Між російськими ракетами та видачею "гуманітарки". Як живе Сєвєродонецьк, Лисичанськ і Бахмут

"Что там слышно на белом свете, война скоро прекратится? Мы живем здесь без интернета, без телевидения, без ничего".

Цими словами з УП вітається жителька Сєвєродонецька на Луганщині, яка готує обід біля свого під'їзду. Її сусіди тим часом розбирають привезені з Києва чотири коробки з "тушонкою".

"Это мой город, это мой дом. В любом случае я развернусь и пойду в свою разбитую квартиру – пускай без стекол, но там есть стены, и я буду там жить. Со временем все сделается… Не останутся стены – и мать его! Все равно, я не хочу отсюда уезжать".

Поправляючи маску на обличчі, це каже УП інша мешканка Сєвєродонецька – Тетяна, комендантка місцевого бомбосховища. Навколо неї на саморобних ліжках лежить сотня людей, які вже три місяці (!) живуть під землею. Під час візиту УП чимало з них голосно кашляють – у сховищі спалах коронавірусу.

На вулицях Сєвєродонецька постійно чути артилерійські вибухи, але ніхто не біжить у підвал. Навіть не сіпається. 

У місті ще не спостерігаються вуличні бої, але вже постійно прилітають як російські ракети, так і російська артилерія. Це одна з найгарячіших точок на Луганщині.

У раніше 100-тисячному місті приблизно з тиждень немає світла, води, газу та зв'язку. До цього окупанти регулярно перебивали комунікації, але їх вдавалося відновлювати. Немає жодних комунікацій і в сусідньому Лисичанську, до кінця війни місто точно буде без води.

Як із Сєвєродонецька, так і з Лисичанська досі проходить точкова евакуація, якою опікується місцева поліція. 

Людей здебільшого везуть до Бахмута на Донеччину, а звідти передають громадським організаціям, зокрема "Восток SOS", або відправляють на Дніпро. У Бахмуті, що за 60 кілометрів від Сєвєродонецька, наразі спокійніше.

Більше про життя в Сєвєродонецьку, Лисичанську та Бахмуті – у репортажі УП.

Ольга Кириленко, Назарій Мазилюк, УП