"Жінкам обіцяли надіслати голови чоловіків." Історії тих, хто вирвався з "Азовсталі"
За два місяці війни Маріуполь став новим символом боротьби за Україну. Всупереч постійним атакам, блокаді та боям у місті бійці "Азова" та морської піхоти героїчно продовжують тримати оборону.
На справжню фортецю перетворився металургійний комбінат "Азовсталь", де від російських снарядів ховаються і захисники, і мешканці міста.
Два місяці тому Маріуполь отримав статус міста-героя. Але ці гучні слова – не лише про воєнну славу та самовідданість військових. Не тільки про контратаки та знищення ворога.
Місто-герой – це і про мирних людей, які весь цей час виживали в умовах блокади, без їжі, води, без зв'язку та газу. Про тих, хто ніби потрапив у найстрашніші епізоди книг та фільмів про війну. Але залишився з Україною.
Через два місяці частину маріупольців із "Азовсталі" вдалося евакуювати. 3-го травня півтори сотні людей із міста приїхали до Запоріжжя.
"Українська правда" записала кілька історій людей, що врятувалися, про те, як вони жили в блокадному місті, де брали їжу та воду і як виїжджали на підконтрольну територію.
Вова, 14 років, виїхав із братом та мамою
Нас на "Азовсталь" привіз тато. Він казав, що це найбезпечніше місце. Там, не бачачи сонця, ми сиділи приблизно 2 місяці.
Тато – військовий, він залишився там. Я хотів би йому передати, що з нами все добре і щоб він був обережніший.
Ми їли вівсянку з лопухами, з шкірками, які їсти не можна. Чоловіки бігали до сусідньої будівлі, ризикували життям, щоб приготувати нам поїсти. Військові привозили, віддавали нам свою їжу, щоби ми вижили.
З "Азовсталі" нас вивозили наші військові, потім нас передали російським військовим. Нас возили майже всією територією, яку вони (окупанти – УП) захопили, великими колами до Мангуша.
Потім нас поселили до табору, там ми переночували у наметах і поїхали до Бердянська. Коли нас везли до табору, жінок роздягали, всім сканували пальці, фотографували, телефони перевіряли.
Катя, виїхала з двома дітьми
Чесно кажучи, ми вже кілька разів втратили надію, що вийдемо. Там фактично вже немає заводу, його стерли з лиця землі, залишилися лише сховища, і деякі вже завалені.
Ми ховалися там майже два місяці. Там же бункери, вони міцні, вони начебто мали витримати бомби. Але потім зімкнулося кільце навколо нас – цього ніхто не чекав.
Кажуть, що в "Азовсталі" залишалися ще люди, близько 200 осіб. Але я не можу точно сказати. Тому що ми сиділи в бункері, нікого не бачили.
Світла там не було. Водою та їжею нам допомагали наші українські військові, вони відкопували якісь розбомблені склади, останніми днями вже приносили свої пайки.
Те, що ми бачили у місті, коли виїжджали – це просто коробки, і всередині величезні чорні дірки. Там немає будинків.
Під час виїзду була дуже серйозна перевірка. Нас роздягали, перевіряли шрами, татуювання, у труси до жінок заглядали. Перевіряли всі рюкзаки, повністю вивертали, перевіряли телефони, всі листування читали.
Жінкам, у яких були знайомі військові чи в поліції, погрожували, казали, що їх знайдуть, обіцяли надсилати голови чоловіків у коробках.
"Нас раздевали, проверяли шрамы, татуировки, заглядывали женщинам в трусы, проверяли телефоны, все переписки читали."
— Українська правда ✌️ (@ukrpravda_news) May 3, 2022
Як маріупольці проходить фільтрацію в окупантів. pic.twitter.com/UJCxxIJ40q
Еліна, 54 роки, виїхала з чоловіком, донькою та зятем
Я працювала на комбінаті "Азовсталь", у цьому ж будинку, де у нас було бомбосховище, контролером відділу технічного контролю.
Бомбосховище нас не рятувало на 100%. Якби було пряме влучення, бомбосховище засипало б і ми всі загинули б. Нас би просто закопало там. Оце було найстрашніше.
Те, що ми голодували, були брудні, у сирості, плісняві – було не так страшно. Страшно було те, що від нас нічого не залежало.
Щоночі я лягала і молилася Богу: "Господи, будь ласка, нехай усі бомби пролетять повз наше бомбосховище. Хоч би не потраплять в нас. Щоби ми вижили". Я молилася, щоб моя дитина вижила. Одна, друга. Щоб не зник наш рід.
Я не знаю долю моєї мами – їй 82 роки. Коли я їй дзвонила, говорила: "Мамо, давай". Вона відповіла: "Еля, не панікуй. Що ти починаєш панікувати? Нічого не буде! Він (Путін – УП) не посміє, йому не дадуть". Вона в мене журналісткою в СРСР була, впевнена у своїй правоті.
Ми вже побачили світлини з нашими будинками, в якому вони стані. Військові приходили та показували зйомку з квадрокоптера. Моя донька спочатку не розповіла, щоб я не засмучувалася. А потім, лише 30-го квітня, розповіла, що ми залишилися без нічого. Що в нас усе згоріло.
Ми були без житла та засобів існування. І ми вже змирилися з цим.
Військові до нас рідко приходили. Тільки прибіжуть, їжу залишать для дітей, бо дорослі можуть голодувати, а діти – ні.
У нас був хлопчик у бомбосховищі, 4 роки. Він увесь час говорив: "Мамо, я хочу їсти". Вона каже, що вдома він так багато не їв, а тут постійно просить. Вона йому каже: "Ти ж це не любиш". А він: "Я люблю, все люблю".
І з чого там наша Наталка (дочка – УП) могла готувати? Борошно та вода, на маслі це підсмажити із сіллю. Цукор потім уже зовсім скінчився.
Військових, якщо приходили, а не просто їжу приносили, весь наш колектив обступав і починав питати: коли ми можемо вийти? У нас немає ані їжі, ані ліків. Як ми можемо вийти? А що там із цією адресою? А що із цим?
І військові, якщо вони мали інформацію, показували. Дехто так і не повірив, що залишився без житла. Дехто так і впевнений, що повернеться.
А коли нас вивозили... Знаєте фільм "2012" (фільм-катастрофа 2009-го року – УП)? Коли там все звалилося, коли апокаліпсис? Оце апокаліпсис! Найбільш натуральніший!
Там дев'ятиповерхівка, стіни стоять, а середина просто лежить. Або все згоріло. Наші квартири просто чорні.
Ці, росіяни, на фільтрації кажуть: "Повертайтеся до Маріуполя! Чому ви не хочете повернутися до Маріуполя?". Я їм мало не сказала: "А що, мені на головешках жити?".
Видають росіяни ці пайки: один пайок – продукти на місяць, інший – для гігієни. Потрібно три дні простояти, щоб цей пайок отримати. Це по-перше.
А по-друге, я їх бачити не могла. Ми колись сиділи в бомбосховищі, я кажу: "Не дай Бог нам доведеться в Росію потрапити, я ж не зможу, мене ФСБ посадить, як тільки я відкрию рота".
Я звикла в Україні, що вільно говорю, вільно мислю. Так, буває, я іноді зайве говорю. Але я звикла до цього. А там же не можна. Мене одразу в каталажку, і все. Або взагалі розстріляють на першому перехресті. Кажу, не дай Боже, щоб нас насильно вивезли до Росії, як вони вивозили.
А ви знаєте, що ще страшно було? Нас посадили, повезли, а я ж дорогу знаю приблизно. І я бачу, нас везуть Таганрозькою трасою, не в бік Порт-сіті. І я злякалася, що везуть до Росії. Я ж не знала, що нас у фільтраційний табір. І поки ми їхали від Маріуполя до цього Безіменного, я всю дорогу ревла.
А потім, коли побачила запорізькі автобуси, я зрозуміла, що все нормально.
Поранених із нами в автобусі не було. Наші військові сказали, що, якщо ми будемо разом з вами, то будемо наражати вас на небезпеку.
Якось нас перевозили з бомбосховища, щоб звільнити місце для поранених. Казали, що туди поселять легкопоранених. Я бачила цих "легкопоранених". Там руки всмятку. Там кістки було видно через рану. А у них ані ліків, ані перев'язувальних матеріалів немає.
Військові приходили, питали, що треба для цивільних. А я – астматик. Я спочатку сказала, що потрібен інгалятор. Принесли. А я потім думаю: "Дура! Навіщо я беру? Якщо у них немає". Я говорю: "Не треба, залиште військовим". А вони: "Ні-ні, хай буде". Виходить, своє, останнє віддавали цивільним.
Юлія, виїхала з чоловіком і котом
Ми вибігли з дому, прихопивши основні речі, у бомбосховище конвертерного цеху "Азовсталь".
Як жили? Можна сказати, виживали. Їжа була завдяки їдальні конвертерного цеху. Спочатку було 3-разове харчування, потім ми перейшли на 2-разове для дорослих, дітям і старим залишалося 3-разове. Щоб економити, варили супи.
Потім знайшли борошно. У нас була жінка, яка випікала хліб. Хліб розрізали тоненькими шматочками. Це було таке щастя, коли ми побачили цей хліб. І запах, ніби ходиш повз хлібокомбінат.
У нашому бомбосховищі було десь 72 особи, 14-17 дітей і 10 людей похилого віку. Було немовля, йому 5 або 6 місяців виповнилося, а коли вони прийшли, було 3 місяці. Там він ріс, навчився сидіти.
Коли був режим тиші, половина сама пішла, а половина залишилася. З них першу частину забрали 30-го квітня ввечері, це були переважно жінки та діти. Я залишилася в другу чергу, бо я без чоловіка не хотіла їхати. І нас рано вранці 1-го травня евакуювали.
Нас наші військові довезли до набережної, там передали російській стороні, ООН, Червоний хрест, батюшка був. Потім нас повезли до Безіменного, там ми проходили фільтрацію.
Нас оглядали. Я знімала верх, показувала низ. Пальці: стріляла я чи не стріляла. Телефони дивилися.
Олена, виїхала з донькою
Я була не в "Азовсталі", я її тільки бачила.
На початку війни нам підвезли кілька разів воду, дрова. Тому що у нас 1-го та 2-го березня відключили світло, зник зв'язок, наступного дня зник газ. І ми відтоді готували їжу на багаттях.
Нас рятувала церква Петра Могили, відома, з Петриківським розписом. Вони десь самотужки знаходили якусь їжу і в першу чергу дітям давали: то якісь брикети каш, то горстку суміші із сочевиці, гороху, сушених овочів, яку зварити можна було, іноді печиво діставали, по одній, по дві цукерки дітям діставалося.
Евакуюватись ми не могли. Тому що евакуація йшла від драмтеатру і начебто від "Іллічівця" (спортивний комплекс – УП). А туди теж треба було діставатися. Хтось мав свої автомобілі, ті виїхали, а хтось не мав автомобілів, залишилися у своїх будинках.
Ми там прожили досить довго. В останні дні було вже дуже багато прильотів, причому вони почалися вже з різних боків, бо нас почали обступати. І тоді ми вже жили і в підвалах, і в під'їздах, і будь-де.
Останньої ночі ми вже сиділи в підвалі і чули, як летять снаряди прямо під фундамент будинку. Дитина після кожного вибуху каже: "Мамо, я люблю тебе". А я ж розумію, що вона, по суті, каже: "Мамо, прощавай".
Ми вирішили, що не можна тут залишатися, треба виходити. І наступного ранку ми вийшли через Зінцеву балку, яка вже до цього була розбита, через приватний сектор, до літака (пам'ятник у Маріуполі – УП), там уже було відносно тихо.
Там у моєї тітки була квартира, дякувати Богу, вона ключ сусідам залишила, ми там кілька днів пожили. У першу ніч ще було більш-менш тихо, а з кожною ніччю все гучніше й гучніше – це вже "Азовсталь" бомбили. І я кажу: "Ні, тут не можна залишатися, треба їхати далі".
Було три варіанти виїзду: на Ростов, Донецьк та Володарськ. Ми виїхали на Володарськ, ближче.
Там довелося пройти фільтрацію, бо без неї взагалі нікуди не пускають, жодного блокпосту не пройдеш. Вони знімають відбитки пальців, фотографують, як злочинця, і дають печатку.
Папірець, який окупанти видають тим, хто пройшов фільтрацію.
— Українська правда ✌️ (@ukrpravda_news) May 3, 2022
УП його показала жінка, яка евакуювалась із Маріуполя. pic.twitter.com/SYtugBrLbu
У Маріуполі фільтрація, напевно, ще тільки почалася, а у Володарську і Мангуші вже все організовано. Дуже великі черги людям треба вистояти. Особливо тим, хто в селах живе, щоб між селами переміщатися, потрібно і фільтрацію пройти, і на машину дозвіл отримати, а він 3 дні дійсний.
"Днрівці" дуже багато пишуть, постійно пишуть. Кашу безкоштовно отримати – вони пишуть твої дані паспорта, пишуть кожен крок.
Надія, 18 років
Їжу нам приносили військові. В останній місяць вони віддавали нам свою їжу та воду, самі їли один раз на день, якщо виходило, якщо не виходило – взагалі не їли.
Ходили до нас у гості, відвідували нас, вони дуже добрі. Ми їм дуже вдячні та дуже хочемо, щоб їх звідти забрали. Там дуже багато загиблих та поранених військових, яких треба забрати. З медикаментів нічого немає, там помирають люди, просто стікають кров'ю.
Там ще залишилося мирних близько 200 людей та 30 дітей.
Нас вивезли за територію заводу наші військові, передали російським військовим і повезли до села Безіменне. Від заводу нас супроводжували Червоний хрест та ООН, ми їм також вдячні.
Дорогою нас поселили до табору, там нас обшукували, перевіряли телефони. Я переживаю, що, швидше за все, у моєму телефоні зараз якась прослушка. Дивилися на наявність татуювань, шрамів.
Ставили провокаційні запитання. Це навіть не запитання, а твердження були: "Вас били?" Хотіли наговорити на наших військових. Але в них нічого не вийшло.
З дружинами військових дуже погано спілкувалися, називали їх повіями, підстилками. Тільки тому, що ми їдемо до України.
Їжу приносили військові, а під час виїзду росіяни погрожували жінкам.
— Українська правда ✌️ (@ukrpravda_news) May 3, 2022
18-річна Надія вирвалась з "Азовсталі" у Маріуполі. pic.twitter.com/1X19QxPXB6
Соня Лукашова, Федір Попадюк, УП
Фото – Дмитро Ларін, УП
УП 100. Поза межами можливого
"Українська правда" представить свій другий в історії рейтинг лідерів — сотню українців, які роблять найбільший внесок в незалежність та майбутнє України.
