Залишилася тільки пiч. Як пенсіонерів зі Слободи-Кухарської позбавили дому, але не можливості готувати борщ

На узбіччі, дорогою до Слободи-Кухарської, що на Київщині, розкидані обпалені кістки російського солдата. Люди, які проїжджають повз, їх не помічають.

"Evidence. Don't touch!" – маленька жовта табличка стирчить із трави поблизу великої гомілкової кістки. Така ж – коло верхньої частини скелета, що влігся віддалік.

"Доказ. Не чіпати!" – на диких тварин це попередження, схоже, не подіяло.

Череп, ребра, таз – маленьке, неоковирне щось, що не викликає жалю. Особливо якщо затриматись у цих краях довше та порозмовляти з людьми.

До села Кухарі Іванківського району російські військові прийшли 25-го лютого. Але просунутися далі, до Житомирської траси, не змогли – міст через Тетерів підірвали бійці ЗСУ.

Окупація тривала кілька тижнів. У сусідній Слободі-Кухарській, де налічують 80 домогосподарств, від артобстрілів постраждали приблизно 50% будинків.

Галина та Володимир Політунови втратили дім повністю. Самі вбереглися – на момент вторгнення пенсіонери зимували у дочки в Києві.

Відійшовши від шоку, подружжя повернулося до Слободи й упорядковує господарство. У холодні ночі вони сплять у старому "Москвичі", купленому волонтерами замість згорілого. У теплі – у подарованому наметі.

Їжу Політунови готують на печі – єдиному стовпі минулого життя, що лишився стояти на руїнах.

Минуле у 3D

Любов може початися з першого погляду та непорозуміння.

– Як ми познайомились? – сміється Галина Політунова. – Ето кошмар, ой-йо-йой! Чоловіче, не обідишся, якщо розкажу?

– Лучше я піду, – зніяковіло посміхається Володимир і йде.

Якось, 1978-го, він з'явився у магазині № 921 на вулиці Якуба Коласа у Києві. Помітно напідпитку, стверджують очевидці.

Йому 24, їй 23. Вона – заввідділення, яка зневажає, як їй тоді здавалося, хуліганів.

– Бачу, йде у подсобку, – згадує. – Я давай ругаться: "Молодой чєловєк, ви куди?!". А з другого поверху спускається наша головна. Вона знала його, каже: "О, Володю, ти ще не женився?". 

Я така: "Яка ж дура за нього замуж вийде?". А він: "Ти! А якщо не вийдеш, то вб'ю!".

Через місяць Володя знову прийшов. У костюмі та тверезий.

– Я ж обіцяв, що за мене вийдеш! – сказав він, коли подавали заяву до РАГСу.

Володя не обдурив. Серце жінку – теж.

У крові її чоловіка не виявити алкоголю вже чверть століття. Головним допінгом стала робота. Без неї не поставили б дітей на ноги. Не довели б до ладу будинок та господарство у Слободі-Кухарській.

На згарищі, що лишилося на подвір'ї навесні 2022-го, Володимир і зараз тримається хазяйновито, як господар. З гідністю походжає по битій цеглі та посуду.

– Ось на цьому велосипеді старша дочка каталась, потом меньша. А на етом – внуки. А там – ще один валяється, – показує покручені, обвуглені клубки металу.

Уламки того життя видають під ногами звук, схожий на зубовний скрегіт. Ходити ними якось ніяково.

– Отут стол, продукти на столі… лежали. Тут один шкафчик… був. Там – второй. Пліта ось. Казанок. Шкаф стоял.

Як досвідчений 3D-дизайнер, Володимир малює віднедавна неіснуючі кімнати та предмети. Показує в деталях інтер'єр. Не майбутнього, а колишнього житла.

Піч

– Снаряд тут попав, стіну винесло. А пєчічка вижила, зараз ми її розтопимо.

У словах Володимира стільки ніжності та тепла, що дрова спалахують швидко навіть у дощ та вітер.

– От, щас, щас вона, – чаклує господар на руїнах. – Піду ще візьму кордонки (картонку – УП).

– Вижила пєчічка, слава Богу, – повторює. – Але тут треба подмазувати, дим трохи виходить. 

А це у нас котьол… був. Гаряча вода, от. Там її заливали. Нам майстер зробив, а я сам залажував потім плиткой, от.

Поки чоловік зайнятий вогнем, жінка нарізає м'ясо та овочі. Кулінарію Галина, сільська дитина, освоїла в місті. В сім'ї вона була четвертою, молодшою. Закінчила інтернат у Чорнобилі, поїхала до столиці. Потім повернулася з чоловіком до Слободи-Кухарської.

– Школа у Слободі була тільки до четвертого класу. Багато хто у нас тоді відправляв дітей, як мене, у Чорнобиль. Потім я в Київ поступила. Як вийшла замуж, так давай свєкруха учить меня варить, – розповідає Галина.

Борщ дружини Володимиру подобається більше, ніж мамин. Цю крамолу він пояснює просто.

– В пічі зовсім інше, – каже. – З м'ясом чи без, мені все рівно. З білими грибочками з нашого лісу дуже смачний… Головне, що – в печі. Моя мама варила на газовій плиті. Я сам – київський.

– Піч є піч, в ній все по-другому, – погоджується дружина з цією обставиною, але не статусом чоловіка. – Та хто в Києві столічний?! Одні євреї, получається. От вони – корінні київляни. 

Він в мене народився в Чернігівській області, а вже з першого класу в школу ходив у Києві. 

М'ясо, сало, картопля, морква, цибуля, часник, буряк, томатна заправка, зелень – що у борщі головне? Тут і зараз, доки Галина готує на руїнах, – спогади. Змішавшись із димом та сльозами, вони зроблять обід особливим.

– Я дуже любила спати на пічі, не тільки в дитинстві. З чоловіком там вдвойом поміщалася.

Особєно єслі спіна болить, воно так вигріває! Як батьки, цей, колись глиною мазали, солому ложили – всі болячки уходили, – розповідає господиня.

Червоний низ, білі вікна, блакитні стіни – такої краси, запевняють Політунови, у селі не було. Дерево без пластику, на який у Галини алергія. У палісаднику величезна біла суниця.

– Яка хата у нас була! Коли це все розбомбили, состояніє було – дурдом. Жити не хотіла. 

Чого я тут не осталась, чого в Київ поїхала? Краще б мене теж спалили. В мене б тоді голова не боліла за це все.

Альбоми

Якби знищений будинок Політунових на Луговій, 17 поминали, як людину, то почастували б варениками з маком.

– Така у нас традиція, – пояснює Галина. – Мак счітається волшебна сила. У нас як раньше було завєдєно: три рядка картоплі посадив, два мака. І жуки картоплю не їли. І наркоманів не було.

Я любила мак їсти, особєнно молоденький. Всі їли. А зараз начали видумивать з цими наркоманами – ми таке і не знали.

Вареники на поминках запивали горілкою. Сьогодні в Слободі-Кухарській краще пити "казьонку". Дешевше і, як описують місцеві її ефект, "дах" свій, а не чужий.

Справжніх майстрів на хуторі не лишилося. Колись батько Галини, фронтовик із розсипом уламків у тілі, гнав із пшениці. Брав пророщену та висушував на печі.

– Така процедура, – каже Політунова. – Коли мій брат служив у Прибалтиці, йому через каждиє три місяці казали: їдь домой на самольоті за батьківською самогонкою. Вона в нього як сльоза була.

Батько Політунової, який ледь не загинув під Ленінградом, свої сльози не показував. Говорити про війну не любив. Зберігав Орден Червоного Прапора. Помер у 90-х.

– В хороших ми з ним були отношеніях, – згадує Володимир. – Ползадніци в нього не було. Якось я йому на 9-те мая рубашечку подарив. А потім гляжу – в ній дирочки. Я думал, що він її порізав. Галина знімає, а там осколки виходять. Штук десять-п'ятнадцать вона виковиряла.

2022-го фронтова нагорода збереглася майже дивом. Незадовго до вторгнення, перед тим, як поїхати до доньки в Київ, Володимир запропонував Галині забрати орден тестя з собою. А потім зателефонували: "Вашого будинку більше немає".

Батьківська хата, що розрослася після ремонтів. Кімната для онуків. Нова, обшита деревом, покрита лаком. У ній пожити ніхто не встиг.

Пів куба вагонки та дуб. Фреза, рубанок, циркулятор, дрилі – все електричне. Зварювальний апарат.

Три холодильники. Міні-млин. Тонна кукурудзи, пів тонни пшениці. 50 кілограмів проса і 30 кілограмів гарбузового насіння.

Лише на одному пункті зі списку втраченого Галина починає плакати.

– Мені настільки важко, що не осталось ні одної фотографії батька і матері. Альбоми всі згоріли. Донька звонила родичам в Дніпропетровську область, питала, чи є у них щось. Нема.

Ліки

Цієї весни на полях і на городах Слободи-Кухарської першими зійшли хвости від "Ураганів".

Ракету, що застрягла на ділянці Політунових, одразу не помітити. Навколо неї проросло жито – смертельна зброя "другої армії світу" програла сільському устрою.

– Все починаємо опять садити. Картошка, от. Помідори, капуста, гарбузи, цибуля, часник… 

Ой, у нас тут того города, тільки б сили були саджати! Тута 28 соток, а там – ще 30. Все – наше. Але картоплі цього року засадили всього сотки три-чотри. Фатіт.

Своїми володіннями, понівечиними війною, Галина водить, накульгуючи. Має інвалідність другого ступеня. Розсіяний склероз.

– Церебральна форма позвоночника, от, – пояснює вона. – Як мені сказали, склєроз на дві часті розділяється: у кого – по мозгах, у кого – по ногах. В мене з ногами проблеми, отнимало їх – і все. Спочатку ніхто не мог найти моє заболєваніє, от.

Професор в інституті сказав: "Якщо хочете, щоб вам ще по мозгах не дало, треба зайнятися вишивкою". Бачили б ви, які картини в хаті згоріли. Скільки я їх нашила!

Коли стало зле і Галина вже не ходила пів року, її привезли з Києва до Слободи. Рідні зібралися до лісу по гриби. Вона теж попросилася.

– Ай, мамочки, ліси які були! Черніки скільки, ай, мамочки! Ми з них в дитинстві не вилазили. І от я плачу: "Візьміть мене з собою!" А чоловік сам плаче: "Знаєш, як в мене спина болить тебе носить?!"

Галину посадили до машини. Приїхали. Але залишатися у салоні вона не захотіла.

– Висадіть мене, кажу. Побачила грибочок, почала Богу молиться. А коли рідні прийшли, я вже в кінці лужайки була. 

Після того я знов пішла. Ліс мене вилікував, тому його і люблю. В Києвi мені погано. Мені треба на своїй землі ногами стояти.

Принцип

Велике бачиться на відстані.

Коли руки зайняті роботою, замислюватися про уроки історії нема коли. Але якщо ворог забирає все, стомлене серце починає депрощо здогадуватися.

Сто років тому предків Політунової охрестили "куркулями". Родове прокляття, накладене босотою, діє досі.

 – Їх притесняли, виселяли, – каже Галина. – А діда, дядька та тьотку німці потім тут вбили за те, що партизанили. 

– Але ж даже німці так не палили, як ось ці фашисти, – продовжує. – Як німці палили? У сараї, подальше, щоб інші хати не постраждали. А у нас шо? Я не знаю! Ні в шо не влазить. 

Мій батько за Пітєр орден получив, а вони… Я б ніколи не сказала, що вони таке устроять. Це сильно жестко. Так поіздєваться! Спрашивається – для чого?

Відповіді на це запитання Володимир Політунов теж не знаходить. Хоч і без неї в житті настало більше ясності.

"Чекай, скоро приїду", – написав його дід своїй коханій, воюючи під Москвою у 40-х, і не повернувся з фронту.

– З Чернігівщини він, а бабушка з Білорусі, – розповідає Володимир. – Я до послєднього не вірив, що на нас нападуть і почнуть все разрушать. 

Коли ми узнали, що хати нема, я сказав: "Боже, от суки білоруси! Що ж вони зробили? Якби вони не пустили кацапів, то не було б всього цього на Київщині".

Сьогодні нащадки куркулів, які нажили та втратили все, зайняті звичним. Галина готує, займається господарством. Володимир будує "битовку" три на чотири метри.

– А скільки можна плакать? – підбадьорює Галина. – Ми все в житті робили самі. Все на своєму горбу – такий в нас принцип. На державу ніколи не расчітивали. Мілостиню ні у кого ніколи не просили. 

Колись дуже давно, згадує місцеву легенду пенсіонерка, монголи напали на село. Живим залишився тільки кухар, який пішов із сім'єю до лісу збирати трави та ягоди. Завдяки їм село збереглося та відродилося – так з'явилися Кухарі та Слобода-Кухарська.

Через сторіччя нова орда не знищила місцеві звички та інстинкти.

– Приїжджайте ще! – тисне руку Володимир. – В ліс поведу, якщо не боїтесь мін.

– А ви не боїтесь?

– Щоб я по гриби в ліс не пішла?! – відповідає першою Галина. – Да ви мене не прив'яжете! Всьо равно піду!

– І я піду, всі підуть, – підтримує дружину Володимир. – Що на роду написано, то й збудеться.

Євген Руденко, Ельдар Сарахман – УП