Мер Павлограда Анатолій Вершина: Люди повністю змінили своє ставлення до Росії

"Я зараз його, сука, в камеру заберу". На цій фразі закінчується інтерв'ю з міським головою Павлограда. Власником цієї цитати є не Анатолій Вершина, а поліцейський у цивільному, який з'явився нізвідки.

З його розмови з присутнім під час інтерв'ю помічником мера, свідками якої і стали журналісти, стає зрозумілим, що він незадоволений обманом представника місцевої філії УПЦ МП. Той обіцяв провести невеличкий молебень біля каплиці у сквері імені Тараса Шевченка, що просто навпроти міськради, а натомість зібрав десятки шанувальників російського православ'я, які під характерною символікою рушили від скверу через весь центр міста.

У цей день у Павлограді було спекотно й у атмосферному сенсі. Температура явно під 30 градусів, але наш поліцейський змушений носити піджак – під ним хоч якось, але ховається пістолет Макарова.

Приблизно таким же життям живе й місто: з одного боку його вулиці наповнені людьми, а з іншого – в їхніх очах читається напруга. Її причина зрозуміла. З географічної точки зору Павлоград – найближче до лінії війни велике місто Дніпропетровщини.

Ця реальність змушує міського голову витрачати багато часу на заспокійливі фрази на кшталт "городяни згуртувались". Це ж підтверджує і математика: станом на зараз із Павлограда поїхало менше ніж 10% населення. Більше того, в останні дні люди навіть почали повертатися додому.

Друга половина правди в тому, що кістяк місцевих – це сім'ї звичайних роботяг із шахт вугільного об'єднання "Павлоградвугілля" Ріната Ахметова, які просто не мають фінансової можливості місяцями жити "на виїзді".

У цьому сенсі Павлоград – класичний населений пункт із єдиним містоутворюючим підприємством.

І якщо у мирний час це формувало відкриту залежність міської влади від пріоритетів власника шахт, то у стані війни для мерії це скоріше перевага: Анатолію Вершині не доводиться думати над тим, як працевлаштувати городян.

Навпаки – зараз на "Павлоградвугіллі" нехарактерно багато вакансій, оскільки сотні його співробітників пішли до Збройних сил України.

В інтерв'ю "Українській правді" мер Павлограда Анатолій Вершина розповів, як живе місто під час війни, чи є у нього прямий зв'язок із президентом Зеленським, та чому він не прийняв пропозиції про перехід на сторону окупантів.

– Пане Анатолію, що змінилося в місті Павлоград з початком повномасштабного вторгнення?

– Змінилося багато. І перш за все – відношення людей. Змінилося розуміння людей, що в цьому непростому світі не все гладко і добре.

На моє переконання, 30 років тому незалежність просто упала на нас, але ми цього не оцінили. Не оцінили, тому що не розуміли, що треба розбудовувати Україну, створювати сучасну армію для захисту своїх кордонів.

Що стосується Павлограда, то моє враження, що в людей змінилося ставлення не лише до свого міста, а й до всієї України.

Не скажу, що абсолютно всі, але люди змінилися і стали добрішими. Люди допомагають один одному, захисникам, згуртовуються і змінюється ставлення до всієї України.

– Можна сказати, що їхнє ставлення кардинально інше, ніж у 2014 році, коли було неоднозначне сприйняття війни в Луганську та Донецьку? Всі пам'ятають кадри, як там місцеві зустрічали ЗСУ з барикадами.

– Дійсно, якщо порівнювати 2014 і 2022 роки, ставлення до країни-агресора кардинально інше.

Ми ж також відносимся до східних регіонів України, і тоді в нас теж були люди, в яких було неоднозначне бачення. Можливо, в силу нерозуміння ситуації.

Зараз люди, які позитивно ставилися до Росії, повністю змінили свої погляди.

Чому? Ми все прекрасно розуміємо. Яка денацифікація? Кого денацифікувати? Наших східняків, як нас називають на західній Україні, які в більшості російськомовні? Нас ніхто не утискав, нічого не забирав. В нас не було цього.

Те, що зробила Росія – це змінило погляди її симпатиків.

– До війни в Павлограді мешкали 104 тисячі жителів. Скільки людей залишилося в місті?

– З міста виїхало приблизно 6-7 тисяч жителів. Це після 24 лютого.

Але за офіційною статистикою у нас зараз зареєстровано 7800 переселенців. Є й неофіційні переселенці, які приїжджають до нас, знімають квартири чи будинки і не відмічаються як переселенці.

– Не за математичними даними, а за вашими відчуттями, за наповненістю доріг автомобілями, обсягами споживання електроенергії скільки у відсотках людей виїхало?

– До 10%, не більше. Можливо 7-8%.

– На початку війни з Києва виїхало багато людей, і в перший місяць чимало об'єктів інфраструктури не працювало через відсутність робітників. Серед прикладів – "Нова пошта", аптеки. Чи є в Павлограді сфери, які не повністю функціонують через малу кількість робітників?

– Практично немає. Частково є, але це жодним чином не вплинуло на життєдіяльність міста.

Всі наші комунальні служби як працювали, так і працюють. Ті, хто виїхав, частково вже повернулися, а на місця тих, хто не повернувся, влаштувалися переселенці.

Що стосується такої інфраструктури, як торговельні та медичні заклади, аптеки, то вони як працювали, так і працюють.

– З яких населених пунктів у Павлоград їдуть переселенці?

– В основному – Донецька та Луганська область і частково Харківська. На першому місці – Луганська, на другому – Донецька.

Їдуть із різних міст. Перш за все з тих, які розташовані на передовій, де проходить лінія фронту – Лисичанськ, Сєвєродонецьк. Але їдуть і з Покровська.

В нас є люди і з Запорізької області – тих районів, де ведуться бойові дії. Але їх небагато.

– Скільки переселенців залишаються в місті?

– Під час активних боїв були періоди, коли з Луганської і Донецької областей за одну ніч через місто Павлоград проїжджали до 300 людей.

Чому ми називаємо цю цифру? Тому що діяла комендантська година, і люди, які в'їжджали в місто, залишались на ніч в пунктах розселення. Всього було створено п'ять таких місць.

На той момент практично 90% людей їхали далі.

– Де працевлаштовуються люди, які залишаються в Павлограді? 

– Основне містоутворююче підприємство в нашому регіоні – це "Павлоградвугілля".

В цілому по системі там працюють більше ніж 20 тисяч людей. На шахтах працюють близько 8 тисяч жителів Павлограда.

Я знаю, що і сьогодні в "Павлоградвугілля" є вакантні місця. Чому? Тому що дуже багато людей із підприємства мобілізовано на війну.

А так люди працевлаштовуються і на підприємствах бюджетної інфраструктури.

Два тижні тому обдзвонили переселенців, зібрали близько 50 людей і сказали, що потрібно розвивати бізнес. У нас працює міська програма розвитку малого підприємництва, яку прийняли 5-6 років тому. Якщо бізнес-проєкт цікавий, то ми надаємо безповоротну фінансову допомогу на розвиток у сумі 100 тисяч гривень.

А взагалі в наше місто вже переїхало три промислових підприємства з Луганської та Донецької областей.

– Я так розумію, це в рамках програми з релокації. Чим займаються ці підприємства?

– Так, в рамках релокації. Деякі займаються виробництвом гірничо-шахтного обладнання для "Павлоградвугілля".

– У багатьох є нерозуміння того, як проходитиме наступний опалювальний сезон з точки зору відновлення знищених об'єктів. У вас є бачення, як відбуватиметься цей процес у Павлограді?

– Система теплозабезпечення в Павлограді виглядає так. На сьогодні 30% – це автономне опалення, електричне або газове. Все інше – централізоване.

Ми були готові повністю перейти на індивідуальне опалення, але для цього недостатньо потужності електроенергії.

Що стосується системи опалення, то для роботи в наступному зимовому періоді вона буде готова на 100%.

– Тобто вона наразі не пошкоджена?

– Ні. Вона робоча.

Єдине питання, яке може бути – це газ. Наскільки він постачатиметься для теплокомуненерго.

– Чи є у вас зв'язок із президентом чи урядом для розв'язання тих проблем, які неможливо вирішити на місцевому чи обласному рівні?

– Прямого зв'язку немає, але ми комунікуємо через три канали. Перший – це обласна адміністрація – губернатор Дніпропетровської області (Валентин Резніченко), який допомагає вирішувати нагальні питання на рівні Кабінету міністрів або президента.

Другий – це наш народний депутат-мажоритарщик (Роман Каптєлов), з яким ми тісно співпрацюємо.

І третій важіль – це Асоціація міст України. Разом з усією Україною ми напрацьовуємо важливі питання, передаємо їм, а вже вони лобіюють їхнє вирішення через міністерства.

– Наскільки швидко вирішуються питання, умовно, "з центру"?

– По-різному. Можливо, десь спрацьовує людський фактор, але в цілому проблем по комунікації немає.

– Чи є якісь питання, які ви не можете вирішити?

– В масштабах держави?

– В масштабах міста, за яке ви відповідаєте.

– Наше місто таке саме, як і інші. І стикається з тими самими проблемами.

Наприклад, на сьогодні є постанова про використання бюджетних коштів. Ми розпочали ямковий ремонт, який необхідно робити, але провести фінансування не можемо.

– А в контексті війни? Можливо, є необхідність будувати ешелони оборони…

– Це питання військових. Вони приходять до нас і кажуть: "Нам треба така допомога". У всьому, що вони просять, ми допомагаємо.

– Чи були до вас дзвінки від росіян із пропозицією перейти на їхню сторону? Наприклад, в інтерв'ю УП керівник військової адміністрації Кривого Рогу Олександр Вілкул розповідав, що отримав дзвінок від Захарченка, який йому пропонував "здати місто".

– Прямих дзвінків не було. Але SMS-повідомлення з пропозиціями були.

– Покажете їхній зміст?

– Я відправив ці повідомлення на Службу безпеки України. В дискусію не вступав.

– А який характер цих повідомлень? "Переходите на нашу сторону"?

– Щось таке. "Пропонуємо, захистимо, забезпечимо". Нехай себе забезпечують, а ми самі розберемося у своїй країні.

Дмитро Рясний, Микола Максимчук