День Поразки. Як Росія переплутала, з ким і за що воює

У підмосковному парку "Патріот" проходить історична реконструкція "Штурм Берліна", для якої навіть побудували макет Рейхстагу.

У П'ятигорську до Дня Перемоги відбувся парад візків. Батьки одягли дітей у військову форму та поклали в коляски, оформлені у вигляді танків, літаків та кораблів.

Георгіївську стрічку завдовжки 2000 метрів урочисто пронесли Москвою.

У Севастополі організація "Безсмертний полк" украла в конкуруючої організації з такою самою назвою портрети кількох сотень ветеранів, заготовлених для ходи 9-го травня.

Це лише деякі події з російської хроніки "победобесия" останніх років.

Так наратив "діди воювали" не лише монополізував у свідомості росіян перемогу над фашистською Німеччиною в минулому, але й став виправданням мерзенності сьогодення.

Країна, яка звикла десятиліттями жити на дивіденди від перемоги 1945-го, перетворилася на величезний майданчик для воєнно-історичної реконструкції.

Її учасники настільки захопилися грою з переодяганнями, що не помітили, як самі перетворилися на тих, з ким діди воювали. 

На загарбників чужих територій замість визволителів своєї. 

На ворогів англосаксів замість їхніх союзників. 

Бутафорські танки, літаки й ракети перетворилися на справжні, що несуть смерть і руїни. 

Цього року столицею "перемоги" в Кремлі, здається, обрали знищений Маріуполь. За кілька днів до 9-го травня окупанти почали розчищати підконтрольні їм території міста, щоб руїни та тіла загиблих маріупольців не зіпсували телекартинку "урочистих заходів".

"Маємо інформацію, що на сьогодні майже дві тисячі чоловіків утримують у фільтраційній тюрмі, − кілька днів тому попереджав радник мера Маріуполя Петро Андрющенко. − Їм кажуть, що їх переодягнуть в українську форму і залучать до так званого "параду полонених" у Маріуполі, бо справжніх полонених у них не вистачає. Це буде така гротескна масовка для створення чергової пропагандистської картинки".

8 років тому, 9-го травня 2014-го року "русский мир" провів у Маріуполі генеральну репетицію "параду". Тоді група бойовиків намагалася захопити будівлю міського управління міліції. Загинули десятки людей.

Сьогодні рахунок загиблих маріупольців йде на десятки тисяч. 

"Українська правда" публікує спогади про окупацію Маріуполя 1941-1943-го років − місцевих мешканців і німців.

Замінивши "фашисти" на "рашисти", а 1941-й на 2022-й, отримуємо картину того, що з 24-го лютого відбувається в окупованих містах та селах України.

Напередодні окупації

"25 вересня

У Маріуполі тихо, не бомблять, люди заспокоюються, це багатьох наводить на думку, що від'їзд не обов'язковий, тим більше, що вигляд одеситів, які евакуйовані в Маріуполь і не мають притулку, підказує, що краще сидіти на місці, ніж їхати кудись, голодувати і мерзнути.

7 жовтня

Вночі з 6-го на 7-е наліт німецьких літаків, бомби скинуті в порту, тривога була нетривала. Вранці знову наліт літаків. Вивозять війська та поранених зі шпиталів.

Комендант не дає дозволу на виїзд, мотивуючи свою відмову тим, що Маріуполь не евакуюється. Тривога оголошується майже через кожну годину. Дуже багато з'явилося втікачів від бомбардувань з Бердянська та Мелітополя…

8 жовтня

Ніч минула тихо, всі розійшлися на роботу, магазини працюють, але у місті відчувається якась напруженість.

Начальник контори Мельников викликав мене, повідомив, що 10-го жовтня евакуюємось, потрібно підготувати документи, можна взяти сім'ю, отже, так чи інакше, від'їзд забезпечений.

О 10-й ранку почалася безладна стрілянина, хтось прийшов і сказав, що в місті німці. Усі кинулися тікати.

Біжу додому. Літак обстрілює з кулемета місто, кулі цокають біля самих ніг.

Натовп призовників з торбинками за спиною кинувся по хатах. Отже, весь молодняк призовного віку не відступив з військами і залишився в полоні, оскільки багато хто мав повістки на 9, 10 та 11 жовтня.

8-го жовтня о 12 годині німці у місті. Місто віддано без бою, бій іде тільки біля магазинів та складів, де населення все грабує, а німці поки що у ролі спостерігачів".

Зі щоденника мешканки Маріуполя Сарри Глейх

Падіння Маріуполя

"На відміну від інших міст, вже на околицях Маріуполя височіють багатоповерхові будівлі. Дуже дивно: їдеш-їдеш, навколо ні деревця, ні будиночка, і тут, ніби з-під землі, перед тобою виростають багатоповерхівки.

Нам назустріч рухаються міські трамваї. Велика площа округлої форми забита вантажівками, тягачами, гужовим транспортом. Раптом наш танк завмирає коло пожежної машини, що перегородила дорогу. Розривні снаряди Бюгельзака перетворюють її на купу металу.

В результаті влучення кулі або снаряда вибухнула діжка з пальним, і палаючим бензином обдало кілька десятків російських солдатів. З вантажівок поспіхом зістрибують солдати, форма на них горить, люди, як смолоскипи, кидаються в паніці.

Площа всіяна уламками автомобілів та іншої техніки, трупами й пораненими. Неконтрольована людська маса прямує у бічні вулиці.

Піхота бере на себе остаточну зачистку міста і виставляє пости бойової охорони далеко на схід від Маріуполя.

Ми з подивом оглядаємо величезний завод "Азов", що простягся на кілометри вздовж берега моря, та його сучасне обладнання. Завод дістався нам цілим і неушкодженим".

Курт Мейєр, командир 25-го моторизованого полку СС, автор спогадів "Німецькі гренадери"

Окупанти на заводі імені Ілліча

"День 8-го жовтня 1941-го року розпочався для мене, як звичайний робочий.

Близько першої години дня я і працівники заводу вирішили піти в їдальню перекусити. Підійшовши до їдальні, крізь навстіж відчинені двері з подивом побачили солдатів, що стояли біля буфета спиною до нас, у зелено-блакитних кітелях і штанах. Сумнівів не було – це німці!

Соромно зізнатися – ми негайно повернулися назад і побігли до цеху. Німці почули наш тупіт, миттєво вискочили з їдальні і дали по нам кілька черг з автоматів.

Незабаром побачили таку картину: кілька німецьких солдатів зганяли в купу заводських людей і вишиковували їх у колону по чотири. "Хальт! Ком-ком! Цурюк!" – лунали їхні команди. Це були молоді, рум'яні, блакитноокі й високі блондини з автоматами в руках, з чорними петлицями та змійками в петлицях. Пізніше ми дізналися, що це передові есесівські частини.

Просто на нас був націлений кулемет на тринозі, що стоїть на землі. Коли потік робітників із ближніх цехів вичерпався, німці погнали нас на місце загальнозаводського збіговиська. Тут зібралося кілька сотень, а може тисяч людей. Вихід із заводу було закрито – на прохідній стояли німецькі солдати.

Протримавши людей години дві й оголосивши через перекладача, що всі повинні суворо дотримуватись порядку, встановленого німецьким командуванням (інакше – розстріл), нас розпустили по будинках…"

Спогади інженера А. Крилова, відрядженого до оборонного відділу на завод імені Ілліча

Мародери

"Увірвавшись у місто, німецькі солдати та офіцери розпочали поголовне пограбування.

Вони грабували приватні квартири, зривали з громадян на вулицях верхній одяг, розбивали вікна та двері магазинів, розкрадали продукти харчування… Найчастіше гітлерівці грабували теплі речі. До громадянина Ляшева, який проживав по Комунальній вулиці, будинок №170, увірвалися німецькі солдати, перестріляли курей, качок і побили стару матір.

На найбільші підприємства міста прибула німецько-фашистська влада. На металургійному заводі з'явився напис: "Заводи Круппа".

Німецько-фашистський рабовласник у чині директора "Азовсталі" Якобі особисто бив робітників на кожному кроці. За його вказівкою всередині однієї з мартенівських печей заводу було влаштовано в'язницю. У неї кидали робітників за найменше запізнення на роботу. Робітникам далеко не регулярно видавали по 300 грамів горілого хліба на добу. Решту населення з другого місяця окупації зовсім позбавили хліба.

Фашистські рабовласники систематично проводили примусове відправлення молоді працювати у Німеччину. За далеко не повними даними, ще до травня 1943-го року було вивезено з міста до 60 тисяч людей.

Щоб уникнути відправлення до Німеччини, молодь калічила себе різними способами, обливалася кислотою, рубала собі пальці, викликала штучну коросту, приймала хінін у надмірно великих дозах, обпікалася каустичною содою тощо".

З акту про звірства і злочини, скоєні німецько-фашистськими військами та владою у місті Маріуполі за час окупації з 8-го жовтня 1941-го по 10-те вересня 1943-го року

"Організувавши кілька нальотів на навколишні кукурудзяні поля, на превелике незадоволення сторожів, нам вдалося забезпечити полентою нашу колону на всю зиму. Трохи дивно бачити, як наші моряки – водії штурмових засобів – сидять у кімнаті та лущать кукурудзу, наче молоді селянські хлопці. Але нічого не вдієш. Якщо треба, то треба.

Ходили ми й на нічне полювання на зайців. За один раз добували від 13 до 17 штук. Полента та зайчатина стали офіційною їжею колони. Ці "операції" дозволяють нам поповнювати запаси продовольства і не дають притупити здатності добре орієнтуватися вночі".

З щоденника Юніо Валеріо Боргезе, командира "морських дияволів", що квартирували в Маріуполі – загону ВМС Італії, що спеціалізувався на диверсіях проти кораблів і морських баз союзників з антигітлерівської коаліції

Голод і погроми

"9 жовтня

Вдома абсолютно нема що їсти. Це лихо спіткало всіх – був лише одноденний запас. Пекарні у місті зруйновані, немає світла, води. Працює лише пекарня в порту, але хліб лише для німецької армії.

11 жовтня

Прихід німців одразу зірвав маски. Містом розклеєні оголошення, написані від руки, що закликають до погромів. Чорносотенці ожили.

Тепер, коли населення розграбувало все, німці видали наказ, який карає за грабіж розстрілом, і пропонують населенню все знести назад, але цього, звичайно, ніхто не робить…"

З щоденника Сарри Глейх

Зґвалтування

"Звинувативши громадянку К., яка проживала по вулиці Кальміус, в тому, що вона єврейка, поліцейські заарештували її і зажадали за порятунок 15 тисяч рублів. Громадянка К. не спромоглася сплатити цих грошей. Тоді поліцейські вивели її в хлів і втрьох зґвалтували. Подібних фактів насильства було чимало.

У місті, в порту для німецьких та румунських офіцерів було організовано публічні будинки, куди заганялися радянські дівчата (ресторан "Маяк", Морський клуб у порту). У центрі міста, на проспекті Республіки, німці відкрили церкву на першому поверсі, публічний будинок на другому поверсі та поліцейську дільницю на третьому поверсі п'ятиповерхового будинку".

З акту про звірства і злочини, скоєні німецько-фашистськими військами та владою у місті Маріуполі за час окупації з 8-го жовтня 1941-го по 10-те вересня 1943-го року

Знущання з полонених

"Юрба гітлерівців, які стріляють і кричать, увірвалася в госпіталь, де перебували поранені червоноармійці та командири. Усіх, хто був спроможний стояти на ногах, фашисти підняли з ліжок, вигнали надвір і вишикували в одну шеренгу. Тут же, на подвір'ї, на очах у медперсоналу розстріляли комуністів та євреїв. Серед розстріляних був і начальник медичної частини госпіталю.

Всі поранені, лікарі, медсестри та санітари були оголошені військовополоненими, а госпіталь був обнесений колючим дротом і перетворений на табір".

Зі спогадів ветерана 395-ої стрілецької дивізії Я. Захарова

Пропаганда

"Було оголошено, що з Ростова йдуть російські військовополонені, і маріупольці можуть забрати впізнаних родичів, якщо їх буде виявлено.

Але замість військовополонених підійшли німецько-фашистські війська. Фашистські кінооператори тим часом знімали все на плівку як "зустріч російським населенням німецьких військ".

Часто на очах у населення німці вантажили награбоване ними добро, худобу та продовольство в ешелони та писали на вагонах: "Подарунок від українського народу німецькому народу".

З акту про звірства і злочини, скоєні німецько-фашистськими військами та владою у місті Маріуполі за час окупації з 8-го жовтня 1941-го по 10-те вересня 1943-го року

***

Серед тисяч маріупольців, для яких весна 2022-го року стала останньою, 91-річна Ванда Об'єдкова. 

"Я бачила, як німці виводили мою маму. Батько плакав, щось доводив, але німець наказав зупинитися. Маму вивели. Я визирнула, батько побачив мій погляд і махнув рукою. Я зрозуміла, що маю сховатися. В цей момент дитинство моє закінчилося… 

Пройшло багато років, але я досі не можу чути стукіт у двері", – згадувала життя в окупації мешканка Маріуполя Ванда Об'єдкова. 

10-річною дівчинкою вона ховалася від німецьких окупантів у льосі маріупольського будинку. 

81 рік по тому вона померла від холоду і виснаження, ховаючись у льосі маріупольського будинку від російських бомб.

Михайло Кригель, УП

Колажі – Андрій Калістратенко