Місце сили. Велика історія маленької Бородянки та нові символи непереможної України

Сто років тому для придушення повстанських загонів УНР під Києвом більшовики узаконили "інститут заручників".

Наказом №2 "Київської окружної наради з боротьби з бандитизмом" належало від кожних десяти хат призначати випадкових "відповідачів". У разі вбивства одного представника радянської влади у селі чи неподалік розстрілювали двох "відповідачів". Страчених заміняли новими "кандидатами".

1921-го в одній тільки Здвижівці, колишній Феліціалівці Бородянської волості, обрали 15 сільських заручників. Трьох убили.

У вироку "надзвичайної трійки" від 17-го грудня 1921-го року йшлося: "За захопленого та зарубаного червоноармійця 24-го окремого батальйону 3-ої роти охорони залізниці товариша Шурцева Петра, який не знайшов з боку відповідачів жодної позитивної допомоги та захисту. За недонесення відповідачами про перебування банди у селі. За підтримку банди обозом".

Жереб "відповідачі" тягли на сільських зборах. Перший упав на Кисленка Кирила Григоровича. Другий – на Бондаря Саву Гордійовича. Третій – на Кудіна Івана Архиповича. Чоловіків вивели на площу та розстріляли на очах у односельців. Їхнє місце зайняли нові "кандидати". На сторіччя вперед.

Російсько-червоний терор, якого Україна почала позбавлятися 1991-го року, повернувся 2022-го. Але десяткам нових заручників "руского міра", які загинули у Бородянці, жереб тягнути не пропонували. Просто скинули авіаційні бомби на багатоповерхові будинки, поховавши під уламками цілі сім'ї.

Дитинство

До приходу росіян поколінню 30-річного Максима Камінського боятися не було чого. Навіть у 90-ті, коли на зміну СРСР прийшли золоті ланцюги та малинові піджаки, Бородянка жила тихо. Бандитських розбірок тут не спостерігалося.

Свій маленький куточок за 60 кілометрів від столиці, де всі один одного знають. Свій величезний всесвіт, наповнений сміхом і запахом фруктових дерев.

Річки, озера, багато риби. Ліси, де замість мін і "розтяжок" – ягоди та гриби.

Навколишні хащі робили багатшими дитячі фантазії про лісовика й допомагали заробляти на доросле життя.

– З сестрою збирали чорниці, сідали на електричку, їхали в Київ, там їх продавали. Грошей вистачало на відпочинок в Криму, – каже Максим.

Щоб згадати щось проблемне з бородянського дитинства, Камінському доводиться сильно напружитися. У результаті на думку спадає лише одна історія, і та зі щасливим кінцем.

Якось, коли Максимові було дев'ять, його залишили у бабусі в сусідньому селі Бабинці. Там дитині стало погано. То блідого, то зеленого, з сильною нудотою, хлопчика потягли за руку до фельдшера.

– Чоловік у білому халаті оглянув мене, сказав, що апендицит, що треба швидко везти в Бородянку на операцію. Почав питати у бабусі, чи є в неї гроші. 

Коли дізнався, що я – син головної медсестри бородянської поліклініки, то різко змінився в обличчі. Став таким само блідим, як я. Та різко перетворився на дуже ввічливого та безкорисливого, – посміхається Камінський.

Максима привезли до маминой лікарні. Діагноз фельдшера не підтвердили. Натомість Максим уперше дізнався, якою може бути побутова корупція.

Картковий будиночок

У березні 2022-го року Максим Камінський мав тестувати власний додаток для рибальського туризму. Російські некеровані авіабомби поставили IT-стартап та все його життя на паузу.

– Це точка видачі та магазин Rozetka, я його відкрив по франшизі за п'ять місяців до вторгнення, – веде по битому склу бородянець. – Це торговий ряд мого друга Саші Мишкина, він вклався, щоб все тут було цивілізованим.

– Саша з простої сім'ї, майстер спорту з пауерліфтингу, – продовжує Максим. – Коли зайшли орки, він до останнього вивозив дітей, поранених, навіть коли техніка йшла. Таких героїв, як він, чимало, але про них не напишуть у ЗМІ.

На франшизу Камінський витратив близько $40 000. Справи йшли добре, доки не з'явилися окупанти й мародери.

– Вони винесли всю техніку: компи, принтер, маршрутизатори. В сейф залізли, але там лише документи були. А ось стіл IKEA не взяли. Унітаз також залишили, – водить розграбованими приміщеннями власник.

– Мені цей бізнес дуже подобався, – каже Максим. – Працювали з дружиною та татом. Наша точка видавала до 3 000 посилок на місяць. 

Зараз треба декілька тисяч доларів, щоб відновити справу. Я хочу вже працювати. Не хочу чекати, поки війна закінчиться, поки хтось дасть гарантії, що росіяни знов не підуть на Київ.

Після 24-го лютого стало зрозумілим: життя не дає стовідсоткових гарантій. Але є й хороша новина: навіть найбільші трагедії пов'язані з везінням та чудесами.

Для Максима диво – що живий. Що встиг виїхати з сім'єю з Бородянки до того, як тут загинули та зникли безвісти сотні людей.

Диво – що живий друг дитинства, майстер рибальства. Коли росіяни скинули одну з бомб, у квартирі будинку №359 на Центральній, колишній вулиці Леніна, загинули його п'ятеро рідних.

– Мама, брат, жінка брата та її батьки, – перераховує Максим. – Більше тижня їхні тіла були під завалами. А другові пощастило: за пів години до авіанальоту він взяв свою дружину та дитину, відвів їх у сусідню школу, у бомбосховище.

Було близько 7:30, він якраз повертався додому, і на його очах "СУшка" скинула некеровану бомбу. Будинок просто склався, як картковий.

Нульова декларація

Для радянської історіографії палеоліт та неоліт були прекрасними епохами: дуже давно, без імен та прізвищ, без незручних питань.

Навіщо знати, що було кілька десятиліть тому, якщо можна порпатися в безмовній старовині? Навіть у 2000-х, згадує Максим Камінський, на уроках історії здавалося, що палеоліт важливіший за ближнє минуле.

– Ми вивчали УНР, ЗУНР, але все воно було якось дуже швидко, одним розділом. Що відбувалося саме на Бородянщині, нам майже не розповідали, – згадує Максим.

Його поколінню, що народилося після розвалу СРСР, чомусь не розповідали про отамана Орлика, уродженця сусіднього Гостомеля Федора Артеменка, полковника Армії УНР. Про повстанські загони, що воювали з більшовиками під Києвом до 1921-го року. Про полон і розстріл Орлика у віці 25 років.

Найчастіше історія повторюється, коли стирають пам'ять про неї.

За останнє століття Бородянка пережила багато чого. У лютому 1918-го через неї з боями на Київ пройшли німецько-австрійські війська разом із воїнами УНР.

У лютому 1919-го тут уже були червоні. Потім білогвардійці і знову більшовики.

Із закінченням Другої світової вічний мир не настав. У лютому 2022-го сюди знову прийшли завойовники.

– Через Бородянку йшов основний потік техніки орків. Бувало, що за добу через нас проходило 300 одиниць у бік Києва, – ділиться Камінський.

Транзитне становище Бородянки може багато дати, але й забрати теж. Переживши нашестя росіян, Максим Камінський вважає за краще зосередитися на позитивному.

– Для мене Україна завжди була країною можливостей, – каже він. – Саме зараз настав час реалізувати ці можливості на повну. 

Після першої хвилі шоку я вже заспокоївся. Страху перед майбутнім немає. У нас тут багато молодих та активних, які мають шалену енергію, щоб все відновлювати та розвивати.

Жити у Бородянці починають спочатку. Знову відкриваються продуктові магазини, які не працювали після окупації.

На касах з'являються термінали. Банки та банкомати потроху оживають.

Початок часів, після якого все обов'язково буде.

– Я це називаю "нульова декларація", – посміхається обнадійливо Максим. – Все, що було до 24-го лютого, зараз на Бородянщині та по всій країні помножено на нуль. Емоції, політичні та бізнесові амбіції… 

Нам треба все починати з нуля, і в цьому наш великий шанс.

"Тримаємося"

Для людини непосвяченої "Бородянка" та "екскаватор" – слова з різних мов. Для місцевих – майже однокорінні. Були.

– Бородянка асоціювалася з екскаватором. Я б сказав, що він був її символом довгі роки. 

Всі ці багатоповерхівки, які розбомбили росіяни, дитсадки, школи, будинок культури, побудовані завдяки машинобудівному заводу "Борекс" (колишній "Червоний екскаватор" – УП). На ньому працювали кілька тисяч людей.

Містечко було завжди комфортним. Тут жили роботяги з сім'ями, технічна інтелігенція, – вводить у курс справи Максим Камінський.

У 1904-му році його предки приїхали з Польщі до сусідніх Бабинців, будували скляний завод. Там народився його батько. Він навчався у КІСІ. Працював на "Борексі" інженером, а потім комерційним директором, поки підприємство не оголосили банкрутом.

Колишній образ Бородянки розчинився у минулому. Після 24-го лютого з'явилися нові символи. Обпалені війною, тендітні і водночас неймовірно стійкі.

На площі перед розбомбленим будинком культури, нахиливши докірливо голову, залишився стояти поранений, але нескорений Кобзар.

– Як ви? – міг би поставити він питання у коміксі про українських супергероїв.

– Тримаємося, – відповіли б йому кухонна шафка з керамічним півником, що залишилися на чорному скелеті дев'ятиповерхівки навпроти.

– Тримаюся, – сказала б вже знаменита кішка Глорія, яка провела в тих самих руїнах більше місяця.

– Витримав, – відрапортував би архангел Михаїл біля розбитої будівлі "Укртелекому".

Під час боїв у статуї бородянського архістратига відвалився хрест. Але в руці ватажка Божого війська залишилося найнеобхідніше – меч.

Перед зброєю архангела погань не встояла.

Завтра

Окупантові історія виявилася непотрібною. Окупантові дорогі пральні машинки та біжутерія.

З квартири Максима Камінського чужинці винесли ноутбуки та чотири жорсткі диски з сімейними фотографіями. Але людську пам'ять не стерти натисканням кнопки "Delete".

На площі біля пам'ятника Тарасу Шевченку, котрий не потрапив у кадр, сидить хлопчик. На землі сніг. Малюк вбраний у червону куртку та сіру шапку. Він п'є яблучний сік із маленького тетрапака зі соломинкою.

Надворі темніє. На задньому плані горять вікна дев'ятиповерхового будинку: Центральна, №359.

У цьому непримітному фото, яке збереглося у Максима Камінського на смартфоні, багато для нього важливого.

– Це мій син Данило, зараз він з дружиною в Європі, але вони обов'язково повернуться в Бородянку, – не сумнівається він. – Сина ми назвали на честь Данила Галицького. "Данило" для мене – ім'я, в якому дуже багато сили.

Знаєш, коли це фото зроблено? 23-го лютого.

А завтра була війна.

Спокуси залишитись у минулому, в тому самому моменті, коли Даня пив сік із задумливим виразом обличчя за кілька годин до вторгнення, у його батька Максима немає.

Бажання вічно лити сльози на руїнах Бородянки – теж.

– Якщо влада захоче зробити пам'ятник цій війні у нашому містечку, то це має бути якийсь сквер, – впевнений Максим. – Жодних стел, монументів із граніту! 

Граніт не замінить загиблих, не поверне втрачене житло. Граніт нагадує про кладовище. Не треба перетворювати наші села та міста на кладовище. Треба пам'ятати тихо, в собі, але більше думати про сьогодення та майбутнє.

– Хай буде сквер для дітей, – наполягає Камінський. – Хай буде на згадку про полеглих фонтан. Хай шумить вода, як символ вічного життя. 

А ще краще нічого не вигадувати – просто залишити нашого розстріляного Тараса таким, яким він зараз є. Як згадку. Як символ українського духу, з яким нічого не змогли зробити. Ані царська, ані радянська влада, ані тисячі орків, літаків та танків путінської Росії.

Євген Руденко, Ельдар Сарахман – УП