"П'ять поколінь нашої родини борються за Україну, а ворог один і той же – Росія"
На прикладі родини Гладеньких, два покоління якої зараз воюють проти Росії в складі 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, можна відстежити найбільш драматичні сторінки історії України за останні 100 років.
Прадід Василя Гладенького воював у Галицькій армії й загинув за Україну, дід був воїном УПА й теж пожертвував власним життям, батька як сина "ворога народу" радянська влада вислала в Казахстан, а зараз Василь Гладенький і два його сини воюють у ЗСУ. П'ять поколінь цієї родини борються за Україну, а ворог залишається один і той самий – Росія.
"Військкомат категорично не хотів відправляти всю родину на фронт, але ми наполягли"
57-річний пан Василь у Збройних силах України вже вдруге, хоча має цілком цивільну спеціальність – учитель ковальства у Брошнівському професійному лісопромисловому ліцеї на Прикарпатті. Але коли в 2014-му році Росія вперше напала на Україну, він не залишився осторонь.
– Спершу я активно займався волонтерством, потім поїхав на схід будувати фортифікаційні споруди, – розповідає Василь Гладенький. – В армію мене не брали, оскільки я, по-перше, педагог, а, по-друге, багатодітний батько. Але в 2015-му я врешті-решт переконав військового комісара й пішов у ЗСУ, в 128 гірсько-штурмову бригаду. Став командиром міномета, воював на сході цілий рік, а після демобілізації повернувся до педагогічної роботи.
Коли в лютому цього року Росія почала повномасштабне вторгнення, Гладенький знову прийшов у військкомат – уже з двома синами, котрі стали повнолітніми. Усі троє попросилися в 128 бригаду.
– Я пішов на старе місце в мінометну батарею і хотів узяти з собою обох синів, – продовжує пан Василь. – Але не вдалося. Молодший Юрій (йому 22 роки) має дві вищі освіти й закінчив військову кафедру, він офіцер. Тому його призначили заступником командира роти в інший підрозділ нашої бригади. Зате старший 24-річний Андрій хоч і має вищу освіту, проте без військової кафедри. Так що зараз він зі мною – навідник міномета.
Цікаво, що спочатку військкомат категорично не хотів відправляти всю родину в бойову частину, старшого сина переконували йти в територіальну оборону. Але він наполіг, що хоче служити зі своїми рідними.
Перші тижні війни 128 бригада пережила особливо важкі бої у Запорізькій області. У ході яких мінометний розрахунок Василя Гладенького відзначився – підбив російський танк Т-72.
– Нам дали координати й наказали накрити сектор вогнем, – розповідає пан Василь. – Загалом ми випустили 10 мін зі 120-го міномета "Молот", і одна або дві влучили зверху в танк. Влучення засікла з дрона наша розвідка, після чого нам повідомили: "Ціль знищена".
Мінометний розрахунок Гладеньких і зараз постійно на бойових виїздах. Батько пишається, що син не злякався ворожих обстрілів, усе хапає на льоту і служить, як справжній вояк.
Тим часом вдома на бійців Гладеньких чекає господиня і троє прийомних доньок.
– У нас із дружиною троє своїх синів, старший із котрих уже багато років із родиною живе в Чехії, – каже пан Василь. – А ще ми взяли трьох прийомних доньок. Двом молодшим 9 і 12 років, вони хворобливі від народження, але ми виховуємо їх так, щоб дівчата виросли здоровими. А старшій Софії вже 20, вона офіцер Нацгвардії. Дуже бойова дівчина, може дати фору багатьом хлопцям.
Після того, як у лютому цього року Василь Гладенький із синами пішли на війну, з'явилася цікава історично-спадкова закономірність – останні 100 років усі покоління чоловіків цієї родини борються за Україну!
– Мій прадід у 1918 році пішов у Галицьку армію, яка воювала спершу з Польщею, а потім із більшовицькою Росією, – розповідає пан Василь. – Я дуже мало про нього знаю, але, як розповідали рідні, прадід був високоосвіченим і займав офіцерську посаду. З війни він не повернувся, загинув. Мій дід воював в Українській повстанській армії проти радянської влади, мав псевдо "Червоний" і був районовим у сотні Бея. Взимку 1946 року його підрозділ оточили НКВД-сти. Хлопці відстрілювалися, скільки вистачило боєприпасів, а останніми кулями повбивали самі себе, щоб не здатися в полон.
Тіла загиблих привезли в село, влада дозволила родичам обмити їх у калюжі й поховати в братській могилі. А через кілька місяців дружину загиблого з трьома доньками й сином, котрому було два роки (майбутній батько Василя Гладенького) як рідних "ворога народу" заслали в Казахстан. Вони змогли повернутися в 1956 році, через три роки після смерті Сталіна.
"Дружина має польське коріння, і її родичі спочатку сприймали мене неоднозначно…"
Між іншим, через участь Гладеньких у Галицькій армії й УПА глава сім'ї мав певні складнощі в особистому житті.
– Справа в тому, що моя дружина має глибоке польське коріння, її родичі й зараз проживають у Польщі, – пояснює пан Василь. – І коли перед нашим одруженням вони дізналися, що мій дід і прадід воювали в Галицькій армії й УПА, то поставилися до цього неоднозначно. Але ми з дружиною зуміли пройти через ці історичні непорозуміння й створити чудову сім'ю. Родичі дружини вже багато років цілком нормально сприймають наші переконання, а після 2014 року навіть гаряче підтримують нас.
Патріотизм, любов до України в Гладеньких закладені генетично, тому не піти на теперішню війну вони ніяк не могли.
– П'ять поколінь моєї родини боронять Україну, а ворог один і той же – Росія, – каже пан Василь. – Пригадую, коли мені було 10 років, тато якось відкликав мене вбік, намалював на камені тризуб і сказав: "Твій прадід віддав життя за Україну, дід віддав життя за Україну, я відсидів за Україну. А що зробиш для України ти?" Тато загинув у аварії в 1983 році, проте я можу відповісти зараз, що продовжую справу нашої родини – теж воюю за Україну. І мої сини так само. Два наших покоління мають нарешті перемогти Росію й покласти цій боротьбі край.
Обидва сини цілком поділяють погляди батька.
– Ми не могли не піти на фронт, такий варіант ніхто навіть не розглядав, – каже старший Андрій. – Я дуже радий, що служу з батьком, і шкодую, що молодший брат у іншому підрозділі. Але ми постійно на зв'язку.
У мирний час старший Гладенький активно займався "Пластом", а з початком війни багато його побратимів теж пішли в ЗСУ.
– Практично вся наша пластунська станиця зараз у армії, – каже пан Василь. – "Пласт" вчить, що треба бути вірним Богу й Україні. У мирний час ми вірні Богу, а зараз – Україні.
При такому історичному бекграунді родини Гладеньких не може не вражати ставлення пана Василя до ворога. Воно настільки незвичне, що певний час аж насторожувало бойових товаришів.
– Я знаю, що росіяни – це ворог, якого треба знищити, і роблю це всіма способами разом зі своїми синами, – каже пан Василь. – Але водночас я практикуючий християнин, тому маю свою принципову позицію – молюся за росіян, щоб вони стали розумнішими, зрозуміли, що стоять на хибному шляху й змінилися. Ми маємо думати про своїх ворогів і робити їх такими, як ми – така християнська мораль.
Я розумію, що таку позицію поділяють не всі. Коли в 2015 році товариші спитали, за що я молюся в церкві, й почули мою відповідь, то дивилися з подивом, якщо не з підозрою. Але, побачивши мене в бойових діях, зрозуміли й прийняли. Вони знають, що в критичні моменти на мене можна покластися, і це найголовніше. А якщо мої молитви збудуться, війна закінчиться набагато швидше.
P.S. Коли матеріал готувався до публікації, стало відомо, що старший син пана Василя навідник міномета Андрій Гладенький отримав поранення. На бойовій позиції міномет потрапив під ворожий обстріл. На щастя, поранення неважке, після лікування Андрій знову повернеться в стрій.
Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, для УП
