"Острів надії". Як вийшли і що зараз із захисниками "Азовсталі"
9-го травня 2022-го року погляди світу були прикуті до святкування Дня побєди на Червоній площі у Москві.
Невисокий, сутулий, можливо смертельно хворий диктатор Росії стояв на трибуні та зачитував із аркуша свою промову про "важливість миру", поки його льотчики-артилеристи-танкісти-ракетники продовжували занурювати сусідню країну в жахіття війни.
Без перебільшення всі світові видання вслухались у слова промови, з острахом чекаючи "оголошення війни", "загальна мобілізація", "ядерний удар"...
А тим часом за тисячу кілометрів на південь від Москви, у Маріуполі, загони російської армії після невдалого ранкового штурму не менш пильно вдивлялись у зовсім іншу картину.
На територію взятого в облогу заводу "Азовсталь", який Росія щодня от уже кілька тижнів без зупинок бомбардувала і штурмувала, в повній тиші (!) під'їхало кілька броньованих машин із маркуванням армії РФ.
Із території заводу їм назустріч вийшли командири українських підрозділів, які обороняли цей останній клаптик неокупованого Маріуполя, сіли в авто і виїхали з міста в бік російського штабу.
За кілька годин після цього автомобілі повернулись на "Азовсталь", Редіс та інші командири маріупольського гарнізону перебігли з машин у поруйновані корпуси заводу – і війна почалася знову. Ніби нічого й не відбулося.
Насправді за ці кілька годин без обстрілів сталася дуже важлива річ – українська та російська делегації за участі самих оборонців Маріуполя домовились про вихід військових із кривавого місива, на яке Росія перетворила "Азовсталь".
Тема захисту Маріуполя – одна з найбільш емоційно важких на цій війні. Як і одна з найбільш невисвітлених. Цей текст не має претензії відповісти на всі запитання, які накопичилися навколо теми Маріуполя та "Азовсталі".
Швидше це – перше наближення, спроба зафіксувати по гарячих слідах поворотні точки найбільш трагічної історії першого етапу повномасштабної російської агресії.
"Українська правда" зібрала дані у всіх ключових відомств, залучених у порятунок людей з "Азовсталі". Всі вони погодились говорити лише не під запис. Очевидно, що багато з розказаного не увійшло у текст, аби не нашкодити життю українських бійців і, часом, пам'яті мертвих.
Блокада
У великої трагедії під назвою "Блокада Маріуполя" є два головні розділи: "Чонгар" та "Волноваха".
"Причин блокади було дві. Перша – це незбагненний прорив росіян із Криму, який ніхто не зупинив. Як так сталось, що російські колони з Криму вперше зупинились аж у Мелітополі, коли у них просто закінчилась соляра?
Друга річ, після якої облога Маріуполя стала неминучою – це втрата Волновахи (останній укріпрайон перед Маріуполем на півночі – УП). Після важких боїв, коли росіяни стерли це місто з лиця землі, наші мусили звідти відійти. А інших опорних точок у нас не було, на яких можна було б зупинити оточення Маріуполя", – пояснює не під запис один із українських силовиків, який був у комунікації з "Азовом".
Критичність кримського прориву, природу якого ще доведеться детально з'ясувати, полягала у тому, що таке стрімке просування ворога змусило оточені українські сили залишити свої роками укріплювані позиції, та переміститись у ще не пристосоване для війни місто.
"Якщо би всі міста, починаючи з Генічеська, Мелітополя та Бердянська, так само стійко тримали оборону й давали бій противнику, тоді би він точно не дійшов за чотири дні з Криму до Маріуполя. Так як цього не сталося, ми опинилися в оточенні", – пояснював ситуацію в інтерв'ю УП командир "Азова" Денис Прокопенко
В межах Маріуполя, де без підготовки й злагодження одночасно сконцентрувалось одразу кілька бойових підрозділів ЗСУ, полк "Азов", прикордонники, нацгвардійці, звичайні поліцейські та СБУшники, головною проблемою стала відсутність єдиного командування.
Кожен силовий підрозділ на першому етапі блокади отримував накази по власній вертикалі з Києва, що призводило до певної дезорганізації та не найефективнішого використання доступних ресурсів. Цю нескоординованість компенсували надзусиллями та героїзмом. Але вона забирала головне – час, життя оборонців і боєприпаси.
"Щоб зрозуміти, що насправді відбулося в Маріуполі, треба почути правдиву історію кожного окремого роду сил, які боронили місто. Принаймні для того, щоб більше не повторювати таких помилок", – пояснює один із співрозмовників УП в розвідці, який був залучений до вирішення "маріупольського кейсу".
Врешті концентрація ворожих військ і зброї навколо Маріуполя стала настільки критичною, що українські сили, демонструючи височезний військовий вишкіл, з важкими боями за кожен дім мусили поступово відступати на найбільш вигідні позиції. Такою позицією, з безліччю ходів і перепон, з масою сховищ і капітальних захисних споруд стала сумнозвісна "Азовсталь".
"Але коли зайшли на завод, то до інших військових проблем додалася ще одна – кілька тисяч цивільних. Ці люди уже були там, вони з перших днів ходили у сховища заводу ховатись від бомб і обстрілів. Це звичайні місцеві люди, працівники "Азовсталі", їхні діти і родини, просто люди, які жили поруч", – розповідає співрозмовник УП, який сам був на заводі.
Деблокада
"Деблокада Маріуполя була можливою на перших етапах, але з кожним днем ставала все менш реальною. Якби в перші тижні знайшлись достатні сили на прорив, звільнити хлопців можна було б. Втримати місто – навряд, але визволити своїх можна", – розмірковує один зі співрозмовників УП у верхівці силового блоку.
Президент Зеленський і верхівка командування армії, за даними УП, теж поділяли обережний оптимізм щодо можливості деблокади.
Саме тому одна спроба деблокади була не лише спланована, а й втілена у життя. Як вдалося з'ясувати УП, після кількох тижнів кривавої блокади Маріуполя під загальним командуванням ГУРу з району Гуляйполя в бік Маріуполя вирушила група, яка мала прорватись у місто.
У складі цього підрозділу була частина ГУРівців, частина військових із ЗСУ, частина бійців "Азову", включно з лідером "Нацкорпусу" Андрієм Білецьким.
"Планувалось, що їм там танків і броні дадуть більше 80 одиниць. Але коли прийшлось до діла, то зібрали всього кілька танків, БМП і БТРів – до 20 штук. Але група висунулась в бік Маріуполя. Пройшла якісь 10-15 км, наштовхнулась на шалений захист і мусила відступити", – розповідає один із співрозмовників УП, знайомий із ходом операції.
Для успішності деблокади на підтримку українських сил мав би відбуватись одночасний зустрічний прорив маріупольського гарнізону. Це стало нереально після однієї події.
"36-а бригада морської піхоти, дії якої не піддаються ніякому логічному поясненню… Спочатку один батальйон раптово здався в полон, це було ще 4-го квітня. В результаті чого ми втратили на той час єдиний шлях сполучення між "Азовом" та 36-ою бригадою. Потім несподівано командир 36-ої бригади прийняв рішення, нікого не попередивши, просто піти на прорив у невідомому напрямку і тим самим втратив багато людей. Так само багато людей було кинуто напризволяще, і вони просто потрапили в полон", – згадував в інтерв'ю Прокопенко.
"А морпіхи здались з танками, із РСЗВ, із боєприпасами... І дуже послабили сили оборони. Можна було б іще довго триматись із таким ресурсом", – розповідає інший співрозмовник, близький до "Азова".
"Їх теж треба зрозуміти. Жити під щоденними обстрілами, які ніколи не припиняються, з мінімумом їжі-води… На таке не всі здатні, чисто психологічно. Важко навіть уявити, наскільки це страшна реальність. Тому командир прийняв рішення таке, яке прийняв", – додає інший співрозмовник УП у розвідці.
Як би там не було, рішення командира морпіхів Баранюка мало дуже негативні стратегічні наслідки для решти оборонців.
Після цього стало ясно, що деблокада малими силами з неокупованої території навіть на одному напрямку неможлива. У захисників "Азовсталі" лишався тільки один варіант – самостійний прорив із Маріуполя. Хоча і він варіантом не був.
"Шансів на успіх було обмаль, однак інших варіантів виходу не було. Йти на прорив можуть тільки боєздатні бійці: ні цивільних, ні поранених, ні тим паче вбитих на таку операцію взяти не можна. Кинути своїх мертвих і тим паче живих побратимів командири не могли собі дозволити. Просто не могли", – пояснює один зі співрозмовників із числа силовиків, який весь час був на контакті з "Азовом".
Екстракція
Переговори про якийсь варіант порятунку маріупольського гарнізону, який би не передбачав бойових дій, почалися ледь не одразу після повної блокади міста.
Найбільш рання спроба України витягнути своїх із Маріуполя, про яку відомо УП, датується 29-м березня.
Того дня, після очного етапу мирних переговорів у Стамбулі член української делегації міністр оборони Олексій Резніков мав зустріч із турецьким президентом Реджепом Тайїпом Ердоганом.
Предмет тих перемовин можна окреслити досить екзотичним словом екстракція, про яке до подій у Маріуполі в Україні знали хіба любителі історії та збройних конфліктів.
Якщо говорити загально, екстракція – це форма військової евакуації, коли війська зі зайнятих ворогом територій вивозять у безпечну зону.
Якщо говорити конкретно, то Україна просила Туреччину вивезти своїми кораблями з Маріуполя поранених і цілих українських військових на свою територію. Частину – на лікування, частину – на довгу "гостину" аж до кінця війни.
Путін, як розповідають в українській делегації, спершу поставився до такої ідеї серйозно і з готовністю, але потім, із незрозумілих поки причин, навідріз відмовився і перейшов до своєї формули "цивільні виходять, військові – здаються".
Пропозиція Туреччини не раз виникала в публічній площині. До втілення турецького плану теж намагались долучитись європейські лідери, які ще розмовляють з Путіним.
На початку травня подібну ініціативу висунув президент Швейцарії.
"Швейцарія як нейтральна країна і країна, де була підписана Женевська конвенція (про гуманне ставлення під час війни – УП), готова була гарантувати лікування поранених і те, що здорові бійці більше не потраплять на поле бою, поки війна триватиме. Але Путін і цю пропозицію не почув", – розповів УП один із членів дипломатичної команди Зеленського.
Список тих, з ким тільки президент, не рахуючи інших людей і організацій, намагався знайти дипломатичне рішення для захисників Маріуполя, включав без перебільшення всіх світових топлідерів: від президента США до Папи Римського.
Проте навіть коли весь світ просив Путіна не більше не менше – просто бути людиною, російський президент залишався незрушним: "цивільні виходять, військові – здаються". Причиною цьому може бути не відсутність емпатії в Путіна, а ширша гра, в якій він робив ходи, пересуваючи тіла по дошці "Азовсталі".
"Ситуація із заводом була в широкому розумінні психологічною пасткою. Знаєте, як один снайпер може покласти цілий підрозділ? Він мусить поранити когось і чекати, поки його прийдуть рятувати. А тоді підстрелити і того, хто рятує, і кожного наступного, хто кинеться на допомогу.
З "Азовсталлю" була така сама історія. З кожним днем росіяни збільшували число "поранених" і через медіа провокували владу в Україні йти рятувати. Щоб заманити ще більші сили туди, змусити нас зняти ударні групи з іншого фронту і йти на деблокаду. А вона була б приречена", – пояснює один із українських розвідників.
Вертольотні поставки
Поки політичні верхи шукали глобальне рішення, захисники "Азовсталі" мали інші, більш приземлені потреби. Щоб дочекатись домовленостей, їм треба було як мінімум чимось воювати і лікувати поранених.
Маріуполь – це місто-порт, ледь не на половину оточене морем. І те, що раніше було воротами у світ, тепер стало тюремною стіною – постачати бодай щось у місто морем Україна не могла.
Як не могла цього зробити і по суші, захопленій російськими військами. Залишався єдиний варіант – небо. У повітрі над Маріуполем панували російські винищувачі та бомбардувальники, але це був єдиний шлях, яким можна було спробувати дістатися до захисників "Азовсталі".
За поставки підкріплення і забезпечення в Маріуполь відповідало Головне управління розвідки МОУ. Для польотів використовували армійські вертольоти Мі-8.
Як розповів керівник ГУРу Кирило Буданов, до захисників із допомогою літали 16 військових гелікоптерів Мі-8, а одного разу вони привезли на завод 72 бійців полку "Азов".
Загалом, за даними УП, відбулося 7 таких вертольотних місій. Вночі, на супер малих висотах, по маршруту, де, за розвідданими, була можливість обійти ППО, вони летіли в Маріуполь. Туди везли медикаменти, боєкомплект, їжу і воду. Назад завантажували важких поранених.
"Літати на такій вертушці – це дуже важка історія. Вертоліт летить прямо над землею. Ну, майже як машиною їдеш. Тільки швидкість у гелікоптера в рази вища, ви просто несетесь на шаленій швидкості на критично малій висоті.
І тут раз – лінія електропередач. Пілот миттєво набирає висоту, пролітає на ЛЕП і зразу скидає висоту. Така траєкторія буквою "П" на величезній швидкості. Можна виплювати кишки, якщо чесно, від таких польотів", – розповідає УП один із колишніх топпосадовців, який має досвід таких польотів на сході країни.
Як вдалося з'ясувати УП, кілька вертольотів у таких місіях Україна втратила.
"На п'ятому польоті вперше групу засікли, коли вони повертались із Маріуполя, і один вертоліт збили.
На сьомому заході так само на зворотному шляху одна вертушка загорілась і впала на окупованій території. Тоді з Дніпра підняли інший вертоліт, рятувальний, щоб витягнути тих, хто вижив. Але його уже чекала засідка, і з ПЗРК цей вертоліт збили. Так вони там тепер і лежать вдвох, як в кіно – один біля одного", – розповіло джерело в силових відомствах, точно знайоме з цими даними.
Цікаво, що російські пропагандисти заявляли про збиті українські вертольоти, президент Зеленський захоплювався мужністю українських пілотів, але деталей ніколи не публікували.
За єдиним винятком: українські військові виклали інтерв'ю з одним із пілотів, на групу якого якраз була здійснена атака.
Останній, сьомий політ із забезпеченням відбувся, за даними УП, десь на межі квітня-травня, днів за 20 до повного виходу захисників з "Азовсталі".
Вихід з "Азовсталі"
"Завжди складно зазирнути в голову росіянам і зрозуміти, що там коїться. Але я думаю, що той міжнародний тиск і контекст, в якому ситуація з "Азовсталлю" сприймалась, змусила їх зрозуміти, що вони можуть увійти в свідомість кількох поколінь як чисті фашисти. І це змусило їх піти на якісь домовленості", – переконує в розмові з УП один із чиновників Офісу президента з оточення Андрія Єрмака.
"Плюс президент чітко сказав, що ми вийдемо з будь-яких переговорів, якщо захисників Маріуполя знищать", – додає він, відповідаючи на питання, а що ж врешті змусило Москву погодитися на вихід із маріупольської кризи.
Перший, до речі, більш-менш робочий варіант звільнення українського гарнізону напрацьовувався за участі глави української переговорної групи Давида Арахамії.
"У квітні Давид домовився, що Росія готова всіх випустити, міг навіть приїхати особисто Бортніков (глава ФСБ – УП) у Маріуполь, щоб під його гарантії всіх із "Азовсталі" вивести. Тоді поранені мали йти одразу в Енергодар у госпіталь, а всі, хто цілий – десь би зібрались, і їх – зразу на обмін", – розповідає УП співрозмовник із оточення Зеленського, дотичний до переговорів.
"Але оборонці заводу, Редіс та інші відмовились. Вони вірили, що здача в полон однозначно для них означатиме смерть. Ми тут з Києва не могли ж їх нагинати і змушувати. Ми кажемо, що "ок, вам там видніше, що для вас краще", – додає співрозмовник.
Побоювання оборонців цілком можна зрозуміти, адже не один раз з'являлись повідомлення про смерть тих бійців, яких фіксували живими в російському полоні. Найбільш відома історія з бійцем "Азова" на ім'я Дан, який потрапив у полон, а вранці 30-го квітня його мати отримала фото свого мертвого сина.
Після ФСБ тема Маріуполя перейшла до російського Головного розвідуправління ГШ і їхніх українських візаві в особі ГУР МОУ. Останні отримали справи від віцепрем'єрки Ірини Верещук, на яку скаржились самі "азовці".
Розвідники зуміли організувати переговори набагато більш динамічно, хоча, що саме сприяло цьому, встановити УП не вдалось.
"Це теж була велика оперативна гра розвідок. Наш ГУР отримав розвіддані, що є невелике вікно можливостей, щоб витягнути людей. Через внутрішні суперечки між російськими службами була можливість саме в ті кілька днів вийти з "Азовсталі". І ми нею скористались", – пояснює один із співрозмовників УП в розвідувальних колах.
І відкладати вихід із "Азовсталі" було фізично неможливо.
Як розповідали бійці із заводу в переписках із журналістами УП, в останні дні перед виходом щоденно гинуло до 30 людей, кількість поранених була ще вищою.
На "Азовсталі" склалась критична ситуація з водою, захисникам доводилось пити технічну воду, часто з батарей. І навіть її було по склянці в день на кількох людей.
Найкритичніша ситуація склалася із санітарними проблемами. Відсутність антибіотиків, свіжого повітря і стерильних інструментів призводила до гнійних інфекцій навіть через незначні поранення.
"Ситуація на самому заводі, як розповідають наші переговорники, які туди заходили під час перемовин, була дуже моторошна. Щоб ви розуміли рівень проблем – в госпіталі, де щодня слід було оперувати десятки людей, після кількох днів у бинтах заводились опариші", – розповідає співрозмовник, знайомий із ходом переговорів по "Азовсталі".
"Але наші готові були стояти до останнього, зброя у них ще була. Тому ця історія могла б ще довго тривати", – додає він.
9-го травня відбулися згадані на початку статті переговори, де українські захисники домовлялися про умови свого виходу.
"Категорично не можна називати це "здалися в полон". Морпіхи з меткомбінату Ілліча – вони здались у полон. Але про захисників "Азовсталі" так казати нечесно.
По-перше, вони не склали зброю перед росіянами. Усі бійці з "Азовсталі" здали зброю своїм офіцерам, перед виходом віддавали зброю командиру, він тиснув їм руку, дякував за службу, перепрошував за те, що не перемогли, і тоді тільки бійці йшли до росіян", – розповідає один зі співрозмовників із середовища розвідників.
Але не це було головною вимогою українців. Наші розвідники та бійці насамперед добивалися, щоб за їхнє утримання виключну відповідальність несло ГРУ – так військові отримували шанс на дотримання щодо них Женевської конвенції, доступ міжнародних організацій тощо.
"Морпіхи, які здалися "ДНР", сидять в колоніях, куди нікого не пускають. Що там з ними відбувається, страшно навіть уявити. І на відміну від полонених морпіхів, про яких ніхто нічого не знає, у нас є повний список людей, які вийшли з "Азовсталі", завірений російським генералом", – пояснює джерело в ГУРі.
"Усі, хто вийшов із "Азовсталі" зараз перебувають у Оленівці (СІЗО в СМТ під Донецьком - УП). Там 2449 наших людей", - додає інший співрозмовник у розвідці.
Загалом же домовленості з росіянами виявились конкретними та простими: бійці мають залишитись живі, ніяких тортур, окреме компактне утримання тих, хто вийшов із "Азовсталі", і підготовка їх для обміну.
Були правда і неочікувані деталі, як можливість залишити собі один Starlink, щоб мати зв'язок із рідними та керівництвом країни.
"Ми домовились, що бійці – рядові й офіцери, зможуть жити разом, хоч за звичаєм їх мали інтернувати окремо. Свої лікарі зможуть оглядати бійців, свої кухарі, якщо лишились – зможуть готувати із того, що буде. Вони всі будуть разом. Ми назвали для себе цю історію "Острів надії", – резюмує співрозмовник УП у розвідці.
Щоправда, дружина Прокопенка в інтерв'ю УП розповіла, що зараз ніякі міжнародні організації не мають доступу до захисників "Азовсталі":
"Ми знаємо, що саме СІЗО переповнено і, звичайно, що деяких ресурсів, можливо, не вистачає. Знову ж таки, їжа, вода – воно все потребує покращення. Наразі ми хочемо це питання якомога швидше вирішити, щоб Червоний Хрест залучив якомога більше своїх зв'язків…
Є інформація, що вони знаходилися лише на початку евакуації. Наразі я намагаюся з'ясувати це питання, в мене немає відповіді".
Співрозмовник із близького оточення Зеленського визнає, що реальність виявилася гіршою за домовленості, але точно не гіршою за життя під неспинними бомбардуваннями:
"Зрозуміло, що Starlink у наших одразу забрали, умови утримання не дуже, але ми маємо контакт із нашими людьми там, і вони кажуть, що їх не катують принаймні. Якісь ліки є і так далі.
Далі треба готуватись до обмінів. Зараз ще всіх мертвих із "Азовсталі" заберемо, не хочемо їм навіть мертвих лишати".
Роман Романюк, УП
