Офіцер 95-ої бригади Кочевенко – українцям в тилу: Ходіть в ресторани, але не забувайте про нас
Позитивна жура – так характеризує стан, який історично притаманний українцям, офіцер 95-ої окремої десантно-штурмової бригади, киянин Юрій Кочевенко. Такий саме стан уособлює аватарка на одному з месенджерів Юрія – вусатий Пікачу з бандурою.
"Це мені фоловери зробили, вони українізують Пікачу, – сміється Кочевенко. – В мене є любимий – у вишиванці, на моєму броніку. А той, що ви бачите на аватарці – Пікачу, який журливо співає. Українці люблять так співати, але це не значить, що вони постійно знаходяться в депресії. Це просто така емоція, яку я називаю "позитивна жура".
Маючи дипломи юриста та психолога, але не військових навичок, після Майдану й анексії Криму Юрій пішов добровольцем та став офіцером. Потім працював директором Міжнародного центру протидії російській пропаганді.
Масштабне вторгнення РФ повернуло його до рідної 95-ки. Зараз десантники дають відсіч ворогу на одному з найважливіших напрямків – слов'янському.
Попри втому, про яку каже сам Кочевенко на нечисленних відео, які він викладає у Facebook, офіцер не сумнівається у перемозі на всіх фронтах.
"Війна не здатна докорінно змінити суспільство, – каже він. – Але вона здатна прискорити його розвиток, якщо суспільство йде у правильному напрямку. Я впевнений, що ми йдемо саме так".
В інтерв'ю УП Кочевенко зазначає цікаву відмінність української армії від радянської, розповідає, чи обурюють бійців ті, хто живе в тилу звичним життям, та дає поради, як позбутися емоційних гойдалок під час війни.
Далі – його пряма мова.
Маніпуляції
Вы мне, гады, еще за Севастополь ответите!
З фільму "Брат-2", імперський та расистський характер якого
багато хто зрозумів надто пізно
Це було ду-у-у-же давно, десь у 2002 році. Мені 19, вже дорослий. Поїхав зі скаутською групою в якості її кервіника в Крим. Організували там табір.
На центральній площі в Алушті я побачив величезний плакат: "Москва – Крим – Росія". Щось таке… Дуже мене це обурило.
Мені пояснили, що це реклама якогось благодійного фонду. Але там було написано лише ці слова. Хтось прикривався юридичною особою, яка зареєстрована в Україні з такою назвою, робив зовнішню рекламу. Але по суті візуально фіксував та просував цю мовну конструкцію.
Мабуть,тоді я вперше усвідомив, що основний механізм пропаганди – маніпуляція. Це коли впливають на свідомість, але відкрито такі дії не декларують. Людина кожний день проходить, проїжджає мимо і навіть ніби не звертає увагу. Але потім сприймає цей наратив "Крим – Росія" як щось цілком природне, беззаперечне.
Мені важко об'єктивно сказати, що зараз відбувається в інформпросторі України, тому що в мене тут, на Донбасі, зовсім інший фокус. Але я впевнений, що стійкість суспільства до пропаганди РФ останніми роками зросла в рази.
Чи є табуйовані теми, які не варто піднімати під час війни? Про них всі знають: точні втрати, інформація про наших полонених…
Щодо критики влади, армії, думаю, що керівництво має вести конструктивний діалог із суспільством. Комунікація під час війни має бути активною та ефективною. Вона допомагає мінімізувати маніпуляції. А всім, хто вирішує вийти з критикою, треба усвідомлювати особисту відповідальність.
Коли ми кажемо про табуйовані теми, я орієнтуюсь на Юрія Бутусова. Він для мене індикатор. Попри те, що не завжди з ним погоджуюсь, дружу з ним. Я його бачив на передовій, там, куди журналісти не ходять (сміється). І якщо він виходить в публічну площину з якоюсь проблемою, то, напевно, вже немає іншого варіанту для її розв'язання.
Так, системні косяки бувають. Не без того. Не має бути цих інформаційних наркотиків. Я проти штучного самозаспокоєння. Після нього похмілля буде дуже, дуже важким. Люди можуть впасти в прірву зневіри, депресії.
Нам всім треба зрозуміти: жодні втрати, локальні поразки не мають впливати на нашу рішучість перемогти ворога. Є речі цінніші за життя. Ми відповідальні перед майбутніми поколіннями. Нам треба зберегти для них державу та свободу.
Гойдалки
Прощавай, Луганська область. Мабуть, вже не побачимося. Донеччина наступна? :(((
Зі сторінки Facebook одного песимістичного юзера
Ті, хто не на фронті, завжди запитують бійців: "Як ти там?". Якщо боєць хоч щось відповів, вийшов на зв'язок, це вже позитив. Значить, живий.
Ворог б'є щодня всім, чим може дістати: ракетами, артилерією, авіацією. А ми стоїмо, даємо у відповідь. Неправильно збуджуватись від кожної новини про удар. "Що ви там? Щось вдарило?" – питають мене. Але немає таких питань, які мене можуть дратувати. Я в цьому плані толерантний (сміється).
Я б порадив тим, хто не воює, перестати емоційно реагувати на якийсь черговий акт жорстокості, цинічності ворога. Або ситуацію на фронті. Краще спокійно робити своє, щоб наблизити перемогу. Кожному на своєму місці.
Всі ці емоційні гойдалки, від піднесення до зневіри, відбуваються виключно через новини, Telegram-канали та ЗМІ. Залежно від того, хто на якому інформаційному наркотику сидить. Ці гойдалки дуже слабо пов'язані з об'єктивною реальністю.
На війні потрібні не спринтери, а стаєри. Відключіть новини, поставте собі конкретне завдання, щоб допомогти країні – і всі ці гойдалки зникнуть.
Шукайте, де можете бути корисним. Якщо, наприклад, допоможете забанити якогось москаля в YouTube – це вже успіх.
Єдине, що може дратувати, це думка, ніби війна – виключно справа ЗСУ. Ні! Збройні сили – лише передовий загін нашої боротьби. Спільної, національної.
Коли пишуть пости в Facebook на підтримку ЗСУ, це теж чудово. У кожної людини індивідуальні можливості. Але треба бути чесним перед собою: це все, що в моїх силах? Якщо так, то ок.
Шлепери та фахівці
Щоб коли ми плануємо щось або говоримо, головне, щоб ми шлеперами не стали, як дехто з наших попередників.
З виступу експрезидента Віктора Януковича на розширеному засіданні Комітету економічних реформ у Херсоні, 2011 рік
У нашої піхоти загалом – абсолютний відсоток переваги. В прямому зіткненні при перших втратах ворог переважно починає відступати. Він погано тримає удар. Так, серед них зустрічаються "фахівці", і тоді буває важкувато. Але майже завжди в стрілковому бою наша піхота перемагає.
Проте жодним чином не можна недооцінювати ворога, закидувати шапками. Треба розуміти, що серед росіян є дуже підготовлені військові: представники ГРУ, "вагнерівці" чи хтось з "кадировців".
Основний головний біль для нас – їхня кількісна перевага у техніці, насамперед в артилерії. Вони фактично випалюють наші оборонні позиції, і бійці змушені відступати тільки у тих випадках, коли там просто нема чого обороняти.
Ворог – абсолютно цинічний. Він тут окупант, чужинець, тому для нього немає жодної цінності в пам'ятці архітектури, в місті, в самій землі. Він – представник тоталітарної імперії, яка хоче знищити українців як націю. Тому й використовує тактику випаленої землі.
Я бачив різного ворога: їхніх так званих "добровольців" за 40; строковиків, яких вмовили, а можна сказати й примусили підписати контракт. Бачив я і "шлеперів" (на злодійському жаргоні означає "вагонний злодій" – УП).
Ми так називаємо не дуже якісно підготовлених військових. Або примусово мобілізовних із "ЛДНР", або всяких мотострілків із РФ, хлопців по 19-20 років.
Шлепер – це (сміється) якесь єврейське слово, мабуть. Не знаю, звідки воно. Моя бабуся казала мені, коли я, на її думку, неохайно виглядав: "Одягнувся як шлепер".
Мотивація у ворога на рівні "тут і зараз": не загинути, "за пацанов воюю", грошей заробити, щось вкрасти та додому відправити. Якісь імперці типу Гіркіна з їхньою "великою Росією" – швидше виняток, ніж правило.
У нас все максимально просто з мотивацією: ми воюємо за своє, за Україну. Випадкових людей тут немає.
Інколи цікаво спостерігати за дискусією між представниками різних, як то кажуть, соціальних груп. Між умовним 25-річним айтішником, який вчився за кордоном, бачив світ, та 55-річним дядьком, який за все своє життя нікуди не виїжджав. У цього дядьки своя якась правда, але драматичного бар'єру між ними взагалі нема.
Мабуть, Маркс був неправий – не приналежність до якогось класу єднає людей (сміється).
На війні завжди є бійці, які психічно не витримують обстріли, не витримують бою. Але це не залежить від того, дев'ять класів ти закінчив чи два університети. Буває по-всякому.
Я нерідко зустрічав тих, хто приїхав в Україну та пішов у ЗСУ після 24 лютого. З Польщі, Фінляндії, Німеччині, Канади, Британії, де вони працювали робітниками на будівництві, водіями. Це була не престижна робота, але там у них вже упорядковане життя. І вони його кинули, щоб йти воювати за Україну. Це неймовірно!
Cтрахи
Ніс вище, вище ніс!
Одна із заспокійливих цитат Олексія Арестовича, які вже на багатьох перестали діяти
Головне – командирам все розрахувати так, щоб бійці мали можливість відпочивати, виконуючи задачі. На жаль, коли воїна нема ким замінити, навантаження часом дуже високе. І тоді він проявляє надзвичайні героїзм, жертовність та стійкість.
За чотири місяці я тут побачив стільки, скільки не бачив сукупно за все своє життя, включаючи фільми. Люди – скелі! Часто роблять не-мож-ли-ве (чітко вимовляє кожний склад – УП).
Значно складніша психологічна втома, ніж фізична. Я вже трошки звик до постійного відчуття небезпеки, страху за своє життя, до переживань від втрати товаришів. Але в перший місяць мені здавалося, що я вийду звідси психічно хворою людиною (сміється).
Тут немає універсального способу вберегтись. Жоден окоп, бліндаж, укриття стовідсотково не рятують. Вони збільшують шанси на виживання, але завжди є вірогідність прямого влучання чогось важкого. Інше питання, що ймовірність невисока, але вона постійно є. І ти про це ніколи не забудеш.
Кожен по-різному знімає психологічне навантаження, але головний спосіб – це товариші, розмова. Знаєте, що я тут спостерігаю? У нас вже такий суспільний розвиток (сміється), що ми не боїмося ділитися своїми страхами. Я тут не бачив такого, щоб хтось когось висміював за слабкість, цькував. Старший товариш, який давно воює, скаже: "Не хвилюйся. Ми всі боїмося".
Проговорення своїх страхів, почуттів у колективі – це дуже круто. Це вже таке абсолютне нерадянське мислення та традиція. Я з подивом для себе з'ясував, що бійці зараз все більше відкрито говорять: треба походити до психолога. І це нормально.
Дуже важливо, коли на фронт приїжджає хтось відомий та просто спілкується з бійцями. Навіть Юра Бутусов – не суперзірка, але пробігся по окопах на передовій, і хлопці бадьорими вже стали. А коли Славко Вакарчук приїжджає – це взагалі… Достатньо декількома словами перекинутися, сфотографуватися. Не хочу йому робити зайву рекламу, але він молодець, підтримує військових, де тільки можна.
Віра
Нам надо сделать все, чтобы вернуть Украину в лоно нашей настоящей веры.
Слова з виступу Олександра Лукашенка у січні 2022-го, які важко коментувати
Реальний погляд на речі та непохитна віра в перемогу – не взаємовиключні речі. Ми маємо бути реалістами, але велика перемога – це питання віри. Якщо ми будемо триматися попри всі обставини, то неодмінно переможемо. Все одно ми повернемо всі наші землі.
Хай вас не засмучує те, що деякі міста зараз окуповані. Хай не засмучують пропагандистські відео, на яких хтось із паспортом України зустрічає з радістю окупанта.
Купка зрадників знайдеться в будь-які часи, в будь-якій країні. Мразота вилізе з щілин будь-де. Повірте, не тільки у Лисичанську, Сєвєродонецьку, але й у Львові знайшлись би два десятки дебілів. Зрадники – не ті люди, по яких можна міряти цілий регіон.
Я суджу по інших людях. Тут, на Донбасі, бачу інше – наскільки нас щиро підтримують, причому не тільки на словах. Волонтерять, допомагають із логістикою, харчами, медикаментами, засобами гігієни. Є тут місцеві хлопці з тероборони, з якими дуже класно взаємодіяти.
Зараз багато хто став по-іншому відчувати Україну. В уявленні когось, хто не бував на Донбасі, тут суцільні шахти та депресивні містечка. Але насправді тут просто неймовірні краєвиди: долини, поля, терикони.
Я – киянин. Але рідні батька приїхали в столицю з Донбасу. Всюди по Україні я відчуваю цю землю, люблю її. Не хочу, щоб по ній топтався ворог.
Мета максимально проста: мої діти, онуки, правнуки мають жити вільними на цій землі. Не їхати в еміграцію, не бути чиїмись рабами в Україні. Ось це – мій драйв.
В цей момент розмови Юрій раптом переключається на інше.
– В мене тут на Донбасі прямо зараз такий захід сонця! – каже він та робить велику паузу.
– В Києві теж прекрасний, – зауважує журналіст УП. – Але якось це не дуже зручно вам казати, дивлячись у вікно квартири…
– Чого не зручно?! – сміється Кочевенко.
Ми воюємо для того, щоб люди нормально жили. Помилка думати, що комфорт українців у тилу ображає бійців на фронті. Ні!
Йдіть собі в кафе, супермаркети (пауза). Ми будемо тільки раді, думками з вами. Але крім цього робіть усе, що в ваших силах, заради перемоги. Має бути єдність із військом не тільки в думках, а й у діях.
Добре, що хоч хтось має можливість бути в комфортній квартирі, з водою, електрикою. Що працюють магазини, ресторани. Коли ворог програє, ми приїдемо і теж підемо в кафе.
Нас може тільки образити, якщо (пауза) про нас забудуть. Забудуть про те, що українське військо воює не заради себе. Навіть не тільки за Україну, а й за свободу всього вільного світу.
Я серйозно вважаю, що на логотипі нашого Міністерства закордонних справ має бути гасло "За вашу та нашу свободу". Англійською мовою.
Ми воюємо проти абсолютного зла, монстра, який хоче затягти світ у жахливе минуле диктатури, расизму, права сильного та тотальної пропаганди. Вього того, що ми, здавалось, вже пережили та вихаркали кров'ю.
Ми обов'язково переможемо. Добро завжди перемагає зло. Життя перемагає смерть. Майбутнє завжди перемагає минуле.
Ми приречені на перемогу.
Євген Руденко, УП
УП 100. Поза межами можливого
"Українська правда" представить свій другий в історії рейтинг лідерів — сотню українців, які роблять найбільший внесок в незалежність та майбутнє України.
