Катерина Прокопенко: СІЗО, де знаходяться захисники Маріуполя, переповнене, їжа та вода потребують покращення
Дружина командира маріупольського полку "Азов" Дениса Прокопенка Катерина у мирному житті – талановитий ілюстратор. Але з початком повномасштабного вторгнення в Україну її життя повністю змінилося.
Останні кілька тижнів вона разом із іншими родичами військових гарнізону Маріуполя робила усе можливе та неможливе спочатку заради їхнього порятунку в повному оточенні на "Азовсталі", а сьогодні – для визволення з російського полону.
В інтерв'ю "Українській правді" Прокопенко розповіла про те, коли востаннє говорила з чоловіком та що влада робить для визволення солдатів.
– Я би почала з того, що, напевно, всіх турбує, тому що я бачу коментарі у дописах у себе в соцмережах, на "Українській правді" – що зараз з хлопцями з "Азовсталі", де вони перебувають і коли ви востаннє розмовляли з Денисом?
– Чоловік виходив на зв'язок якраз тиждень тому. Це був понеділок, вечір. Дзвонить незнайомий номер, я спочатку думала, що це знову якийсь російський хейтер хоче щось погане сказати.
Беру трубку – голос чоловіка. Одразу така реакція радісна, бо приємно, що вийшов на зв'язок. Каже: "Катю, у мене всього 30 секунд розмови, скажи, як ти там?". Я сказала, що все добре, "А ти як?" – й одразу сталося переривання зв'язку. Я питаю – він не чує, він питає щось – я не чую.
По суті, я лише почула його голос і так і не зрозуміла, що, як – по суті, по факту.
Надалі я вже почала дізнаватися з різних джерел, від людей, які там знаходяться поруч із ним. Їм вдалося, деяким людям, вийти на зв'язок, і вони сказали, що умови задовільні і всі чекають обміну.
Зараз я намагаюся зі своїм колективом, з Асоціацією сімей "Азовсталі" спілкуватися з Червоним хрестом, з іншими організаціями, щоб вони покращили умови, які там є.
Ми знаємо, що саме СІЗО переповнено і, звичайно, що деяких ресурсів, можливо, не вистачає. Знову ж таки, їжа, вода – воно все потребує покращення. Наразі ми хочемо це питання якомога швидше вирішити, щоб Червоний Хрест залучив якомога більше своїх зв'язків, ресурсів, щоб покращити все це, що зараз там у хлопців.
– Як реагує Червоний Хрест, і хто з боку влади бере участь в цьому процесі визволення гарнізону Маріуполя?
– З боку влади вже була інформація, що обміном буде займатися Головне управління розвідки. Конкретно, хто ще з представників влади займається цим питанням – у мене немає цієї інформації, бо вона подекуди засекречена.
Але я знаю, що третя сторона – це міжнародні організації, які займаються правами людей, військовополонених, намагаються слідкувати за дотриманням Женевської конвенції. І ми зараз хочемо, щоб ця третя сторона докладала більше зусиль. Тому що зараз ми бачимо, що недостатньо цих зусиль.
– Вам невідомо, чи перебувають у Оленівці представники Червоного Хреста?
– Є інформація, що вони, третя сторона, знаходилися лише на початку евакуації. Наразі я намагаюся з'ясувати це питання, в мене немає відповіді, я сама не розумію, чи є там представники.
У нас немає звіту від них, немає фотофіксації, відеофіксації від третьої сторони, які там насправді умови. Ми маємо лише фото і відеофіксацію російської сторони.
З огляду на ці відеоматеріали ми можемо зрозуміти, що там присутня лише російська сторона. А нам потрібна якраз третя незалежна сторона, яка покаже справжні умови.
– Чи пояснюють ці міжнародні організації, чому вони там не можуть знаходитися?
– Не пояснюють. Ми хочемо якраз, скажімо так, напрацювати з ними оцей зворотній зв'язок.
Зараз ми з деякими представниками маємо зустрічі і далі будемо працювати в цьому напрямку. Тому що ми розуміємо, що російська сторона, вона деякі моменти забороняє, десь там торгується, десь там, скажімо так, не дозволяє деяким представникам перебувати.
– Ви вже згадали Асоціацію сімей "Азовсталі". Можете розказати, хто допомагає вашій Асоціації та взагалі трохи розповісти про те, що ви робите в рамках цієї Асоціації?
– Асоціація була створена подекуди з моєї ініціативи, а також з ініціативи людей-членів сімей захисників Маріуполя, "Азовсталі".
Ці бійці зараз в полоні, і ми мали таке спільне рішення, щоб створити якийсь об'єднавчий орган, який буде і заспокоювати сім'ї, в яких дуже багато питань. І знову ж таки ми хочемо на офіційному рівні спілкуватися з третьою стороною, з міжнародними організаціями, і наша Асоціація може це зробити.
Ми хочемо постійно нагадувати про те, що повинна бути моніторингова місія на території, тимчасово підконтрольній Росії, там, де зараз наші чоловіки й брати знаходяться.
Хто допомагає? Допомагають різні волонтерські організації, фонди, якісь теж ініціативні інші люди, групи, в яких є більше досвіду, вони допомагають нам налаштувати процеси.
Все це у нас зараз у процесі, ми хочемо це, скажімо так, більше укріпити, залучити якомога більше ініціативних людей, які хочуть допомагати. У нас в планах також багато івентів на підтримку бійців, щоб не дати забути їхню сміливість, їхню мужність.
– Увесь цей час були звернення до міжнародної спільноти, звернення до Ердогана, лідера Китаю. Ви особисто були у Ватикані, зустрічалися з Папою Римським. Чи світ достатньо зробив для того, щоб врятувати цих людей, щоб вони не проходили зараз процедуру полону?
– Ми робили все можливе справді, і інші люди також. Знаю, що жінки бійців їздили в Туреччину, ми своєю командою їздили в Італію, зустрічалися з Папою Римським.
Це була така дуже спонтанна ідея. Ми до цього сиділи волонтерили в Києві і вже розуміли, що треба щось робити, тому що з кожним днем втрати ставали ще більшими, ситуація ускладнювалася.
Ми справді мали таку надію, бійці також мали таку надію, що процедура екстракції можлива, що у світі немає нічого неможливого, що все ж таки можна вірити в якесь чудо, що все ж таки хтось як смілива третя сторона зможе їх евакуювати в безпечну зону, скажімо, в третю країну.
Але ми всі розуміємо, з яким ворогом ми маємо справу. Звичайно, що це не може бути лише ініціатива третьої країни. І ми знаємо, що Ердоган робив багато пропозицій Путіну щодо цієї процедури, представники інших держав теж робили, теж спілкувалися з Путіним. Але він усім відмовив.
– Що вам у Ватикані пообіцяв Папа Римський? Чи правда, що він нібито був готовий надіслати людей, які б могли зустріти бійців із "Азовсталі" біля окупованого Маріуполя?
– З огляду на його відповідь, коли ми поставили запитання, чи можливо вам приїхати в Україну, в Запоріжжя або в Маріуполь з ціллю порятунку життів бійців, він сказав, що він спілкувався з кардиналом, що це не є проблемою. Це нам дало такий новий ковток надії.
Але всі ми розуміємо, що навіть такі позитивні, добрі ініціативи третіх сторін все одно блокуються російським рішенням. Тобто все одно Росія вирішувала, чи треба це, чи не треба.
І не знаю, які зусилля робив конкретно Ватикан на дипломатичному рівні, але російська сторона всі ці процеси переривала. Останнє, на що вона погодилася – на оцю процедуру, де де-юре будуть наші бійці в полоні, і де вона зможе, скажімо так, витягати якусь інформацію з них.
Ми всі розуміємо, що полон все одно – це допити. І Росії все це вигідно.
– Не можу не запитати: як Денис сприйняв новину, коли захисникам Маріуполя запропонували здати зброю? Ймовірно, у вас була розмова і, знаючи Дениса зовсім трошки, мені здається, що це для нього був дуже складний вибір.
– Я впевнена, що бійці та безпосередньо мій чоловік знали, що вони будуть там до останнього. Вони виконували наказ захищатися, захищати той маленький клаптик, на якому вони знаходилися.
Але, звичайно, що є наказ від Генштабу, є наказ від вищого керівництва. І, звичайно, що він як військовий не може саботувати цей наказ.
Я впевнена, що керівництво пообіцяло моєму чоловікові, що життя будуть збережені і що керівництво зробить все, щоб контролювати процес перебуття в полоні, контролювати всі ці пункти міжнародної Женевської конвенції.
Звичайно, що це морально важко. Але ми розуміємо, що це був єдиний вихід, екстракцію можна було ще дуже довго чекати й втратити багато бійців. А для Дена, для мого чоловіка, важливо було зберегти особовий склад, важливо зберегти життя. Я думаю, що він зробив все правильно, що все ж таки всі погодилися на евакуацію.
– Денис розповідав про останні тижні на "Азовсталі"? Я знаю, що вони були дуже непростими.
– Так, останні тижні я відчувала, що були певні зміни в риториці, в переписці, в спілкуванні. Звичайно, він мені нічого секретного не розповідав, тому що він командир, він ніколи не ділиться певними моментами, завжди дуже сухо зі мною спілкувався на теми, які торкалися саме ситуації на "Азовсталі".
Я дізнавалася з інших джерел про поточну ситуацію, і вже знала, що там кожен день великі втрати. У росіян були вже всі карти на руках, вони знали, хто де знаходиться. І вони працювали на винищення.
– Катю, війна триває більше 100 днів, і Маріуполь був однією з найгарячіших точок від самого початку. Що вам особисто допомагає триматися?
– Насправді я дуже надихаюся своїм чоловіком. Я бачу, в яких умовах всі ці 3 місяці він перебував, як він тримався, і це мене неймовірно теж надихає.
Я собі забороняю плакати, забороняю думати про погане. Я бачу, як він тримався до останнього, як він тримається, і хочу також бути прикладом і слідувати його прикладу.
– Коли він отримав Героя України, як він сприйняв цю новину?
– Я завжди знала, що він для мене герой. Для мене це не було новиною.
Для нього, я думаю, це не було якоюсь прямо емоційно великою подією. Тому що він знав, що весь його особовий склад, хлопці, які поруч з ними, вони всі герої і весь полк "Азов" – вони всі герої. Кожен, хто там лишився, хто не зрадив присязі, хто не втік, хто лишався там до останнього, хто воював, хто поклав життя – вони всі герої, абсолютно всі захисники Маріуполя.
– Наскільки я розумію, ви познайомилися, вже коли Денис був у "Азові".
– Так. Це був 2015-й рік, познайомилися в соцмережах. Я хотіла завжди мати поруч із собою людину, яка є мужньою, яка є воїном. І так склалося, що я побачила в ньому якусь частинку себе як зовнішньо, так і внутрішньо. І це нас поєднало.
Одразу вперше, коли я його побачила, я відчула, що це моя людина. І він каже, що він також це відчув. І це такий симбіоз почуттів.
– Ви часто були в Маріуполі? Наскільки я розумію, Денис майже постійно там перебував.
– Так, він постійно там знаходився. Ми не мали нормальної можливості, щоб жити разом. Я розуміла, що він там постійно працює, в нього серйозні обов'язки, серйозна робота, ніколи на нього не тиснула, щоб він кидав усе і приїжджав в Київ, відмовлявся від своєї кар'єри.
Я розуміла, що це його, і я дуже пишалася тим, що він вибрав саме оцю військову кар'єру для себе і завжди його підтримувала в його виборі.
Я паралельно собі розвивалася, працювала в Києві, приїжджала буквально раз на місяць, раз в два місяці до нього. Ми бачилися, проводили час на ротації. Дуже часто їздили в гірську місцевість, це наше таке хобі, альпінізм, хайкінг.
– Коли ви востаннє бачилися? Очевидно, ще до війни?
– Так, це було якраз за 10 днів до початку війни. 14-го лютого, День закоханих.
Пам'ятаю, як ми сиділи в Маріуполі, це був заклад Veterano Pizza. Якраз спілкувалися про війну. Він відкрив телефон, карту і розповідав, де знаходяться скупчення військових з російської сторони, де скупчення ворога, і розповідав можливі плани наступу.
Я теж дуже люблю цю тему, зацікавлена завжди у військових моментах, він постійно мені розповідав, мені було цікаво. І розповідав можливі сценарії і захисту Маріуполя, він якраз розробляв план оборони Маріуполя. І деякі моменти можливого наступу розповів мені.
– Тобто він жив уже в очікуванні того, що вторгнення станеться і буде війна. Я правильно розумію?
– Так, я думаю, що багато хто жив з цим очікуванням…
Вони в "Азові" готувалися, знали, що, якщо план "Новоросія" був провалений тоді, то він все одно може відновитися.
І якраз такий момент символічний, 13-го лютого був вишкіл у Маріуполі. Полк "Азов" проводив цей вишкіл, розповідав, як збирати цей "тривожний чемоданчик", як робити першу домедичну допомогу. Прийшло тоді чимало маріупольців на цей вишкіл.
Я дуже сподіваюся, що, коли почалося це повномасштабне вторгнення, вони ці знання використали. Вони знали хоча б, як допомогти сусіду.
– Ви війну зустріли у Києві ?
– Так. І перша думка була – піти в ТРО. Пам'ятаю, це взагалі було так дивно, що 24-го лютого мені не хотілося спати, я відчувала інтуїтивно, що щось може статися. Я якраз листала новинну стрічку і бачу, що почався виступ Путіна. Я долучилася, прослухала це і одразу – два вибухи в Києві.
Я дзвоню Дену, кажу: "Війна почалася", я його ще розбудила. Я вже чула, що йому телефонує керівництво по робочому телефону.
І перші мої дії – треба йти кудись, ставати в тероборону. Але Ден заборонив мені, сказав, щоб я сиділа рівно, нікуди не рипалася, тому що це може мені нашкодити. Сказав, щоб я знаходилася в Києві і була в безпеці.
Але, звичайно, важко було просто сидіти рівно, одразу долучилася до волонтерства. Ми з подругою бігали, тягали коробки волонтерські, шукали багато різних тактичних речей для військових, в тому числі і для Маріуполя, збирали гроші, закуповували з Європи різної тактичної мілкої техніки і спорядження.
– Не можу не запитати. Ми бачимо Дениса Прокопенка з його звернень, і усі неймовірно захоплюються його хоробрістю, сміливістю, його іноді жорсткістю. І навіть зважаючи на мій невеликий досвід 15-хвилинного інтерв'ю, він – людина дії, він не про емоції. А яким ви знаєте Дениса?
– Насправді в цивільному звичайному житті він також людина дії. Якщо він скаже, він запланує, він це зробить, виконає. Він людина обов'язку, він ніколи не підведе нікого. Завжди: сказав – зробив.
Він дуже емпатичний до літніх людей. Завжди допоможе, завжди вислухає, спілкується, допомагає. До нього дуже тягнуться бабусі, дідусі. Вони наче відчувають, що він такий добрий і такий відкритий, що постійно просто так, на вулиці можуть підійти, звернутися, щось сказати, поговорити.
Всі кажуть, що він якийсь грубий, тому що він все каже серйозно, стійко, мужньо, що, буває, такі стереотипи з'являються, що він дуже жорсткий, грубий.
Це неправда, тому що він дуже м'який в реальності.
Коли він приїжджав до Києва, перший день ми збираємо речі, на другий день ми вже десь у горах. Він не любить сидіти на місці, не любить нічого не робити.
– В мене завжди є питання, яке я ставлю зараз людям, з якими роблю інтерв'ю: що будете робити після перемоги в перший день?
– Відгодую його в першу чергу. Відгодую на найвищому рівні.
І, звичайно що, психологічна реабілітація. Це однозначно природнє місце і якісь тваринки. Ми дуже полюбляємо кізочок, корівок, свійських тваринок, тваринок, які живуть в гірській місцевості.
Я думаю, йому треба буде побачити їх, щоб психологічно була якась реабілітація, і він морально скоріше повернувся до того стану до війни.
Ми знаємо, що всі три місяці це був тотальний ад для бійців. Важко дуже усвідомити таку кількість втрат. Але вони боролися, бачте, які результати показували, не дивлячись на ці умови, які були в них.
І ми теж будемо все робити для того, щоб вони якнайшвидше повернулися, тому що це важливо, вони заслуговують бути тут, працювати над розвитком країни. Вони заслуговують на те, щоб бути зі своїми дружинами, дітьми, сестрами.
Тому що, якщо щось складеться не так (а я сподіваюся, що цього не буде), то це буде дуже страшна частинка історії нашої країни.
Але я думаю, що все буде добре, що всі виконають домовленості, й влада зробить все, щоб їх не кинути, і вони якнайшвидше повернуться додому.
Тому що вони зробили все – вони виконали наказ, вони захищали Україну до останнього. Тепер влада повинна виконати свою обіцянку по збереженню життів.
Севгіль Мусаєва, УП
УП 100. Поза межами можливого
"Українська правда" представить свій другий в історії рейтинг лідерів — сотню українців, які роблять найбільший внесок в незалежність та майбутнє України.
