"Або вбиваєш потвору і виживаєш, або помираєш". Війна, страх, лють і ерекція піхотинця на позивний "Вікінг"
Він завжди привертав до себе увагу – широкоплечий красень двометрового зросту, з голови до ніг вкритий татуюваннями й пірсингом. На нього оглядалися, тицяли пальцями в спину – хтось із захопленням, хтось із осудом.
Ось і зараз погляди перехожих чіпляються до нього реп'яхами, доки він неквапливо розкурює сигару на алеї столичного парку КПІ.
Але це вже зовсім інша людина.
Справа не у бороді, що значно відросла за місяці війни й надає йому вигляду головоріза-барбудос. І навіть не в міміці, що змінилася після контузії – стала більш скупою, із застиглою напругою навколо очей і рота, яка з'являється у всіх, хто довго вдивлявся в темряву з окопів. Ні, річ зовсім не в цих деталях.
Людину, яку я знав колись, звали Ігорем Г-ким. Людина, яка стоїть зараз переді мною, імені не має. В неї є лише позивний – Вікінг.
Кров і любов
Іноді "любов" дійсно ідеально римується з "кров'ю".
У 53-річного Ігоря Г-кого, майстра зі шрамування, здатного за допомогою скальпеля зобразити на людському тілі будь-який малюнок, це була любов до своєї професії, в якій кровопускання – необхідний елемент.
Для Вікінга побита рима "любов – кров" набула іншого значення – це любов до своєї роздертої країни. Любов, яка прагне ворожої крові, та не тонкою цівкою, а бурхливою річкою, що зносить греблі.
У венах Ігоря тече українська, російська, польська та німецька кров. По батьківській лінії йому дісталося не тільки шляхетне прізвище, а й право на герб Любич, в якому зображення підкови вказує на лицарський стан і привілей воювати верхи.
Але Вікінгу сьогодні начхати на шляхетні умовності. Він піхотинець, командир відділення, старший солдат із сержантською посадою, для якого особистісна рефлексія – недозволена розкіш.
Говорячи "На війні я вперше", він згадує не вбивство ворожого солдата, а миску з мівіною, чашку розчинної кави та кліща, витягнутого з ноги. Ось це гідно фіксації як "вперше в житті", а смерть ворога – так дай боже не востаннє.
− Всі знають, що я наглухо відбитий на голову. Коли деякі "командири" пиячать, мені дійсно вистачить відбитості довести їхню неправильну поведінку. Бо зараз для мене дихотомія добра і зла дуже проста: або ми − бойовий підрозділ, або купа лайна. А помирати через якогось дов***оба я не стану та іншим не дозволю.
Поверх броніка у нього не просто бойовий ніж, а величезний мачете. Та й взагалі йому більше підійшло б прізвисько Берсерк. Але позивний має бути зрозумілий усім – така традиція. Тому – Вікінг.
– У мене немає понять добра і зла, доброго чи поганого, – говорив мені десять років тому Ігор. – Все це одне ціле, його неможливо поділити. У природі немає жодної прямої лінії, все між собою взаємопов'язане, одна енергія перетікає до іншої.
Сьогодні у Вікінга думка набагато більш запекла й нетерпима.
– Мені довелося служити в Росії, у Свердловську. Потім об'їздив увесь Сибір. Було багато знайомих, друзів. Але після 2014-го в мене не залишилося жодного з них. Просто не було про що з цими людьми спілкуватися.
Зараз я вважаю, що росіяни – то взагалі сліпа й гнила гілка еволюції. І в мене немає жодних сентиментів – вони не люди, тобто загальнолюдська мораль на них не розповсюджується. Мені неважко стріляти, бо переді мною не людина, а якась потвора. А з потворами все дуже просто: або вбиваєш її та виживаєш, або не вбиваєш та помираєш.
А рефлексувати з цього приводу я буду лише тоді, коли сконалу Росію відтягнуть на штрафмайданчик історії.
Сигари, мова, вуса
Колись давно я познайомився з Ігорем на одному із засідань київського сигарного клубу. Він контрастував із основною публікою не лише великою кількістю татуювань і пірсингу, а й імпозантними вусами, як у кайзера Вільгельма II, з загнутими догори кінчиками.
Було помітно, що сигара для нього – саме насолода, а не спроба самоствердитись, як для багатьох присутніх на заході транзитних пасажирів світських хронік. Ми викурили по домініканській "фіттіпальді", і коли попіл тричі впав із моєї сигари, я вже знав, що переді мною сидить людина, чий тату-салон став одним із перших не лише у Києві, а й взагалі на теренах, як тоді казали, СНД.
Ігореві подобалося "працювати" з психосоматикою людей, тому крім шрамування та пірсингу, він навчався лікувальному масажу.
Потім ми ще не раз сиділи у нього в студії біля Бессарабки, пили чай "Цзюнь Шань Інь Чжень" з крихітних чашок найтоншої порцеляни – Ігор досконало володіє мистецтвом чайної церемонії, міркували про екзотичні духовні практики, серед яких Г-кий вбачав і пірсинг із шрамуванням.
– Функція епітеліальної тканини пов'язана з психосоматикою людини. Тому я не просто роблю пірсинг чи шрамування – я втручаюся у людську енергетику, – розповідав він тоді. – Це не декор тіла, і мені важливо, щоб людина це усвідомлювала. Якщо тебе просто заїла екзистенція, і ти через нудьгу вирішив пустити собі кров – це не до мене. У тебе повинні бути більш вагомі підстави. І ти маєш бути готовим до болю. Бо лише через біль ти можеш змінитись.
2014-й дав Ігорю Г-кому більш ніж вагомі підстави змінитися самому.
Якщо до цього він не відчував своєї приналежності до якоїсь нації ("Коли мене запитують, я кажу, що в мене змішане коріння, тобто родом я з України, але не україномовний"), то після окупації Криму та початку військових дій на Донбасі космополітичний Ігор Г-кий поступово перейшов на українську мову. Без позерства та пафосних декларацій. Начебто просто переключив радіохвилю.
– На передовій російською вже ніхто не спілкується. Не тому, що в окопах превалює якась радикальна галицька риторика, ні. Просто ти можеш мимохіть кулю від своїх отримати – сплутають.
Цей лінгвістичний перехід дав поштовх до подальших особистісних трансформацій. Внаслідок яких на сцену згодом і вийшов нинішній alter ego Г-кого. Але сталося це не у 2014-му, а за кілька місяців до початку повномасштабної війни.
– В грудні 2021-го я поїхав до Ісландії. І закохався в цю країну. Знаєш, коли я відчую, що прийшов мій час перейти в інший вимір, я поїду до Ісландії, піду на фіорди і залишусь там під падаючими зірками.
До речі, перебуваючи в Ісландії, я вже відчував, що незабаром відбудеться напад Росії. І коли їхав звідти, казав своїм ісландським друзям: "Я обов'язково повернусь, але вже після того, як закінчиться війна". Вони дивувались: "Про яку війну ти кажеш, що за нісенітниця?" Але я вже усвідомлював свій подальший шлях.
В Україну Ігор Г-кий не повернувся. Замість нього приїхав Вікінг.
– Я багато років поспіль лікував людей і фізично, і психологічно, тобто допомагав їм жити. Тепер я дозволив своєму alter ego вбивати. І поки що не збираюся його стримувати.
Балада про правдоруба
Ігор Г-кий знав, що він громадянин України. Вікінг відчув це своєю шкірою, взявши до рук зброю. Між тим, що ми знаємо з народження, та набутим через переконання є різниця, бо переконання – це духовна трансформація.
У певному сенсі це сталося з усією країною – ми всі нібито знали, ким є, але переконати в цьому нас змогла лише повномасштабна війна. Просто на відміну від багатьох, Вікінг був готовий до цього.
– 25 лютого я вже отримав зброю і стояв на бойовій позиції під Києвом. Ми вистежували ворожі ДРГ, чекали вночі висадку російського десанту.
Спочатку відчував дуже незвичну для мене суміш страху і збудження. Холодно, ти мерзнеш, тобі страшно, і між тим в тебе залізна ерекція, тебе аж підковбашує. Адреналін, що провокує початковий страх, згодом починає підживлювати лють, і організм по-чоловічому реагує на цей викид енергії. Як то кажуть – чи то з тигром поборотися, чи то ви*бати когось.
Він не є професійним військовим, але колись хотів ним стати, тому багато чого встиг за своє життя – навчитися поводженню з холодною зброєю, стрільбі від живота, саперній справі. А за час війни перевірив ці навички на практиці.
До того ж на фронті він відвідував курси для сержантів та офіцерів – навички зачистки, заходу-виходу з приміщення, виводу цивільних, злагодженість двійками-четвірками.
Зараз Вікінг може вже сам консультувати як новачків, так і командирський склад. Хоча штабних він більше дратує – ніхто не любить надто розумних, та ще й з норовом правдоруба.
"Зараз ніхто по книжках не воює, розумнику"
На початку липня Вікінга евакуювали з лінії фронту через контузію.
– Тут у 90 відсотків такий діагноз: коли арта працює, цьому ніяк не запобігти, – каже він.
Пройшов курс лікування, отримав відпустку. Зараз нібито все добре, тільки голова постійно болить.
У Києві замість того, щоб відпочивати, намагається ініціювати розслідування відносно деяких ситуацій, що виникали на передовій.
– Звісно, я лише командир відділення, але не можу мовчати. В мене дуже багато питань до командування: чому вони приймають рішення, які не відповідають ані тактичним знанням, ані ситуації, що складається по місцю бойових дій?
Я спитав офіцерів зі штабу батальйону: "Може, ви хоча б книжки якісь почитаєте?" А вони мені відповідають: "Зараз ніхто по книжках не воює, розумнику". Та я ж не "Мистецтво війни" Сунь-Цзи маю на увазі, а досить практичні військові підручники Ганса фон Даха.
Командир роти, до якої приписаний Вікінг – справжній бойовий офіцер, який воював з 2014-го по 2016-ий роки. А от у багатьох інших офіцерів, вважає мій співрозмовник, взагалі немає бойових навичок. Вони служили при штабі й не розуміються на реальних бойових діях. Тому розгублюються, коли треба швидко прийняти рішення.
– Через таких командирів ми були змушені одного разу самостійно відходити з позицій. Бо ми просимо негайної аеророзвідки – дані поступають лише через три години. Ми просимо арт-підкріплення – за годину приїжджає один танк, робить кілька пострілів у напрямку росіян і швидко втікає. А росіяни за пів години зачищають своєю артою весь наш квадрат. Може, на четвертий місяць війни пора вже порозумнішати?
Четвертий постулат
Затримка виплати "бойових" грошей також нервує Вікінга. Бійці ТРО і без цього супервмотивовані, але вдома в них залишились жінки, діти, батьки. Проте справа навіть не в тому.
– Камуфляж тобі видають один на два роки, а в умовах війни він витримує максимум три місяці. Тактичне взуття, в якому ти прийшов на фронт, призначено лише для холодної пори роки, в броніку, що тобі видали, маневрувати неможливо. Тобто все це потрібно заново купувати, і рахунок йде на десятки тисяч. А навіси на зброю? А оптика? А наколінники та тактичні окуляри? Волонтери не зможуть всіх забезпечити, як би вони не намагалися.
Ось тому й ходить Вікінг по Києву під час відпустки та збирає по друзях гроші на нову амуніцію замість того, щоб купити її самому.
На правій руці в нього витатуйовано "Ich Will" ("Я хочу"), на лівій – "Ich Weiß" ("Я знаю"), на шиї – "Ich Spüre" ("Я відчуваю"). Це постулати, якими він жив.
У 2016-му році, немов передчуваючи війну, що наближалась, він зробив нове татуювання – "Übernahme" ("Прийняття").
− Ти повинен прийняти свій страх. Прийняти той факт, що ти можеш померти в будь-яку хвилину. Прийняти те, що, гинучи, ти повинен забрати з собою хоча б двох ворогів. Прийняти це, але повернутися з війни живим та неушкодженим.
Я не можу допустити, щоб три моїх сини оплакували мене. Я не хочу, щоб моя дівчина стояла над моєю домовиною. А ще я маю всіх своїх хлопців повернути живими додому.
Постійний двобій зі смертю є для Вікінга лише зовнішніми переживаннями війни. В духовному ж сенсі він розуміє і приймає, що це необхідна і невід'ємна частина історії. Історії його самого. Історії його країни. І доки в ньому обертається колесо життя, ця війна буде віссю, навколо якої це колесо крутиться. Навіть після перемоги.
А потім вже будуть ісландські фіорди. Потім буде Вальгалла.
Андрій Тараненко, для УП
