тримати в голові. Є в цьому щось від Сізіфової праці, бо пам'ять і концентрація сьогодні страждають найбільше, я вже не кажу про тілесні та психосоматичні реакції.
Про війну і кордони особистого
У Львові я виходжу за межі помешкання лише у справах, рідше – на прогулянку чи пробіжку, бо часом лише це допомагає скласти думки докупи і відчути, що твоє тіло досі живе і хоч якось тебе слухається.
Дуже зрідка з кимось спілкуюся, адже приватні розмови нині відчуваються як марне витрачання часу та сил, які можна використати на щось дієвіше та корисніше.
Звісно, я не роблю у Львові нічого особливого – плету маскувальні сітки, чергую на вокзалі для підтримки біженців, сортую гуманітарку.
Війна загалом дуже вплинула на кордони між особистим і публічним, індивідуальним і соціальним – надто вже тісно ми притискаємося одне до одного, опинившись в спільному ковчегу перед великою загрозою. Тому на приватному рівні допомогу людей одне одному не варто недооцінювати, тим більше – не вважати її даністю.
З чергувань на львівському вокзалі можу сказати, що люди, які прибувають до Львова з інших регіонів, здебільшого розмовляють російською. Мене це жодним чином не тригерить – на слух різниця між російською мовою українців і росіян – величезна.
Якщо людина не говорить мовою хамства та ненависті, намагаюсь із нею порозумітися. Тим більше, що завдання волонтера – допомога, а не філологічні дискусії.
Часом я бачила навіть відвертий страх заговорити до когось і попросити допомогти, бо люди соромляться помилок у розмовній українській або просто бояться сказати щось неправильно. Тоді я спочатку питала українською, чи можу допомогти. Якщо ж не діставала відповіді, переходила на російську. Але часом ми врешті-решт разом переходили на українську. Або насамкінець я чула саме "Дякую", а не "Спасибо".
Про вкрадену мову, перехід на українську і мертвого звіра
Я почала писати українською, здається, ще у старшій школі. Якусь коротку прозу. Пізніше були й вірші. Але все це залишилося у чернетках десь у Донецьку.
Зрештою, білінгвальність для мого покоління дітей, які пішли до школи одночасно з Незалежністю, вже була органічною. Інша річ, що українською в Донецьку не було з ким розмовляти. А для письма мені важливо відчувати уявного співбесідника – когось, з ким говориш однією мовою, перебуваєш у спільному ціннісному чи бодай досвідному просторі, когось, з ким в принципі можна поговорити.
А якщо у твоїй реальності українську можна почути хіба з телевізора чи радіо – перейти в українське письмо можна хіба через якусь особливу подію чи зустріч. Власне, прихід "русского мира" і став такою подією.
Однак в 2014 році я, з одного боку, не хотіла кон'юнктурного переходу – на це вже надивилася до нудоти, надто багато негідників прикривається українською мовою та вишиванками, а інститут репутації в Україні поки працює слабо.
З іншого боку, в мене був особистий протест проти таврування російськомовних і "донецьких" – хотілося показати на особистому прикладі, що можна бути політичною українкою, але мати трохи відмінностей в ідентичності.
З третього ж боку, я сприймала слова як домівку, бо мова – чи не єдине, що в людини можна відібрати силою хіба разом з життям. Як не дивно це звучить, з дому в Донецьку я взяла з собою свою українсько-російську мову, рятуючи її та себе від "русского мира".
Вже у Києві, знайомлячись з українськими україномовними авторами та перекладачами особисто, читаючи їхні тексти, слухаючи їх під час фестивалів, я зрозуміла, що буття саме в українській мові – це про важливу для мене причетність, якоюсь мірою про розділення хліба та вина з тими, хто поруч, про можливість не лише чути, а й відповідати. Це про певний спільний простір діалогу.
Тому, власне, після 2014 року я почала собі послідовно, крок по кроку, будувати домівку в українській.
Російська залишалась для мене мовою матері й певним зв'язком із домом і довоєнним життям, однак українська стала мовою вибору. Але після 24 лютого російські війська відібрали в мене навіть мову матері – вочевидь, Росії виявилося замало мого дому в Донецьку й вкраденої молодості.
Зараз я просто не можу змусити робити себе щось російською у письмі чи перекладі. Якнайкраще цьому відчуттю пасує вислів "язик не повертається". От, власне, у мене язик не повертається писати російською після 24 лютого. Мислення просто не заходить на цей віраж.
Там, де всередині мене раніше була російська, сьогодні я відчуваю мертвого звіра, який смердить і розкладається. Не люблю пафосних заяв, тим більше довкола мови, але нині відчуваю, що так воно буде й надалі.
Про розлюднення Росії і "культуру поза політикою"
Чесно кажучи, російська література – останнє, що мене зараз хвилює. Нехай її долею переймаються російські літератори. Ті, які зараз масово тікають у західному напрямку і намагаються там продати образ великих страждальників чи борців.
В мене є враження, що вони планують пересидіти російсько-українську війну по закордонах, а потім із невимушеними виразами облич знов спробувати увійти в пристойні товариства культурних спільнот. Так би мовити, за імперським привілеєм видимості. Без жодного покаяння чи рефлексії.
Але хто замість них відрефлексує, як сталося, що всі вони живуть у варварській фашистській державі? Чи радше країні, бо державою це назвати складно. Адже Росія в тому вигляді, якою ми бачимо її сьогодні, стала такою не через Путіна.
Навпаки, це Путін став реакцією на суспільний запит. І якщо завтра у такій Росії зміниться черговий диктатор, що це змінить для світу? Що змінить це для України? За певний час ми знов отримаємо чергову російсько-українську війну.
Російська інтелігенція не рефлексує над своїм минулим і теперішнім, а переважно переписує їх разом із владою – часом беручи в цьому участь безпосередньо, але переважно мовчки. Прикриваючись тезою про "маленьку людину", про яку в російській прозі не писав хіба лінивий. Або з певною погордою повторюючи, що вони вимкнули телевізор двадцять років тому і не хочуть бачити реальності, в якій живуть.
Зате тепер українці бачать цю російську реальність на вулицях своїх міст, селищ та сіл, бачать її зранку та ввечері, без перепочинку, бачать і бачать і ніяк не можуть розбачити. І ця боротьба не так за території, як за час – минулий замість майбутнього – справді вражає.
Рівень розлюднення і цивілізаційної деградації в сучасній Росії такий, що я не дуже бачу різницю між перехопленнями розмов російських військових із родичами та публічними наративами російських літераторів. Враження, що ці люди в принципі не здатні на критичний погляд на самих себе.
Їхня позиція "ми нічого не можемо", "це не ми" – результат тривалих компромісів із сумлінням. Вірніше нормалізації того, що такі компроміси – це добре, а сумління мати не обов'язково. Однак якщо доросла людина, чия робота – називати речі своїми іменами, роками живе всередині наративу "культура поза політикою", це означає, що вона у своїй свідомості досі не вийшла з кріпосного права.
Я трохи досліджувала публічні висловлювання російських митців: узагальнене "ми", пасивні й безособові конструкції, відсутність суб'єктності як категорії мислення, непробивний егоїзм і жодного співчуття до українців.
Вони говорять лише про себе. Ніби України взагалі не існує. На питання "Чому ви поїхали з Росії?" Людміла Уліцкая відповіла: "Я втікала від війни". Коли ж їй нагадали, що ракети сьогодні прилітають не по Москві чи Петербургу, вона просто доволі незграбно проігнорувала запитання.
Сказати "Я проти Путіна" – дуже легко і ні до чого не зобов'язує. Однак це ще не означає бути "за" Україну в цій війні. Тому мене передусім хвилює, чи готові культурні спільноти інших країн ставати на бік України. Адже без їхньої підтримки російські митці можуть і далі вдавати, що російсько-українська війна їх не стосується.
Андрій Краснящих, для УП
