Кабмін миру і війни. Як Зеленський переріс свій уряд
Упродовж останніх 30 років української політики завжди існувала напруга між президентами та прем'єрами, суть якої зводилася до з'ясування, хто ж має бути головним у виконавчій владі.
Кравчук і Кучма, Кучма і Ющенко, Ющенко і Тимошенко, Порошенко і Гройсман… Для людей, хоч трохи обізнаних із українською політикою, за цими парами прізвищ президентів та "їхніх" прем'єрів стоять різні, але дуже схожі історії політичних міжусобиць.
Першим президентом, хто реально не мав жодного такого протистояння, став Володимир Зеленський.
Його лідерство у приведеній ним до влади команді було і залишається безапеляційним. Тож за три роки на Банковій та дві ротації уряду, Зеленський по факту перетворив Кабмін на виконавчий орган при Офісі президента.
Для ілюстрації цієї тези можна хоч би згадати той факт, що у чинного Кабміну Дениса Шмигаля навіть немає власної програми дії – він створений виконувати передвиборчу програму президента Зеленського. Не більше, не менше.
Однак після початку повномасштабної війни з Росією, Зеленський почав вимагати від уряду самостійно тягнути свою лямку.
Та зіткнувся з тим, коли багато хто з міністрів без команди з Офісу банально не розуміє, за що йому братися.
На цьому тлі з початку червня почалися розмови про переформатування складу нинішнього уряду й тотальне скорочення міністерств та кількості чиновників.
"Українська правда" дізнавалася, що зараз відбувається у Кабінеті міністрів, коли уряд Шмигаля можуть перезавантажити, і хто з нинішніх підлеглих прем'єра не проти зайняти його місце.
Як Кабмін перестав встигати за Зеленським
"Цей Кабмін створювався якраз перед початком пандемії. Коли вдарив коронавірус, ОП в ручному режимі казала усім новим міністрам, що кому робити. І це серйозно відбилося на стилі роботи уряду Шмигаля. Загалом Кабмін був філією Офісу президента, де нічого не робилося без погодження на Банковій", – пояснює не під запис УП один із впливових членів команди Зеленського.
Озирання на Банкову, по суті, стало одним із ключових правил "корпоративної культури" та й просто політичного виживання для прем'єрів та міністрів часів Зеленського.
Але ключове слово у згаданій цитаті члена його команди – "був". Сформований розклад сил з урядом влаштовував президента тільки до 24 лютого 2022 року.
З початком російського наступу ситуація в країні змінювалася дуже стрімко й вимагала від чиновників на усіх щаблях ініціативності, миттєвого продукування рішень та такого ж миттєвого їх утілення.
Але система, привчена за будь-яких обставин озиратись на Офіс, продовжила чекати команд і рознарядок навіть у такий критичний момент.
У мирні часи у президента вистачало часу та натхнення займатись буквально всім. Однак коли його робочий день перетворився на безперервні зведення з фронтів, дзвінки до партнерів, пошук зброї та утримання міжнародної коаліції, займатись ще й регіонами, пальним, будівництвом чи іншими гострими внутрішніми історіями, не залишилось ані сил, ані часу.
Зеленський цілком логічно став вимагати від своїх міністрів виконувати їхню ж роботу. З'ясувалось, що багато хто з тих, хто вчора радісно відгукувався на всі ідеї лідера, сам не міг видушити з себе ні ідей, ні, тим паче, лідерства.
"Уряд не генерує смисли, не генерує візії, не генерує якісь притомні реалістичні плани. Вони не встигають бігти за Зеленським. Володимир Олександрович – не бетмен, він теж не може тягнути на собі все. Тому в нас відчувається наростання роздратування, яке рано чи пізно призведе до того, що цей уряд розженуть", – обурюється в розмові з УП співрозмовник, близький до Офісу президента.
На першому етапі повномасштабної війни головним завданням було зберегти легітимну владу та керованість країною.
Це питання вирішили за рахунок передислокації частини Кабінету міністрів у один із обласних центрів Західної України.
"В уряду на Заході був кворум, щоб у разі захоплення Києва чи ще чогось такого Кабмін міг збиратись і ухвалювати легітимні рішення. Шмигаль, міністр оборони Резніков і ще кілька людей залишались в Києві і включались на засідання Кабміну по відеозв'язку", – розповідає в розмові з УП один із міністрів.
За кілька тижнів перший шок минув, російські війська відтиснули від Києва та північних областей, і війна почала набувати зрозумілих обрисів.
На цьому, другому, етапі стало очевидно, що за кілька днів війна не закінчиться, як і за кілька місяців.
Уряд мусив повернутись у Київ, якщо хотів, щоб туди поверталися компанії, люди та представництва західних партнерів.
Питання виживання змінилося на питання стабілізації ситуації, перезапуску економіки, пошуку ресурсів для соціальних потреб і фронту.
Мабуть, найбільш яскравою кризою, яка характеризує увесь цей етап, став паливний дефіцит.
У ситуації з відсутністю пального на заправках країни, як у краплі води, відобразилася глобальна управлінська криза нинішньої влади.
З одного боку, ситуація мала цілком незалежні від уряду передумови – російські ракети, які знищують нафтобази та нафтопереробні заводи країни.
З іншого боку, між першими ударами по нафтобазах і зникненням пального на заправках минули тижні й тижні часу, за які ніхто з відповідальних керівників економічного блоку не подумав навіть законтрактувати резервні обсяги в Європі.
Перші заяви Кабміну про напрацювання нових маршрутів, логістики і пошуку постачальників пального почали з'являтись, коли бензин уже зник.
Коли Зеленський вимагав вирішити питання з бензином за тиждень, то стало цілком очевидно, що ані він, ані відповідальні міністри жодного рішення ще не мають. Точніше президент не має часу займатися ще й цим, а ті, хто мав би не допустити кризи, не можуть із нею впоратися.
Ця обставина стала особливо болючою, оскільки країна й уряд перейшли до третього етапу – затяжної війни, який гостро ставить питання генерації нових смислів та комплексних проєктів відбудови.
Країна постала перед настільки масштабними викликами, що косметичним ремонтом їх не перекрити. Без відповіді на військову, економічну та демографічну загрози Україна, без перебільшення, опиниться на межі зникнення.
Тож уряд і прем'єр Шмигаль отримали від Зеленського задачу написати реалістичний комплексний план перезапуску держави.
Станом на зараз, за даними УП, цей план напрацьовується у створеній у квітні Нацраді відновлення, якою спільно керують Шмигаль і глава ОПУ Андрій Єрмак.
Перша публічна презентація цього українського "плану Маршалла" планується на інвестконференції у швейцарському Лугано 4 липня.
Загалом там має бути представлено кілька речей. Перша – проєкт переформатування уряду, яким займається міністр цифрової трансформації Михайло Федоров.
Ця реформа передбачає галузеве об'єднання міністерств і відчутне скорочення чиновницького складу в об'єднаних органах.
Наприклад, пропонується скоротити кількість міністерств із нинішніх 20 до 12, об'єднавши, наприклад, Мінрегіон з МінТОТ і Мінінфраструктури, а Мінмолодьспорту – з Мінкультом та Міносвіти тощо.
Крім того, у Лугано повезуть перелік інвестиційних проєктів України, за які відповідає глава Мінінфраструктури Олександр Кубраков. Цю частину в команді Зеленського жартома називають "Дуже великим будівництвом".
Однак у всіх цих проєктів є одна хиба, яка, як розповідають в оточенні президента, не так дратує, як розчаровує Зеленського – там немає справді проривних ідей.
"Зараз логіка єдина – треба бігти швидше, щоб швидше перемогти. І тому президент вимагає від Кабміну нових смислів, нових пропозицій. За останні три місяці Зеленський дуже змінився, він переріс свій старий Кабмін. Йому треба команда, здатна працювати на іншому рівні", – пояснює один із важливих членів президентської команди.
Як Шмигаль виростив собі конкурентів
До 24 лютого Денис Шмигаль був ідеальним прем'єром для Володимира Зеленського.
По-перше, як вже було сказано, він виконував все, що йому скажуть на Банковій, та повністю координував свою роботу з президентом і його командою.
По-друге, Шмигаль не влазив у політику та не займався побудовою персонального бренду. Відсутність політичних амбіцій і відданість – дві речі, які найчастіше зустрічаються у людей в оточенні Володимира Олександровича.
Однак повномасштабна війна змусила президента кардинально переосмислити функціонал виконавчої влади.
"Зараз в Офісі всі пашуть, як можуть. А Кабмін проводить засідання раз на тиждень, де приймає якісь бюрократичні й часто другорядні речі. А де економічні програми по війні? Де обіцяні іпотеки військовим? Де конкретні пропозиції, щоб чоловіки не виводили половину зароблених грошей своїм жінкам за кордон? Розумієте, вони не продукують нового", – обурюється співрозмовник, близький до Банкової.
Інша причина, яка може похитнути позиції Шмигаля, є виключно політтехнологічною.
У владі розуміють, що восени в суспільстві переважатимуть негативні емоції на тлі виснаження від війни та економічної ситуації. Щоб якось збалансувати ситуацію з політичної точки зору та відвести невдоволення від президента, негатив можуть спробувати перекинути на виконавчу владу.
"Люди втомлюються і доведеться когось робити винним. А кого? Раду зараз не розпустиш. Якийсь чиновник в Офісі президента – задрібно. Лишається тільки Кабмін", – пояснює в розмові з УП один зі співрозмовників в оточенні президента.
Є ймовірність, що восени у відставку може піти або весь Кабмін на чолі з прем'єром, або кілька найбільш неефективних міністрів.
За даними УП, наразі у владі придивляються одразу до п'ятьох варіантів на заміну Шмигалю.
Перший – це заступник голови ОПУ Ростислав Шурма.
Він, як і Шмигаль, раніше працював на підприємствах олігарха Ріната Ахметова. До роботи в ОПУ був гендиректором заводу "Запоріжсталь".
"Ростислава б Єрмак підтримав, але він сам не хоче. Шурма – недурний хлопець, він розуміє, що під час війни бути прем'єром – це точно не найприємніша річ", – пояснює джерело в оточенні президента.
Так само кандидатом на посаду прем'єра називають першу віцепрем'єрку, міністра економіки Юлію Свириденко. Однак шанси Свириденко дуже похитнулись через дефіцит пального. За цю сферу вона особисто відповідала перед президентом.
Третій кандидат – міністр інфраструктури Олександр Кубраков, який у перші тижні війни перебував у президентському бункері, допоки весь Кабмін не повернувся назад до Києва у квітні.
"Саша проявив себе за час війни. Міністерство задіяне й у логістику озброєння, й у гуманітарку, й у забезпечення безперебійної роботи "Укрзалізниці". І Кубраков вважає, що вже переріс позицію міністра і готовий бути прем'єром. Це ще велике питання, чи зміг би він керувати Кабміном. Але загалом підхід у нього технократичний, цікавий", – пояснює УП високопоставлений співрозмовник у фракції "Слуга народу".
"Свириденко і Кубраков дуже класні і досить ефективні. Але їхня проблема у тому, що вони поки що несуб'єктні. За ними не відчувається справжнього лідерства", – додає інший співрозмовник в уряді Шмигаля.
Четвертий кандидат – міністр розвитку громад та територій Олексій Чернишов.
"Чернишов дуже хоче бути прем'єром. Вони зараз із Кубраковим, власне, і конкурують. Чернишов намагається хоча б позицію "віце" вибити собі, але от якщо будуть Шмигаля знімати, він перший, хто себе пропонуватиме. Він майстер себе представляти, створювати хороше про себе враження", – описує Чернишова один із впливових членів команди президента, який працює в Раді.
"У Чернишова був зоряний час, коли уряд сидів на Західній Україні. Тоді саме він координував всю роботу між тією частиною Кабміну та київською. Хоч із ним була Свириденко, яка формально перша віцепрем'єрка і вища за посадою. Але коли вернулись у Київ, то в питаннях відбудови – а це ж якраз його профіль – Чернишов якось мало себе показав, нічого яскравого. Тому амбіції у нього є, але історії успіху якось не дуже", – розповідає не під запис один із членів уряду.
Остання, п'ята, кандидатура – це міністр оборони Олексій Резніков.
"Резніков сам по собі прикольний. От ми їздили зустрічатися за кордон, бачилися з міністрами оборони, і вони всі йому привіти передають. Але от менеджерити – це взагалі не його. Він у Міністерстві оборони страждає. Плюс емоційна штука: все хороше – до ЗСУ, все погане – до Міноборони. Тому Олексій уже б радий кудись утекти з посади міністра оборони", – пояснює УП один із лідерів фракції "Слуга народу".
"Ну, промодерувати засідання і зібрати команду для Резнікова не склало б проблеми, але прем'єр в часи війни – це насамперед економіка. І тут сам Резніков визнає, що він би не на своєму місці був", – розповідає джерело з оточення міністра оборони.
У випадку Резнікова існує велика ймовірність, що його позицію взагалі не будуть чіпати.
Частина команди президента вважає, що некоректно змінювати міністра оборони під час війни, з іншого боку, Резніков зумів швидко знайти спільну мову зі своїми міжнародними візаві, і це так само важливий аргумент.
Ще один варіант для Резнікова – це Міністерство юстиції, яке він був не проти очолити раніше. Крім того, до чинного міністра юстиції Дениса Малюськи аж надто критично ставиться голова ОПУ Андрій Єрмак.
На Банковій гостро ставлять питання і до решти урядовців.
Минулого року УП писала, що кандидатами на "виліт" є міністр культури Олександр Ткаченко та міністерка соціальної політики Марина Лазебна. Претензії до них нікуди не зникли.
"Ткаченко як міністр культури нічого цікавого на посаді не зробив. Він зараз телемарафоном займається і, по суті, все. Але хіба це рівень міністра? Єрмак через свої особисті контакти привозить Анджеліну Джолі, Шона Пенна, президент виступає на Гластонбері, а Ткаченко канали ганяє", – обурюється депутат "Слуги народу", наближений до президента.
"Ми раніше хотіли провести пенсійну реформу, Світовий банк навіть гроші готовий був під це виділяти. Ми думали, що драйвером реформи буде Галина Третьякова (голова профільного комітету ВР – УП). Але Галя зашкварилася своїми висловлюваннями, і ми вирішили, що нехай Лазебна курує це. Марина не те, що була проти реформи, але й не особливо за. Ми тоді чітко запам'ятали, що якщо ти така боязка до відповідальності, то тобі не місце в команді", – розповідає УП один із впливових депутатів у фракції "Слуга народу".
Також в оточенні президента висловлюють претензії до міністра закордонних справ Дмитра Кулеби.
Їхня суть полягає в тому, що міністр, за словами джерел на Банковій, не витягує роботу з посольствами.
Зокрема, йдеться про дипломатичні представництва у Латинській Америці, Азії та Африці.
"Претензії до Кулеби не так персональні, як інституційні. Все, за що він береться сам, просто літає. Але під ним – сотні посольств, де посли досі живуть в ритмі мирного часу. Наче немає ніякої війни. І це зараз головний виклик для Кулеби – перезапустити посольства, якщо зможе", – пояснює претензії Офісу один із членів команди Зеленського.
Непроста ситуація також в Ірини Верещук. Після того, як у неї забрали питання обміну полоненими, Верещук хоче залишитися в уряді, але не на посаді віце-прем'єр-міністерки з питань тимчасово окупованих територій.
"В нашій команді є дискусії, що з цим міністерством робити під час війни. Які межі взагалі окупованих територій? От чим воно взагалі має зараз займатися? Іра відчуває, що щось не так, і, як завжди, хоче бути міністром оборони. Тільки хто її туди пустить?" – пояснює в розмові з УП один із впливових членів команди президента.
***
Найбільша проблема у ротації Кабміну полягає не у відставці міністрів і прем'єра, а в питанні – хто готовий прийти на місце колишніх міністрів?
Через постійні зміни вимог з боку президента та його найближчого оточення, охочих небагато. І пошук таких людей – головна задача для команди президента.
"Ми розуміємо, що через війну можемо захопити крутих менеджерів із бізнесу під соусом, що "давайте попрацюйте на країну". Бачення президентом уряду приблизно таке: технократи, які приходять на роботу у футболках і фігачать з ранку до ночі", – розповідає УП один із співрозмовників, близьких до ОПУ. І додає:
"Але люди ставлять прості питання: яким буде Кабмін? Хто буде прем'єром? Які межі моєї відповідальності? І ми поки що навіть на ці питання відповідей дати не можемо".
Роман Кравець, Роман Романюк, УП
