Казахобандерівець. Як колишній морський піхотинець Назарбаєва пішов у ЗСУ захищати Україну
На його грудях тату з тризубом та крилами. На спині – прапор Казахстану: ширяючий орел і сонце.
30-річний Жасулан Дуйсембін – колишній "чорний берет" морської піхоти Казахстану. З осені 2021 року – боєць ЗСУ з казахстанським паспортом, якому на батьківщині загрожує ув'язнення за "найманство".
Широкомасштабне вторгнення Російської Федерації Жасулан зустрів за 45 кілометрів від Донецька. Брав участь у обороні Волновахи. Отримав поранення та нагороду.
Вперше в Україну Жасулан Дуйсембін потрапив у 2015 році у стані, як він сам каже, зомбі. Був фанатом Назарбаєва, дивився на світ крізь російські наративи. Але купив квиток на літак з Астани до Києва, щоб подивитися на всіх тих "жахливих" людей, якими під час Майдану лякав телевізор.
Після того, як Жасулан зійшов із трапу в Борисполі, в його житті все стало на свої місця.
"Я зрозумів, що був сліпим, – каже боєць. – В Україні почав жити, дихати на повні груди. Тут я знайшов свободу, друзів та сім'ю: дружину та двох дітей".
Сьогодні Жасулан продовжує захищати Україну від росіян. І сподівається, що чиновники видадуть йому паспорт.
"Коли я приходив, приносив усі необхідні документи, постійно з'являлися якісь перешкоди, – згадує Дуйсембін. – І пан Зеленський, і ще навіть Порошенко обіцяли, що всі, хто боротиметься за Україну, мають право набути громадянство. Але насправді цього малореально досягти.
Хочеш воювати за Україну – приїдь, вмирай, але паспорт ми краще дамо російському журналісту, який просто каже, що він проти війни. Принцип такий, виходить?".
В інтерв'ю УП Жасулан Дуйсембін згадує свою гангстерську юність, розповідає, як навчився розрізняти добро та зло. Прогнозує результат можливого вторгнення Росії до Казахстану та пояснює, чому йому така дорога Україна.
Далі – пряма мова героя.
Волноваха
Повномасштабна війна розпочалася для мене з 17-18 лютого, коли наш район вже починали крити артилерією. Ми з хлопцями стояли в Новотроїцькому (Донецька область – УП), на "нулі" (найближча до ворога позиція – УП). До 24-го активно літали безпілотники й зуміли докладно змалювати всі наші позиції, бо тоді був наказ не стріляти.
Потім розпочалися інтенсивні бої. З огляду на співвідношення сил довелося відступити та закріпитися у Волновасі. Оборону тримали два тижні, зрештою відійшли ще далі – до села Володимирівка.
Перевага у ворога була не тільки в техніці та у величезній кількості снарядів. Місцеві зробили все, щоби росіяни йшли далі: здавали наші позиції, коригували вогонь.
Перед заходом до Володимирівки розвідка попередила, що там до 80-90% підтримують "рускій мір". Таке злощасне село. Коли ми там стояли, деякі мужики підходили, в обличчя матюкалися: "Вам хана!".
Ще у Волновасі мої хлопці близько 3:20 ночі впіймали підозрілого мужика. Я питаю: "Що ти тут забув?" А він відповідає: "Іду додому кішку годувати". Я йому: "Ти з кішкою посварився? Окремо із нею живеш?" (сміється).
Перевірили документи, сфотографували паспорт, відпустили близько 4.00. Він хрестився, божився, що любить Україну. А о 6:00 по нас завдали масований артудар. Причому ніхто не знав, де ми, бо на той момент лише зайняли оборону.
У Володимирівці першої ж ночі один хлопець років 22-х на велосипеді під'їхав, почав щось виглядати. Ми його не наздогнали. Наступної ночі він повернувся. Перед цим я поставив наряд в очереті, й цього разу його затримали. Посадили на деякий час у холодний льох, щоб одумався. Він теж присягався в любові до України. Відпустили – і знову прильоти.
Навіщо я це розповідаю? На моїй батьківщині багато таких людей. Є ймовірність, що ось ці виродки, які виступають за просування "руского міру", влаштують щось у Північному Казахстані на кшталт того, що трапилося на Донбасі 2014-го. У кожному селі, де буде казахський солдат, знайдуться фанати Росії, які здадуть пацанів.
Прикро, що взагалі такі люди є. Вважаю, що з ними не треба було так довго панькатися. Життя кожного воїна, який захищає свою країну, є безцінним. На гражданці дружина, діти, які люблять батька, а він гине тільки тому, що якась тварюка здає позиції.
Гвинтик
До 2015 року майже нічого не знав про Україну. 2014-го спостерігав за подіями на Майдані, але більше з проросійської позиції. Дізнався про незнайому мені країну з вигаданої інформації про дикий націоналізм, нацизм.
2015 року купив прямий квиток із Астани до Києва – захотів сам подивитися на цих жахливих людей (сміється). Поспілкуватися та зрозуміти, які вони насправді. І чи поб'ють мене за російську мову.
Чим більше я дорослішав, тим більше відчував: щось у цьому житті не так. Що я – гвинтик у системі. Але перед тим, як потрапити в Україну, я все одно мав неприязнь до українців через пропаганду. Загалом до Борисполя я прилетів, як зомбі.
Моє перше враження важко пояснити. Це зрозуміють, мабуть, лише творчі люди. Коли я вийшов з літака, перше, що шокувало – зовсім інше повітря. Сам клімат натякав, що я опинився саме в тому місці, куди прагнув усе життя.
У Києві я зустрів багато добрих, адекватних людей. Ніхто жодного разу не дорікнув мені за російську мову. Я знайшов тут друзів.
Якщо говорити відверто, повертатися до Казахстану мені не хотілося. Я зрозумів, що не зможу там жити, не почуваюся вільним, творчо розкритим. У Казахстані мені дихати важче.
Я розумію, що сьогодні будь-яке сказане слово може зіграти проти мене. Але процитую відому фразу, щоб описати, що відчував, коли повертався додому: "Після того, як сядеш у "Мерседес", вже ніколи не захочеш "Жигулі". Якось так.
У Києві я побачив розвинену інфраструктуру, різні дрібниці, зручні послуги. В Астані все по-іншому працює. І сама система влаштована так, що 70-80% казахстанців по вуха загрузли в кредитах на найближчі 10-20 років. У Києві, в Україні, є всі можливості розвиватися, і зовсім не обов'язково бути жертвою банкірів.
Система в Казахстані дуже схожа на російську, де також багато людей зав'язані на іпотеці. У нас усе копіюють із Росії. Там ухвалювали якийсь закон, а народ у нас завжди жартував: "Скоро і в нас таке буде" (сміється).
Поранення
Я служив у єдиній бригаді морської піхоти Казахстану. "Чорний берет", таке інше. Але там я був більше натасканий у плані військової дисципліни: розпорядок дня, охайний одяг, чисте взуття...
Мене навчили марширувати, стояти у лаві. Розбирати, збирати автомат. Цілитися, стріляти. Все це – стандартні, совкові навички. Армійський досвід за натовськими зразками я набув від інструкторів в Україні.
Вдруге до України я прилетів у 2018 році, оселився у Харкові, будував стосунки з майбутньою дружиною. Все було чудово. Тепер Харків – взагалі моє найулюбленіше місто. Люблю його навіть більше, ніж Київ чи Львів.
До 2020 року я заробляв будівництвом, займався покрівлею. Особливо не занурювався в ситуацію на Донбасі. Але до 2020-го у мене вже були в Україні двоє дітей, і я вперше задумався про те, що вони – у небезпеці.
Я почав багато аналізувати, ставити запитання своєму хорошому знайомому, який на передовій з 2016-го. Після року роздумів я вирішив офіційно пробитися до ЗСУ. Не хотів бути добробатом чи у теробороні.
Я – агностик. Вірю, що Бог є, але його не можна збагнути розумом. Я по суті – грішна людина. Можу матом лаятись, пивка випити або викурити цигарку. А дружина в мене більш віруюча. Рішення йти в армію спочатку вона приймала з точки зору релігії. З грудня 2021 року я, коли вже був на передовій, тільки й чув: "Неправильно це. Бог не хоче, щоб ти когось вбивав".
Але після початку повномасштабного вторгнення, після того, що творили ці виродки з простими людьми в Бучі, Ірпені, дружина почала змінювати свою думку. Тепер вона повністю підтримує мене, щоб ми очищали велику землю від цієї нечисті.
Я – азіат. Коли тільки йшов до ЗСУ, то морально готувався до того, що доведеться зіштовхнутися зі зневажливим ставленням до мене. Але перше, що запам'яталося – те, як тепло мене прийняли в підрозділі. Я швидко почав заробляти авторитет. Все було шикарно, і це було черговим доказом того, що я – на правильній стороні.
На фронті мене найбільше вразило ставлення до мене під час поранення. Стріляла БМП-2, 30-им калібром. У нас пішли великі втрати, бо відповісти не було чим, крім автоматів.
Гостра контузія. З вуха лилася кров, перші кілька хвилин не міг думати та рухатися. Так і залишився в зоні ураження. І тут дорослий, сивий боєць, у якого сім'я, онуки чекають удома, пробрався до мене, схопив за лямку "броника" й витяг з-під обстрілу.
Тоді у нас із 90 осіб вижило 26. А про бійця з позивним "Сивий" я більше нічого не чув. Цілком можливо, що він там загинув.
Добро і зло
Я народився 1992 року в місті Аркалик, яке можна порівняти з Чорнобилем. Там не було ядерної аварії, але купа покинутих п'ятиповерхівок.
В Аркалику були свої кримінальні авторитети. Як і скрізь, територія поділялася на райони. Зайшов у чужий – хана. Жив я у 6-му мікрорайоні, де було багато серйозних хлопців. Вони билися з битами та ланцюгами, били один одного на асфальті.
Коли переїхав до Астани, продовжував зростати в аркалицькій родині. Рідні пишалися цим, з дитинства нагадували про те, що я – родом із гангстерського міста. Що скрізь треба качати свої права.
2001-го пішов у простеньку школу № 16 в районі Жуківка, бо родина була бідна. Ми з однокласниками були, напевно, передостаннім поколінням, яке займалося непристойними справами.
Десь усередині мене завжди сиділо бажання боротися за справедливість. Я, наприклад, міг витратити всі гроші, щоб нагодувати бездомних кошенят. Робив це так, щоби хлопці не бачили і не засміяли. Доводилося на людях підтримувати в собі цей образ крутого пацана.
Після школи я зв'язався з дуже поганими хлопцями з Привокзального району. Вони могли просто напасти на перехожого, відібрати телефон – займалися гоп-стопом. Бувало, що виходив із ними на різні "справи", про які говорити не хочеться.
Після армії я повернувся міцним і якийсь час займався ще жахливішими речами. Але згодом став відвідувати мечеті, церкви. Намагався зрозуміти, чи є Бог. Почав читати, спілкуватися з освіченими, віруючими людьми. Я почав розрізняти добро і зло. Все стало на свої місця, коли потрапив до України.
Як відрізнити добро та зло? (Пауза). Зло – руйнація чийогось світу. Кожен має свою оболонку, особисту дистанцію. І я не маю права вриватись у чуже життя, якщо мене про це не попросять. І комусь щось нав'язувати.
Росіяни вирішили, що вони мають право вторгатися у будь-який світ. Байдуже, в який. Вони хочуть, щоб їхній маленький світ став спільним для всіх.
Не робити зла – не руйнувати чужий світ. Росія завдає зло не лише фізично. Вони не можуть приборкати свій язик. Не стежать за своєю мовою, за своїми думками та емоціями. Їх переповнює почуття якогось лайна, і вони цим лайном діляться з іншими. Замість того, щоб зробити щось добре всередині своєї країни.
Вони мають усі ресурси, щоб жити на рівні тієї ж Америки, якій вони все життя заздрять. Але замість вирішення своїх нагальних проблем вони щодня витрачають мільярди на війну в іншій країні. Це і є зло.
Честь
Коли солдат служить, особливо у момент війни, він має бути зосереджений на тому, як більше орків закосити. Як очистити від них Україну й залишитися живим за можливості. Ніщо не повинно відволікати від великої мети.
У моєму випадку є дратівливий, відволікаючий фактор – я досі не можу отримати українського громадянства. Не можу на всі 100% зосередитись на війні.
Спецслужби Казахстану намагаються мене дістати, кошмарять родичів. Я став ворогом не лише для росіян, а й для влади Казахстану. На мене там завели кримінальну справу, хочуть посадити як "найманця".
Окрім того, що я воюю проти орків, ще підтримую опозиційний рух. Кажу про те, що в Казахстані має бути вільне життя. Намагаюся розкрити очі людям, і все більше казахів до мене дослухаються.
Навіть від воїнів ЗСУ я чув слова захвату на адресу Токаєва, який нібито дав ляпаса Путіну на форумі в Санкт-Петербурзі. Я думаю більш приземлено. Як будь-який казах, я ніколи не пробачу йому розстріл мирних громадян. Він покликав російські війська.
Не секрет, що Росія обходить санкції через Казахстан. Я не можу це аргументувати документально. Але спілкуюся з багатьма людьми, які підтверджують: достатньо поміняти на фурі російський номер на казахський, і можна спокійно провезти вантаж через Казахстан.
Мені здається, те, що сказав Токаєв Путіну – частина продуманого сценарію. Щоб Захід не запроваджував вторинні санкції проти Казахстану. Щоб не потрапити під удар, як Росія. Досить було сказати, що не визнаєш "ЛДНР", і створити такий хайп. Хоча кілька років тому Токаєв казав, що не визнає анексією те, що сталося в Криму.
Якщо щось розпочнеться на півночі Казахстану на кшталт Донбасу, то там переважно степова зона. У відкритому полі Казахстан не має шансів проти армії РФ з її ракетними системами, артилерією та авіацією. Навіть при тому, що у Казахстані нібито виділяють мільярди на озброєння. Замість купівлі зброї натовського зразка вони купують вілли десь у Британії.
Є велика надія, що у разі нападу Росії казахам допоможе навіть не Китай, а Туреччина. Ердоган мріє створити Великий Туран – об'єднання тюркських народів та армій: Туреччини, Азербайджану, Казахстану, Туркменістану, Узбекистану, Киргизстану.
Те, що відбувається зараз, рано чи пізно мало статися. Росія тероризувала Чечню, потім Грузію, Сирію. Мав рацію Джохар Дудаєв, який сказав, що кінець Росії прийде, коли зійде українське сонце.
Сьогодні відбуваються історичні події. Росія впаде економічно та політично. Її шматками розберуть: Китай, Японія, Україна повернуть окуповані землі, у Казахастану теж багато забрали свого часу.
У майбутньому будуть лише вільні держави. Казахстан, сподіваюся, прокинеться. Позбудеться російської системи, житиме цивілізовано, без диктатури й будуватиме стосунки з сусідами лише за допомогою дипломатії.
Сьогодні я на полі бою. Боятися мені нема чого. Лякає лише те, що можу стати непотрібним Україні, коли закінчиться війна. Що про мене просто забудуть, як про багатьох іноземних добровольців у 2015-2016 роках, щоби просто не морочитися. Знайдуть якусь причину – назвуть злочинцем, мародером, щоб збагрити владі Казахстану.
Для мене честь померти в бою. Якщо перед смертю встигну хоч секунду подумати, то посміхнуся, розуміючи, що прожив не даремно. Що пожертвував життям заради чогось доброго та величного.
Євген Руденко – УП
