Постапокаліпсис на Північній Салтівці. Як росіяни перетворили великий житловий масив Харкова на район-привид
Салтівка – найбільший "спальний" район Харкова. До початку повномасштабної війни з Росією тут мешкало близько пів мільйона людей – третина населення міста.
Північна Салтівка – частина цього району – знаходиться на околиці Харкова. Забудували її наприкінці 80-х – на початку 90-х. Переважно типовими панельними будинками, схожими одне на одного, як близнюки.
До Окружної дороги, з-за якої на Харків наступала армія РФ, звідси – рукою подати. Саме цей район взяв на себе основний удар росіян, які намагалися взяти місто штурмом. І в результаті постраждав найбільше.
"Українська Правда" побувала на Північній Салтівці та поспілкувалася з місцевими мешканцями, яким Росія зруйнувала будинки та життя.
До 24-го лютого серцем Салтівки був район станції метро Героїв Праці – на вулицях завжди було багато людей, життя вирувало.
Тут серед нескінченних панельних будинків – два великі торговельні центри, в які їздили на шопінг, зокрема й з інших районів міста, великий ринок, кінотеатр, супермаркети та місця громадського харчування. Нещодавно територію упорядкували та встановили життєствердний напис "I love Kharkiv".
Після активних бойових дій росіян від колишнього солодкого життя не лишилося й сліду. В обидва торговельні центри потрапили ракети. Ринок згорів. Кафе, магазини та житлові будинки також потрапили під обстріл. Сьогодні вигорілі павільйони та розбите скло мимоволі нагадують про воєнні злочини Росії. Але масових руйнувань тут нема.
Наразі доступ на Північну Салтівку відкритий лише для місцевих мешканців, військових та правоохоронців. Один із військовослужбовців став нашим провідником по району, однак на його прохання ми не будемо називати його прізвища.
"На Героев Труда прилетало, но не так, как на Северную Салтовку, – пояснює наш провідник. – По мере того, как противника отгоняли от Харькова, он отходил и оттягивал артиллерию назад, ближе к государственной границе. Соответственно, меньше обстрелов".
Від Героїв Праці на Північну Салтівку веде вулиця Леся Сердюка. Колись тут був дуже активний рух – якщо їхати прямо, цією вулицею можна дістатися до селища Циркуни, яке вважалося "елітним" серед дачників.
Сьогодні машин на колись популярному напрямку немає, на дорозі постійно трапляються блокпости. Проїжджаємо зупинку Північна Салтівка-3. Ще 300 метрів – і ми на місці.
Паркуємось і оглядаємось на всі боки. Ліворуч – згорілі гаражі. Праворуч – розбитий вщент спортзал та змінені до невпізнаваності напівзруйновані магазини. На землі – протитанкові їжаки.
Півтора десятки людей із мітлами старанно виметають дорогу від уламків. Намагаємось вступити з ними в контакт. Але жінка в помаранчевому жилеті, яка всім своїм виглядом показує, що вона тут головна, огризається командирським голосом:
"Не мешайте!".
Її колега, Надія, виявляється більш згідливою, розповідає, що вона та решта – співробітники другого тролейбусного депо.
"Мы сейчас разбираем завалы, которые нам устроили, так сказать, "собратья", – пояснює Надія. – По мере возможности, по мере необходимости всегда только рады помочь родному городу, нашим людям. Чем быстрее это сделаем, тем быстрее оживет район".
Однак, щойно бачиш, на що росіяни перетворили колись спокійний район із розвиненою інфраструктурою, стає зрозуміло, що швидко це не станеться. Та й незрозуміло, чи станеться взагалі.
"Русскій мір звільнив мене від мого рідного дому"
Поряд із зруйнованим спортзалом потопає в траві дитячий майданчик, на якому вже більше трьох місяців ніхто не грає. Змійкою від нього тягнеться окоп. На задньому плані – типова для цього району "панелька", на ній – велика чорна пляма, результат пожеж.
"Одно из передовых подразделений орков заходило здесь, – пояснює наш провідник. – Видите, стреляли тупо в жилые массивы. Это нелюди, твари. Мы сейчас обойдем с той стороны – там просто заваленные дома, разрушенные. Они вообще непригодны для жизни, их только под снос".
Вулиця Леся Сердюка перетинається з Наталії Ужвій – найбільш постраждалою від війни вулицею Харкова. До Окружної дороги, просто за якою стояли росіяни, звідси не більше, ніж кілометр.
Проходимо у двори й опиняємося в епіцентрі справжнього постапокаліпсису. Здається, тут немає живого місця. Будинки скрізь без вікон, чорніють від кіптяви і зяють слідами від обстрілів усім, чим можна. Біля під'їздів нерухомо стоять зрешечені машини із розбитим склом.
На вулицях безлюдно, район здається практично вимерлим. Нарешті бачимо рідкісних перехожих – мати з сином років двадцяти, нав'ючених речами.
"Вообще некогда, молодой человек. Приехали бог знает откуда, извините", – відрізає жінка.
Йдемо далі й зустрічаємо перехожого в кепці та олімпійці.
"Ну что там, сейчас чуть отогнали их?" – цікавиться він.
"Общаюсь со своим домом, был дом родной, родной и остается, но остались одни развалины. Русский мир пришел, освободитель. Освободил от моего родного дома, – гірко усміхається він.
– Самое первое попадание было 25-го февраля, я дома был. Переехал к почти родственникам, в городе это, там более или менее тихо, но все равно чувствую себя неловко.
(Просить компенсацию жилья) будем, конечно. Надо "Дію" оформлять, а куда идти? Аудит проведут, проверят, какие там пошли повреждения – может, сносить будут".
Орієнтуватися на Салтівці харків'янам з інших районів часто було складно через те, що "панельки" схожі одна на одну.
Тепер у них виникла відмінність – ступінь руйнувань. Чорні сліди пожеж, наприклад, часом обмежуються площею в пару секцій, але іноді досягають висоти в десять поверхів і вкривають будинок майже цілком, ніби якась шкідлива шкірна хвороба.
"Этот район пережил все, что можно было, от этих ушлепков, испытал на себе все ужасы, – каже наш провідник.
Тишки, Бобровка, Кутузовка, Рогань – с разных секторов постоянно летело, они ж вплотную стояли к городу, дистанция от Окружной была совсем минимальной.
Сюда прилетал весь спектр всего, что возможно по вооружению – начиная от систем залпового огня и заканчивая ствольной артиллерией крупного калибра и авиационной артиллерией – ФАБ-500, вакуумная бомба.
Здесь был апокалипсис, все горело и пылало. Представьте себе, каждый дом горит, полностью, постоянно. Где-то чуть подтухает – они автоматически поджигают новый.
Самолет залетает, кидает бомбу – соответственно, разрушения. Люди, которые еще прятались по подвалам, уезжают. Сейчас в этом районе остались единицы, может быть, человек двадцать до сих пор живут".
Біля будинку Наталії Ужвій, 64 із частково обгорілим фасадом зустрічаємо чоловіка інтелігентного вигляду. Це Андрій, книговидавець.
"Я сам волонтер, езжу по точкам, мы помогаем вывозить вещи. Дом, где я сейчас живу, слава богу, не пострадал, это 605-ый микрорайон, в паре километров отсюда, – пояснює він.
– Здесь на третьем этаже (родственники жили) лет 15. Конечно, что-то уцелело, есть что спасти. Посуду сейчас пойду перекладывать.
С точки зрения впечатлений как здесь жить? Понимаете, тут есть две философии – либо ты в теме войны, и она из тебя соки выжимает, либо просто живешь и ищешь радость в каком-то моменте.
Страшно, боязно за близких, переживание за будущее. А так… Просто за страну обидно".
Назустріч нам йде розгублена жінка з довгим розпатланим волоссям.
"Вот местная, она до сих пор тут живет, поговорите с ней", – радить Андрій.
Місцева мешканка представляється Світланою, зараз вона на пенсії. Говорить схвильовано та плутано. Здається, що війна не тільки зруйнувала їй будинок, а й незворотно вдарила по її психіці.
"Я живу здесь, вместе с еще одной женщиной, чтоб не страшно и не скучно было, – розповідає вона. – Все обстрелы были на наших глазах. Мы в ванной прятались на втором этаже.
Так громыхало, что нельзя передать. Прятаться в подвалах было бесполезно, они в задней части дома затоплены были, все трубы в морозы полопались. И вы ж видели – повыносило все в подвалах от взрывов.
У нас где-то через неделю или дней десять отключили отопление и электричество. Потом стало все квартиры топить, поразмерзалось, и воду перекрыли уже где-то к середине марта. У нас запасы воды были, и ванна набранная, теперь уже закончилось. Не помыться у нас, ничего.
Питьевую воду приносили то солдаты, теперь волонтеры периодически, а вот в туалете смывать – беда, конечно. У меня проблемы со здоровьем, за водой мне тяжело ходить, нет сил".
На питання, як вони зі співмешканкою харчувалися тут у розпал бомбардування, Світлана не відповідає прямо – показує лише, наскільки не за розміром їй одяг.
"Самое страшное – это пережить, а не питаться, – стверджує вона. – Похудела сильно и не набираю, все сваливается, на таких нервах, на таком страхе, вы можете это осознать как корреспондент?
Соседям по коридору попало – вот видите, на балконе плита треснутая, рамы повыносило на балконе и в спальне, дырки сплошные. У нас на площадке дверь напротив вынесло и положило на площадку. Представляете, какая сила!
Я не знаю, как это пережила. Столько страха натерпелась, думала, что там уже лестницы нет и когда закончится, что не смогу спуститься с третьего этажа. Там на третьем этаже выбило перегородки бетонные, одна арматура осталась, разбило все. В общем, ужас".
Світлана не відпускає нас і наполегливо просить не лише написати про її злигодні, а й звернутися до місцевої влади.
"Обратитесь к кому-то в мэрию, я вас прошу, у меня нет доступа и от нас ничего не ходит до метро! – закликає вона.
Пускай что-то сделают, приедут, разберутся, что к чему, воду хоть по одному стояку дадут. Подключат наш третий подъезд к электричеству или генератор хотя бы на квартиру. Пускай у нас даже дом под снос…
Мы почти как участники боевых действий, нам по 63-64 года. Скажите им – две женщины немолодые, нездоровые просят. Мы же все-таки люди!".
"Це реально Прип'ять, тут зносити не треба"
На Салтівці завжди було багато зелені, а зараз, здається, ще побільшало. Під вікнами будинків-привидів, позбавлених будь-яких ознак життя, пишно квітне бузок. Співають птахи, світить сонце, повітря легке і свіже.
Якщо заплющити очі, може здатися, що на вулиці звичайна весна. Але варто тільки озирнутися навсібіч, і уявне почуття умиротворення розсіюється.
Під ногами валяються шматки бетону, побиті віконні рами, биті шибки, поламані дошки, вирвані зі стін батареї, почорніле кухонне начиння, розірваний на шматки одяг, перевернуті сміттєві баки. Біля одного з будинків знаходимо упаковку від сухпайку "другої армії світу".
Земля покусана воронками різної величини. Деякі з них перетворилися на стихійні звалища.
"Это от "Пиона", артиллерийского орудия калибра 203 мм, – вказує наш провідник на одну з великих воронок. – Он оставляет такие ямы. Морально подавляет пехоту, когда рядом с ними прилетает".
І одразу попереджає: "Не подходите близко к дому, там плита выломлена".
– А дырки в домах от чего? – питаємо ми.
– Это прямое попадание артиллерийских снарядов, из ствольной артиллерии. "Град" так не пробивает.
Продовжуємо блукати лабіринтами салтівських дворів. Поряд із купою розбитих плит зустрічаємо пару з сумками – бородатого чоловіка в окулярах-"хамелеонах" із сумкою-барабашовкою (картата господарська сумка, яку ще називають ринковим баулом – УП) та жінку з рюкзаком та кофтою, пов'язаною на поясі. До початку повномасштабної війни вони займалися туризмом, донедавна найбільшим викликом для своєї роботи вважали пандемію.
– Как вам здесь жилось до 24-го февраля? – цікавимося ми, згадуючи, що більшість жителів Салтівки, попри стереотипи про їхній район, завжди називали його найкращим.
– Нормально все было, тут у нас все рядом, – пояснює Валерій. – АТБ в 100 метрах, все в пешей доступности. Метро, в принципе, тоже условно в пешей доступности. Наша машина стоит во дворе, мы не смогли выехать.
– Мы перед этим заправились, и, я думаю, с этого началась череда событий не очень хороших для нас, – додає Інна. – Машина заглохла, и мы 25-го февраля договорились ее сдавать в сервис.
– Потом пробило капот, попал в бак осколок.
У березні будинок, у якому Інна та Валерій прожили 30 років, став постійною мішенню ворожих обстрілів.
"В наш дом попали, если грубо считать, раз 15. Первый раз 2-го марта – скорее всего, минометом, потому что был пожар сильный, – згадує Валерій та звертає увагу на дірки в фасаді: А это, может быть, даже танками пробито – они близко подходили, и бывало, били прямой наводкой".
Вранці 3-го березня, після першого "прильоту", пара виїхала звідси, їхня квартира розбита.
"У нас прилетело в кухню, дыра между лестничной площадкой и кухней – наверное, попал большой осколок, потому что перед домом две воронки примерно по три метра", – розповідає Валерій.
"На кухне плита пробита, то есть улицу видно", – уточнює Інна.
Проходимо ще сотню метрів і бачимо справжні руїни – будинок без даху і з виломленою лицьовою стіною, почорнілий і продірявлений, зі шматками бетону і арматурою, що безживно висять у повітрі, абсолютно порожній усередині. Поруч із ним – купи уламків та зламані дерева.
"Это самые большие развалины – авиационной бомбой пробило сверху", – каже наш провідник.
Неподалік чоловік у футболці з написом Coca-Cola і в білих рукавичках сидить навпочіпки з інструментами біля білого фургона Volkswagen. Тут, на вулиці Метробудівників, Денис жив із моменту побудови мікрорайону, з 1990-го року. Виїхав 2-го березня.
"Здесь люди прятались где могли, – розповідає Денис. – На этом районе нет ни одного бомбоубежища – ни в новостройках, нигде. Только сырые подвалы и даже в садиках такие, они там очень низкие и абсолютно не защищены.
Первый "прилет" был 5-го марта на шестом этаже, в квартиру моей мамы. Это с левой стороны, в первом подъезде, где нет стены.
(Стреляли), я так понимаю, откуда-то с Бобровки (село за Окружной дорогой – "УП"). Непонятно – прямой танк или какой-то снаряд залетел, потому что пробило все и вылетело с балкона. Пожара не было, стены повалило, разбило все. На технике, мебели плиты лежат".
У кузові машини, яку ремонтує Денис, зяє діра, задніх коліс немає.
"Машина тут и стояла, ее "разбули" в первый день, – згадує він. – Может, кому-то надо было уезжать срочно.
Ей повезло, она хорошо сохранилась. Сейчас надену колеса и поеду. Вот вторая машина возле 72-го дома, черный джип мой словил все "Грады" со 2-го марта".
– Не надо быть строителем, чтобы увидеть, что в этом доме вообще нет перекрытий. Дальше пойти – то же самое. А кто сюда жить приедет? Это реально Припять, тут сносить не надо, просто оставить, чтобы люди заезжали – вы, иностранные журналисты. Они не понимают всего этого по картинке.
– Оставить это как памятник русскому миру?
– Конечно! Когда в Донецке были военные действия, война, никто ничего не ощущал, говорили, что там где-то стреляют и все.
А вот когда ты неделю в подвале посидишь, когда в тебя бомбы летят… В садике за домом вообще вакуумная бомба упала, там люди сидели. Мы сидели там до 2-го марта, а 4-го прилетело.
До війни Денис працював приватним підприємцем, розвозив продукцію ресторанами. Зараз думає, чим займатися далі.
"Рестораны в Харькове не хотят открываться. Пока здесь нет, в Киев поеду, строить, наверное. Будем отстраивать, а что делать?"
***
Намагаючись усвідомити масштаб трагедії, яку пережив кожен із місцевих жителів, повертаємося до машини. Комунальники продовжують мести дорогу, на узбіччі варять смолу в буржуйці, четверо чоловіків несуть у невідомому напрямку холодильник.
Несподівано лунають глухі звуки вибухів.
"Грады", – констатує наш провідник.
За Окружною дорогою не вщухають активні бойові дії, росіяни продовжують обстрілювати позиції наших військових, які відтіснили їх від Харкова. Іноді – нехай і значно рідше, ніж було – дістається й Салтівці.
Наступного дня весь Харків, до якого тільки-но почали повертатися люди, трясеться від вибухів. З Бєлгородської області великокаліберними гарматами "Піон" та системами залпового вогню обстрілюють, зокрема, район Павлове Поле, наближений до центру. Жертвами стають вісім мирних мешканців, серед яких і п'ятимісячна дитина, ще 19 дістають поранення.
Русскій мір продовжує нести смерть і руйнування навіть там, де начебто, вже точно програв.
Дмитро Кузубов, фотографії – Кирило Гончар
