Якщо не буде паритету в техніці, ситуація буде вкрай важкою – командир батальйону "Свобода" про оборону Сєвєродонецька

Сєвєродонецьк на Луганщині – одна з найгарячіших точок фронту.

З початку травня росіяни активно атакують місто ракетами та артилерією, нині – вже намагаються прорватися піхотою. Українська армія й надалі тримає оборону та відбиває наступ. 

Паралельно зі спробами штурмувати місто окупанти намагаються перекрити дорогу "Бахмут-Лисичанськ", що веде до самого Сєвєродонецька. Якщо їм це вдасться, українські військові в районі Сєвєродонецька та Лисичанська можуть опинитися в оточенні.

Сєвєродонецьк є надважливою точкою на карті для росіян. Після окупації Луганська це понад 100-тисячне потужне промислове місто стало фактично новим адміністративним центром області.

Одним із підрозділів, що нині його обороняє, є добровольчий батальйон "Свобода" у складі Нацгвардії.

Для бійців "Свободи" повномасштабне вторгнення Росії почалося з Київщини та продовжилося на Луганщині. Бійці "Свободи" тривалий час тримали оборону в Рубіжному й останніми виходили з міста – нині окупованого й знищеного росіянами вщент. 

"Ворог Рубіжне не взяв, він його знищив", – розповідає УП командир "свободівців", капітан Нацгвардії Петро Кузик. 

І додає: "Я сподіваюся, що прийде обладнання (зброя – УП), і ситуація в Сіверськодонецьку буде іншою".

Він називає місто Сіверськодонецьк, адже його назва, за однією з версій, походить від назви місцевої річки Сіверський Донець.

У розмові з УП Петро Кузик розповідає, як саме росіяни намагаються штурмувати Сєвєродонецьк, реалістично оцінює шанси на його утримання та детально пояснює, чому покладатися виключно на героїзм українських військових на Луганщині – не варіант.

всі фото: Facebook / Петро Кузик

– Пане Петре, ми були в Сєвєродонецьку 14-го травня – місто вже було під загрозою наступу, до нього діставала російська артилерія, місцеві переважно ховалися по підвалах і бомбосховищах. Яка ситуація зараз?

– Нічого не змінилося – мінометні обстріли, артилерійські, ракетні. Я б не сказав, що вони стали масовішими, вони системні. 

Обробляються передові українські позиції, заходить піхота з різних напрямків – її знищують, коли помічають. Там, де просочуються ДРГ, ідуть стрілкові бої, вони намагаються подавити наші позиції артилерією. Виїжджало кілька танків… але порівняно з Рубіжним це мінімально. 

Я так розумію, що ворог сконцентрував зусилля на утворенні котла – зі сторони Попасної, Білогорівки. А тут (у Сєвєродонецьку – УП) маневрує, намагається протиснутися, але його концентрація явно недостатня для штурму міста.

Хоча в нас є розвіддані, що величезні колони танків рухаються в напрямку Сєвєродонецька. 

– Розкажіть трохи детальніше про тактику їхнього входу в місто. Як довго перед рухом піхоти відстрілює артилерія? 

– Тактика у них незмінна. Вони масовано обробляють наші позиції артилерією, під прикриттям артилерії просувається піхота, інколи разом із танками.

Як правило, піхота зазнає втрат, відступає, потім знову в роботу включається артилерія, і знов – два-три штурми піхоти. Чотири години працює артилерія, потім штурм піхоти, три-чотири години артилерія, штурм піхоти.

Ця тактика випробувана, користі вона їм мало приносить, але завдяки масованим обстрілам вони можуть просуватися вперед – бо ж вони крок за кроком знищують позиції, окопи, будівлі. 

У них, на жаль, є перевага в артилерії. Вони ж Рубіжне не захопили – вони стерли його з лиця землі. Там, де раніше було місто, зараз купа будівельного сміття. 

Вони зрівняли з горизонтом ціле місто, разом із мирними мешканцями, разом із тими, хто, очевидно, був лояльним до Росії. Їм на це байдуже.

Їм дано завдання нищити українські міста. У Сіверськодонецьку з цим можуть бути проблеми, бо там багато промислових центрів – азот, добрива, склади. Може бути екологічна катастрофа. Поки що по цих підприємствах обстріли не ведуться, але час від часу міни залітають і туди.

(24-го травня окупанти обстріляли об'єднання "Азот", яке виробляє аміак, азотні добрива, метанол тощо – загинули четверо людей).

– Тобто наразі здебільшого дістається житловим будинкам?

– Наразі вони ціляться по наших позиціях, але ми їх не займаємо там, де приліт може призвести до екологічного лиха. Це наша земля, це наше здоров'я.

– Ви вже кілька разів згадали про Рубіжне – наскільки мені відомо, ви одними з останніх звідти виходили. Що там сталося, чому довелося залишити місто?

– Ми справді останні звідти виходили. Для мене це болюча тема, тому що там ми утримували позиції ціною людських втрат. Наша робота якраз припала на пекельні періоди 9-10 травня, коли для росіян було принципово прозвітувати про взяття Рубіжного. 

9-го травня вони просунутися не змогли, більше того – отримали серйозні втрати. Якщо зазвичай вони за день втрачали 2-3 танки і 20-30 людей, то в цей день вони втратили десятки машин, а піхоту ми навіть не рахували.

– А 10-го?

– А 10-го почалися пекельні артилерійські обстріли – від 500 снарядів на годину тільки по невеличких укріпленнях, які ми тримали. А так вони розбомбили всю лінію… Одна з причин (нашого виходу з Рубіжного – УП) – були стерті всі будівлі, у яких можна закріпитися. 

Бо коли росіяни зрозуміли, що навіть танками нас не протиснуть – ми відбили безліч атак, – вони викликали на нас авіацію з ракетами.

Друга причина – на жаль, наші сусіди, які утримували правий фланг – а це вже було за містом, у лісі,  – вони відійшли і нам забули повідомити, що просто не витримують таких обстрілів. Так ворог зайняв їхні позиції, а за декілька днів зайшов нам "за спину", і ми, фактично, майже опинилися в оточенні. 

Були шляхи комунікації, постачання. Потім ми доповіли військовому керівництву про ситуацію і, до честі штабних командирів, було ухвалене рішення зберегти наші життя й видано указ про вихід. Ми без наказу не відходили. 

Під час виходу все трохи пішло шкереберть. Машини, які мали в першій половині ночі евакуйовувати озброєння, не прийшли, тому наступні, які вже мали вивозити людей, вивозили зброю. Ми не могли залишити її ворогу. 

А ми вже, коли розвиднілося, виходили, як могли… Усі хлопці – герої. Ті, які вивозили нас на броні, ризикували власним життям, бо ж бронемашина у світлий час – мішень. Справа і зліва на той момент уже просочився ворог. Тих, хто не помістився всередині броні, довелося завантажувати наверх. Нам навіть вдалося відстрілювати тих, хто гатив по нас з РПГ.

Перед відходом – я мушу про це сказати – наші "свободівці"... відчайдушно боролися – про таких можна фільми знімати. 

Наприклад, наша передня позиція "Цербер", названа на честь маленького цуценяти, якого знайшли бійці, не просто стримувала удари, вона знищували танки. 

Ворог думав, що там стоїть безліч спецназівців, а насправді їх там було декілька десятків. Поранені відмовлялися звідти йти, бо не хотіли підставляти побратимів – я силою вивозив їх із позиції. 

Я вдячний вам за можливість навіть просто це розказати. Бо там було пекло.

10-го числа наша артилерія відпрацьовувала переправу на Білогорівку, тому все, що сипалося на нас, було без жодної відповіді з боку нашої артилерії. І ми їх не звинувачуємо, ми навіть пишаємося, що ми відволікли їх на себе. Але це було дорогою ціною.

– Скількох людей ви втратили 10-го числа?

– Двох хлопців. І ще маємо з десяток поранених. Одного притисло плитою – п'ятиповерхова будівля, з якої дальня позиція страхувала передню, склалася, як картковий будиночок. Ми не змогли його довезти. 

Другий боєць загинув внаслідок танкового ураження на "Цербері" – там було поранення, несумісне з життям.

Цей наш колектив… не віддасть ні сантиметра нашої землі. Навіть вся російська зброя нас не протисне.

Але як командир я вам скажу, що я не хочу такої долі своєму підрозділу – я хочу, щоб ми працювали на паритетних умовах. Щоб наша артилерія знищувала їхню артилерію і живу силу, щоб наші танки адекватно відповідали їхнім танкам, а з піхотою ми розберемося. Бо наша піхота на голову вища за їхню.

– Ви згадали, що ми поступаємося Росії важким озброєнням, і це, м'яко кажучи, ускладнює оборону Луганщини. Якої саме техніки бракує? 

– Сучасна війна в цьому секторі – це війна артилерії та авіації за підтримки танків. 

Нам катастрофічно не вистачає артилерійських систем, причому таких точних, контрбатарейних систем, які з дальньої дистанції знищують артилерію ворога. Нам не вистачає систем РСЗВ, тих заявлених американських (йдеться про реактивні системи залпового вогню МЛРС – УП), які мегаточно вражають ціль. 

Нам треба більш-менш закрити небо – це або серйозні протиповітряні системи оборони, або літаки, винищувачі. 

Повторюся: це війна артилерії та авіації за підтримки танків. У нас зараз менше танків, поки що менше артилерії та боєкомплекту до неї, хоча й наші артилеристи значно точніші, і це не комплімент. 

Але – щоб ви уявляли співвідношення – на один наш снаряд вони в середньому випускають від 20 до 50. 

– Щодо американських високоточних систем РСЗВ МЛРС: про потребу в них говорить як Залужний, так і Зеленський. Чи можуть вони, на вашу думку, суттєво переломити ситуацію на Луганщині?

– Будь-яка воєнна система має працювати в координації та взаємодії з іншими системами. Однією артилерію питання не вирішиться, але посилити нас вона може.

Що я маю на увазі? Артилерія працює з корегувальниками, артилерію має прикривати авіація, або хоча б має бути виставлена протиповітряна оборона. Бо буде так, як у нас: коли вони розуміють, що нас не протискають, викликають авіацію. З незвички, скажу вам, дуже неприємно перебувати під ракетними та авіаобстрілами.

І оскільки масштаби досить серйозні, то це все має йти в комплексі. Але точні системи РСЗВ, точна артилерія, контрбатарейні системи, протиповітряна оборона – це все життєво необхідно. Якими б стійкими не були наші воїни, без цього прикриття росіяни стиратимуть у порох і наші укріплення, і наших військових. 

– Якщо говорити про людську силу – бійців на луганському напрямку наразі вистачає?

– Так, там абсолютно достатньо кваліфікованих бійців, які можуть вдало оборонятися. Їм просто треба тактично-технічна підтримка. 

– З ваших попередніх інтерв'ю в мене склалося враження, що ви доволі оптимістично налаштовані щодо оборони Сєвєродонецька. Втім, під час нашої розмови це враження дещо змінилося. Які ваші реальні прогнози щодо оборони міста?

– Я раджу тверезо дивитися на речі. Якщо не буде паритету в засобах, то цілком імовірно, що вони зможуть оточити наше угрупування, бо кількісно вони також переважають. Або ж стерти в горизонт наші позиції. 

Тоді нашим військовим, у кращому випадку, доведеться відступати й шукати нові укріплення. Ми проходили це в Рубіжному.

Необхідний хоча б частковий паритет, хоча б часткова підтримка серйозних артилерійських систем, збільшення кількості танків. Я розумію, що маю казати "мы победим, выстоим!", але я тверезо оцінюю ситуацію. Не буде паритету – ситуація буде вкрай важкою. 

Розраховувати виключно на героїзм солдатів – неправильно. Вони і так герої, вони перевершили будь-які НАТівські стандарти, НАТівські солдати з нашими не зрівняються. Але їх щонайменше треба берегти й підтримувати.

NLAW – це добре, але він стріляє, коли ти танк бачиш. Він стріляє на відстань 500-600 метрів, а танк може стріляти по вас з трьох кілометрів – от і вся різниця.

Так само, коли виїжджають їхні танки під прикриттям шквалу мінометів і артилерії, вони гатять так, що голову не піднімеш.

Я бачив, як наші артилеристи з другого снаряда попадали в танк, і вони досить вміло це робили. Але, банально, у них навіть боєкомплекту недостатньо для тієї кількості танків, які на цьому напрямку зосередив противник.

З іншого боку, наша ж справа яка – палити танки, знищувати піхоту. Я впевнений, що стратегічне керівництво розуміє ситуацію, а ми зі свого боку розуміємо, що треба потерпіти. 

Я вірю, мені хочеться вірити в те, що є стратегія, прийде обладнання, і ми проженемо цю наволоч за кордони України. 

– Наразі за відсутність важкої техніки ми платимо руїнами в Рубіжному і життями українських військових?

– Частково так. На жаль, це даність солдата, станом на сьогодні.

Причина руїн Рубіжного частково в тому, що ті нещасні люди були одурманені "русским миром" і в принципі частково дали привід війні туди прийти. Якби ми були єдині в розумінні соборної України, я думаю, ворог би туди не поліз. Але це вже інше питання.

Повторюся: окупант Рубіжне не взяв – він його знищив. З концентрованою ненавистю. Я сподіваюся, що скоро підійде обладнання, про яке ми говоримо, і в Сіверськодонецьку ситуація буде іншою.

– На Лугащині я чула від військових історії, коли люди приходили до них заряджати телефони, бо ж електрики по місту немає, а потім по військових прилітала російська артилерія.

Чи допускаєте ви, що місцеві в Рубіжному чи от зараз у Сєвєродонецьку могли зливати ваші координати росіянам?

– Ми стараємося не допускати на позиції "туристів". Єдине, ми час від часу передавали їжу і воду літнім людям, інколи витягали їх із завалів. Деякі люди, як не дивно, відмовлялися, щоб ми їх евакуйовували, деякі навпаки про це просили.

– Останнє запитання: офіційно Генштаб не називає втрати України у цій війні, втім, на днях президент Зеленський трохи пролив світло на ситуацію, заявивши, що на сході може гинути до 100 військових на день.

Ця цифра, за вашими спостереженнями, занижена чи близька до реальності? 

– Я не маю інформації по всій лінії зіткнення, я – польовий командир. Але якщо зважати на точку, де ми працюємо, а вона найзапекліша, ця цифра занижена. Якщо подивитися на весь фронт, то десь є тихіші місця… 

Я намагаюся максимально зберегти своїх людей, але, першочергово, треба виконувати задачі. Повірте, втрати в нас, на жаль, великі. Але це війна, і ми боронимо Україну. 

Ми знали, на що ми йдемо. 

Ольга Кириленко, УП