Путін як чорне дзеркало Заходу. 10 пасток ліберальної демократії для повоєнної України. Частина 1
"Після падіння Берлінської стіни у 1989-му році розпочалась тридцятирічна епоха імітації, у якій Захід залишився єдиним світовим гегемоном і здавався еталоном моральних ідеалів.
Ця ідейна перевага надавала західним шаблонам такої легітимності, що їх копіювання стало обов'язковим для всіх.
Асиметрія між "морально передовими" та "морально відстаючими" – тобто між імітованими та імітуючими – стала визначальним аспектом відносин Сходу і Заходу", – констатують у своєму дослідженні "Світло, яке зрадило надії" професор Стівен Холмс та Іван Крастєв.
Спроби колишніх комуністичних країн бути схожими на Захід після 1989-го року називали по-різному – європеїзація, демократизація, лібералізація, інтеграція, гармонізація, глобалізація тощо. З початку 1970-х до середини 2000-х число країн, які можна віднести до виборних демократій, збільшилося приблизно з 35 до 110. Поміж них опинилася й Росія.
Після десятиліть цілеспрямованої політики "демократизації світу" з боку Заходу стало очевидним, що запровадження формальних демократичних інструментів на кшталт виборів не означає встановлення реальної демократії.
На сьогодні лише 8,4% землян живуть у справді (за критеріями оцінки The Economist) демократичних країнах, а третина населення Землі перебуває у відверто авторитарних режимах. Наразі зменшується як кількість демократичних країн, так і рівень демократії в розвинених країнах.
Певний час після розпаду СРСР еліти колишніх радянських республік були вимушені вдавати, що прагнуть демократизації – задля ведення бізнесу із Заходом.
Але починаючи з 2011-го року російське керівництво остаточно відкинуло імітацію демократії та переключилося на політику агресивної пародії – відкрито ворожу і навмисно провокаційну імітацію, віддзеркалення.
Кремль вирішив імітувати найбільш одіозні (зі свого погляду) політичні прийоми американського правлячого класу, щоб, ніби у дзеркалі, показати західним "місіонерам", як вони виглядають насправді.
Не тільки Росія припинила вдавати демократичність. За останнє десятиліття тренд формальної демократизації змінився на протилежний, а у 2020-му році Світовий індекс демократичності, заснований на 60 показниках, опустився нижче рівня 2006-го року.
Сполучені Штати, країна, яка колись була взірцем для наслідування всього пострадянського простору, опустились до найнижчих показників довіри з боку народів світу, наблизившись за цим показником до Китаю (за даними Edelman).
Починаючи з 60-х років, уряд США втратив довіру навіть серед власного населення. Наразі він застряг на історичному мінімумумі, впавши з близько 80% довіри у 60-х до близько 20% на сьогодні, за даними PEW.
Ексклюзивність ліберальної демократії, як єдиної успішної моделі економічного розвитку, після розпаду СРСР була зруйнована китайським економічним дивом, запровадженим керівництвом країни, яке не було ані ліберальним, ані демократичним.
Навіть в етичному порівнянні західних країн із незахідними автократіями Захід втратив обличчя. Почати хоча б з розкриття системи тортур ув'язнених, створеної у 2002-му році в Гуантанамо, і закінчуючи тим, що Amnesty International назвали "расизмом у міжнародній політиці в галузі вакцинації" – коли у найбагатших країнах рівень вакцинації був високий, а у країнах Східної Європи та Центральної Азії – низьким, через монополізацію виробництва та несправедливість глобального розподілу вакцин.
Френсіс Фукуяма у своєму новому дослідженні "Ідентичність" констатує, що нині відбувається поширення популістського націоналізму як загальної тенденції світової політики. Лідери-популісти використовують легітимність, отриману через демократичні вибори, для концентрації влади.
Популісти-націоналісти підривають систему стримувань і противаг, яка обмежує особисту владу лідера: суди, систему законодавчої влади, незалежні ЗМІ та аполітичний чиновницький апарат. Сучасними лідерами такого типу Фукуяма, окрім Трампа, називає Володимира Путіна в Росії, Реджепа Ердогана в Туреччині, Віктора Орбана в Угорщині, Ярослава Качиньського в Польщі та Родріго Дутерте на Філіппінах.
Починаючи з 11-го вересня 2001-го року, після атаки на Світовий торговий центр у Нью-Йорку, почала зникати й ілюзія непорушності так званого "світового порядку" та ілюзія всемогутності Заходу.
Остаточно нівелювали всіляку віру в те, що колективний Захід все контролює та щось гарантує на планеті,
- друга війна в Іраку у 2003-му році, розпочата під недійсним приводом та з провальним плануванням,
- глобальна фінансова криза 2008-го року, що виникла з вини західних фінансових інституцій, але нашкодила всьому світу,
- безкарне бомбардування Росією Грузії та захоплення Південної Осетії у 2008-му році,
- безкарне порушення Будапештського меморандуму – анексія Криму Росією та її вторгнення на схід України 2014-го,
- безсилля Заходу зупинити війну і гуманітарну катастрофу в Сирії,
- міграційна криза в Європі у 2015-му році,
- Брекзит та обрання Дональда Трампа президентом США,
- неготовність держав і міжнародних інституцій до пандемії COVID-19,
- провалена США 20-річна війна в Афганістані
- та допущення широкомасштабної війни Росії проти України 2022-го року.
Як же так сталося, що Захід після розпаду СРСР втратив своє лідерство та занедбав майже усі міжнародні інститути, створені після Другої світової війни?
Як Росія – сировинна, технологічно відстала країна жебраків – більше десятиліття успішно руйнувала світовий порядок та державну стабільність західних країн?
А головне: як Україні після зупинки агресії Кремля не потрапити в ту саму історичну пастку західного світу?
Заради відповідей на ці запитання зазирнемо у чорне дзеркало сучасного Заходу, яке й породило Путіна.
У першій частині матеріалу зупинимось на факторах ідентичності, "вестернізації", борговій ситуації, міграційних процесах та екологічних аспектах появи такого явища як "Росія Путіна".*
1. ІМІТАЦІЙНА "ВЕСТЕРНІЗАЦІЯ"
Фінансова допомога на розповсюдження демократії в світі у 2021-му році перевищила 10 мільярдів доларів на рік. Одні лише Сполучені Штати витрачають щороку на просування демократії в інших країнах від 1,7 до 3,2 мільярда доларів.
Ці гроші витрачаються різноманітними агентствами та програмами USAID, Держдепартаментом, Національним фондом демократії (NED) тощо.
Європейський Союз є другим за величиною донором демократії на планеті. Країни-члени Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) також фінансують поширення демократії.
І, незважаючи на вражаючий обсяг ресурсів, які витрачаються на демократизацію, як показано вище, з кожним роком за останнє десятиліття світ стає все менш демократичним.
Дослідження ефективності фінансової допомоги на "демократизацію" показують, що ключовий ефект має не сама допомога, а прагматичні вигоди від економічних відносин із країнами-донорами для країни, яку намагаються демократизувати. А саме йдеться про зменшені торгівельні тарифи та бар'єри, перспективи членства в союзах, можливість отримання дешевих кредитів.
Тобто мало розповідати елітам і владі менш розвинених країн про "правильність" демократії, важливо наповнити її прийняття економічною вигодою. А якраз із цим у Заходу великі проблеми.
За останні десятиліття вийшло достатньо досліджень, які показують прагматичний і нерівноправний характер зовнішньої економічної політики розвинених країн. Ні для кого не секрет, що найкращою економічною стратегією є купувати дешеву сировину, а продавати виготовлені з неї дорогі високотехнологічні продукти. Захід успішно займався цим всю свою історію.
Професор Райнерт у дослідженні "Як багаті країни стали багатими" демонструє, що Великобританія цілеспрямовано стримувала розвиток обробної промисловості власних колоній – із колоній дозволявся лише експорт сировини, а Великобританія експортувала до колоній готовий продукт. Власне, війна за незалежність США почалася багато в чому також через цю заборону.
Європа і США у 19-му столітті розвивали власну обробну промисловість, закрившись від розвинутої Британії митами на ввезення промислових товарів та заборонивши експорт сировини до моменту, поки не стали конкурентоздатними. Навіть План Маршалла передбачав захист повоєнної Європи митною політикою від товарів Сполучених Штатів для відродження власного виробництва.
Джозеф Стігліц у нещодавній роботі "Люди, влада і прибуток" доводить, що сучасні торгові угоди вигідні США та Європі й ідуть на шкоду інтересам країн, що розвиваються. Зокрема, західні країни домоглися ефективного захисту своєї інтелектуальної власності, проте не захищають інтелектуальну власність і права країн, що розвиваються.
Вони змусили країни відкрити свої ринки для західних фінансових компаній і прийняти високо ризикові деривативи та інші фінансові продукти, які зіграли ключову роль у фінансовому краху 2008-го року.
Американський інвестор, який вкладає гроші в іншу країну, захищений в більшій мірі: іноземний уряд не може змінити регулювання, а уряд США – може без будь-яких компенсацій.
Кількість дискримінаційних заходів у міжнародній торгівлі зросла більш ніж в 4 рази за останні 10 років, як обсяг субсидій (за даними Global Trade Alert). Як не дивно, саме найбагатші країни світу та країни Заходу стали лідерами цього процесу. Надаючи преференції національним виробникам і створюючи бар'єри для конкурентів, вони продавлювали лібералізацію зовнішньої торгівлі для власного експорту.
Ті одиничні країни, на кшталт Китаю, які спробували наздогнати Захід, десятиліттями вимушені були конкурувати дешевизною і незахищеністю власної робочої сили та низькими екологічними стандартами. Як наслідок, викрадали запатентовані Заходом технології і на повну застосовували протекціонізм.
Декільком іншим країнам, яким географічно пощастило бути поруч зі "старим Заходом", зокрема країнам Східної Європи, хоч і вдалося формально стати частиною західного світу, однак рівними за розвитком ці країни досі так і не стали.
Вони зіткнулися з відтоком робочої сили й талантів у більш заможні країни та отримали фрагментарні ролі в ланцюжках промислового виробництва.
Цей глобальний розрив наглядно демонструє хронічне відставання рівня ВВП на душу населення усіх "незахідних" країн із початку 19-го століття, так звана "велика дивергенція".
Із динаміки досягнення Цілей сталого розвитку ООН (SDGs) за останні 10 років чітко видно, що за поточної швидкості змін найбіднішим країнам, зокрема Південній Африці та Океанії потрібно близько сотні років для виходу на показники розвинених країн, Азії – десятки років.
Більше того, у зв'язку з пандемією COVID-19, за більшістю показників прогрес зупинився або став від'ємним. За оцінками Світового банку, кількість тих, хто живе в умовах крайньої бідності, ймовірно, збільшиться на 150 мільйонів людей.
Зростання в країнах із розвиненою економікою та в країнах, що розвиваються, значно сповільнилося в 2010-х роках. З 2011-го по 2019-ий рік зростання в країнах БРІКС скоротилося майже на 70% – до лише 5% на рік, як і в інших країнах із низьким і середнім рівнем доходу.
Сьогодні передчасна деіндустріалізація країн, що розвиваються, екологічне оподаткування імпорту в ЄС, патентна і фінансова глобальна монополія, соціальна трилема, наслідки зміни клімату і глобальна міграція кадрів, фактично законсервували нерівність країн, яку просто неможливо подолати, не порушуючи існуючий глобальний порядок.
У той же час багаті на природні ресурси автократії, на кшталт Росії, не особливо зацікавлені в додатковому економічному розвитку і тим паче в демократизації, адже їхня сировина була завжди потрібна демократичному світу, поки режими справно її постачали. А запроваджувати бар'єри для торгівлі сировиною за критерієм "недемократичності" країн походження ресурсів прагматичний Захід ніколи не збирався.
Саме з розрахунку на такі підходи ведення Заходом бізнесу Росія безкарно реалізовувала збройну агресію в Україні, Грузії та Сирії, вбила десятки тисяч людей, не боячись втратити свій нафтогазовий дохід. У той же час фінанси, спрямовані на "демократизацію" країни, уряд РФ нейтралізовував запобіжниками на кшталт законодавчої вимоги додавати пояснення про "іноземних агентів".
Отже, повоєнна Україна повинна будуватися саме на тих принципах, які свого часу дозволили піднятись західному світу.
Левова частка фінансової підтримки повинна піти саме на розвиток високотехнологічного промислового виробництва.
Україна повинна отримати доступ до західних ринків, проте на період відновлення мати право захисту й підтримки національного виробника.
Україна повинна підштовхувати західні виробництва до локалізації в Україні шляхом диференційованого оподаткування державних закупівель.
Розвивати спеціальні економічні зони – індустріальні парки для швидкого й концентрованого розвитку пріоритетного виробництва на конкретних територіях.
Україну мають включити до Європейського Союзу без додаткових умов і надати такі ж самі обсяги фінансової підтримки для підтягнення стандартів, як це відбувалось із Польщею.
Натомість Захід повинен припинити вести бізнес "як завжди" із сировинними диктатурами і радикально зменшити свою залежність від їхніх ресурсів.
Розповсюдження демократії насамперед потребує взаємовигідного економічного партнерства, а не закріплення статусу другорядних, технологічно залежних, сировинних держав по відношенню до "демократизаторів".
2. БОРГОВА МОНОПОЛІЯ
Загальний борг у світі сьогодні перевалив за 300 трильйонів доларів, що понад як утричі більше глобального ВВП (351%). Про критичний стан боргів у світі неодноразово сигналізували як МВФ, так і інші міжнародні інституції.
Як не дивно, але найбільшими боржниками в світі є саме країни Заходу.
Очолюють список світових боржників США (30 трлн дол.), Китай (13 трлн дол.), Британія (9 трлн дол.), Франція (7,3 трлн дол.), Німеччина (5,7 трлн дол.).
США заборгували більше 130% власного ВВП. Парадоксально, але при цьому щороку США позичають близько 1 трильйона доларів, а сплачують відсотків на обслуговування боргу близько 500 мільярдів. Причому більшу частину цього боргу уряд США позичає у самих себе – урядових інституцій та Федерального резерву.
Із узагальнених цифр видно, що усереднена відсоткова ставка обслуговування боргу в США менше 2%. У той же час у країнах, які розвиваються, усереднена ставка на борги перевищує 6%, як, наприклад, в Україні. При цьому залучення нових кредитів для погашення старих потребує від реципієнтів виконання численних вимог кредиторів, які часто передбачають гальмування економічного й соціального розвитку заради так званої "макрофінансової стабільності".
Іншими словами, у країн Заходу відкрита майже безлімітна кредитна лінія. Адже завжди можна позичити у самих себе на виплату відсотків самим собі під мінімальну ставку. Нормою вже стала думка в науковому середовищі, що борги найбільших держав ніколи не будуть повернуті – по факту це "друк грошей".
Незважаючи на те, що держави нарощують борги нібито для згладжування кризових явищ, у кінцевому рахунку ці гроші працюють в інтересах найбагатших людей.
У період з 2008-го по 2014-ий рік Центральний банк США та Федеральна резервна система влили в економіку країни більше 25% річного ВВП – 4,5 трильйона доларів. При цьому ВВП країни у цей період збільшився лише на 11%. За даними Римського клубу, різниця залишилася власникам компаній, банкам, та пішла на збільшення вартості корпоративних активів.
Повоєнна Україна потребуватиме абсолютно іншого підходу до кредитування з боку своїх партнерів.
Україна повинна вимагати масштабної реструктуризації (перекредитування під низький відсоток) і списання частини боргів, як це відбувалося, наприклад, у повоєнній Боснії і Герцеговині.
Контрактні вимоги кредиторів не повинні примушувати розпродавати іноземцям контрольні пакети державної власності та не містити вимог щодо відмови від захисту тимчасово вразливих національних виробників від зовнішніх конкурентів – не вимагати так званого "повністю відкритого ринку", якого фактично ніколи й не існувало в світі.
Також кредитори не повинні нав'язувати так зване "зменшення держави", коли більша частина державних функцій або приватизується, або ліквідовується.
Україна врешті-решт повинна злізти з міжнародної кредитної голки, а її власна фінансова й монетарна політики повинні стати драйверами розвитку – Національний банк України повинен відігравати активну роль у розвитку економіки, а не лише таргетувати інфляцію, чого від нього завжди вимагали західні кредитори.
3. БІЛА ПЛЯМА ІДЕНТИЧНОСТІ
Як підмічає Фукуяма, західні країни не створювались демократичним шляхом. Історично Німеччина, Франція, Великобританія та Нідерланди були побічними продуктами тривалої та жорстокої боротьби недемократичних режимів за території та культуру. Коли ці суспільства демократизувалися, їхня територія та населення сприймалися як природна основа народного суверенітету.
У демократичній теорії існує значна прогалина, яка передбачає, що світ із самого початку був розділений на народи (тотожні державам). Подібний підхід не містить пояснення, чому, наприклад, кордон між Сполученими Штатами та Мексикою має проходити вздовж Ріо-Гранде, чому Ельзас повинен належати Франції чи Німеччині, чому Квебек має бути частиною Канади чи окремою спільнотою, на якій підставі Каталонія може законно відокремитися від Іспанії або яким має бути належний рівень імміграції.
Ці проблеми як ніде гостро постали перед Україною у 2014-му році, коли в ході гібридної агресії РФ світ побачив, як шляхом силової та пропагандистської підтримки зовнішній агресор може руйнувати територіальну цілісність країни, апелюючи до демократичних інститутів "референдуму" і "самовизначення".
Нобелівський лауреат Дуглас Норт доводить, що саме цінності та культура є глибинними факторами, які визначають вектор розвитку суспільства, тобто саме ідентичність породжує певні властивості інститутів та поведінку управлінців. Вплив ідентичності на розвиток країн демонструють і дослідження Гарвардської академії міжнародних та регіональних досліджень під керівництвом Лоуренса Харрісона.
Для того, щоб стабільно зафіксувати у просторі та часі співвідношення між населенням, кордонами та державними інституціями, окрім побудови військової та інформаційної безпеки, необхідно розвинути самосвідомість народу.
Вчені вважають, що формування ідентичності народів історично досягалося одним із чотирьох шляхів, із яких в сучасній Україні можливі лише комбінація другого і четвертого.
Перший спосіб – переміщення населення через політичні кордони конкретної країни або насильницьке усунення людей із певної території.
Третій спосіб – етнічні чистки, засуджені сучасним світом. У минулому використовувалися багатьма країнами, включаючи такі нині демократичні держави, як Австралія, Нова Зеландія, Чилі та Сполучені Штати, де насильно переселяли або вбивали корінне населення територій, які обживали колоністи. Останні спроби застосування цього методу спостерігалися під час Балканських воєн початку 1990-х років та в Українських окупованих Росією містах, на кшталт Бучі 2022-го року.
Другий – це асиміляція меншин або переміщення чи зміна кордонів відповідно до потреб існуючих мовних чи культурних груп населення – об'єднання, як у випадку з Італією та Німеччиною у 1860-х та 1870-х роках, або відділення, як у 1919-му році, коли Ірландська Республіка вийшла зі Сполученого Королівства, або як у 1991-му році, коли Україна оголосила про незалежність від колишнього Радянського Союзу, асиміляція мовних меншин у Франції.
Четвертий шлях – це розбудова національної ідентичності з урахуванням існуючих особливостей суспільства.
Як показують дослідження Хофстеда та Інглхарта, цінності та установки суспільств постійно змінюються, і на цей процес можна впливати. Наприклад, Росія після розпаду СРСР не лише не просунулась у цінностях самовираження, а навіть відкотилась назад, до цінностей виживання.
Побудова нації – це проєкт, в рамках якого можна свідомо формувати ідентичності, відповідно до характеристик та звичок людей.
Засновники сучасної Індії Ганді та Неру спиралися на вже існуючу "ідею Індії", що поєднує воєдино надзвичайно різноманітне населення. Засновники Індонезії та Танзанії фактично створили нові національні мови для об'єднання різнорідних суспільств.
Засновники ЄС свідомо прагнули послабити національну ідентичність на рівні країн-учасниць на користь "постнаціональної" європейської свідомості, покликаної протистояти агресивному етнонаціоналізму першої половини ХХ-го століття.
З іншого боку, від країн, які розвиваються, зокрема пострадянських країн, очікувалась тотальна імітація бажань, цілей, засобів, технічних інструментів та навіть способу життя. На думку дослідників, така форма імітації найстресонебезпечніша, саме вона значною мірою сприяла нинішній хвилі антиліберальних протестів.
Радянська окупація після 1945-го року та нав'язування авторитарної моделі комунізму не дозволили закріпитись ліберальним цінностям у регіоні. Пошуки своєї ідентичності на неліберальному ґрунті в результаті відмови від імітації призводять до того, що такі політики, як Віктор Орбан, заявляють, що угорська національна ідентичність заснована на приналежності до угорського етносу – схоже до того, як Адольф Гітлер казав, що німецька ідентичність заснована на німецькій крові.
Російська влада роками активно підтримувала та підживлювала популістські націоналістичні рухи на Заході. Кремль спекулював на травмах меншовартості народів, антиміграційних настроях та інших білих плямах непродумано сформованої "західної" ідентичності.
Впоратися з цими негативними тенденціями допоможе не відмова від ідентичності як такої, а цілеспрямоване формування національних ідентичностей, заснованих на принципах демократичного та відкритого суспільства.
Повоєнна Україна мусить завершити історичний етап, який свого часу пройшли усі країни Заходу. Закріплення ідентичності народу потребує цілеспрямованої інформаційної політики держави, медійного регулювання, мовної та освітньої політики, спрямованих на утвердження одночасно як української, так і європейської ідентичностей.
Політичне поле України потребує запобіжників щодо діяльності розкольницьких і колабораціоністських сил.
Всі ці заходи можуть здаватися недостатньо ліберальними, проте є необхідними на даному історичному етапі.
Україна повинна цілеспрямовано розробити і поширювати власний наратив ідентичності, який може стати таким самим символом оновленого світу, яким свого часу була "американська мрія".
За прикладом США Україна повинна ввести жорсткі вимоги до отримання громадянства: проживання в країні протягом 5 років, вміння читати, писати та говорити українською мовою на базовому рівні, знання історії країни та розуміння системи державного управління.
Формування ідентичності народу потребує також і загальної служби в армії в якості резервістів за швейцарським зразком із періодичними спільними навчаннями.
Аналогічної політики на рівні інституцій ЄС потребує і сама Європейська ідентичність. Адже багато в чому саме через відмову від політики спільної ідентичності сьогодні наростають загрози внутрішній стабільності Європейського Союзу, а популістські рухи в окремих країнах планомірно руйнують єдність ЄС.
4. ЕКОЛОГІЧНА НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ
З 1990-го по 2015-ий роки найбагатші 1% населення планети спожили вдвічі більше вуглецю, аніж найбідніші 50% землян.
Необмежені викиди дали можливість "дешевого" збагачення найбагатших країн протягом століть, що іншим, відстаючим країнам, вже не доступно сьогодні. Починаючи з 1751-го року до 2017-го Сполучені Штати викинули в атмосферу 25% усього обсягу вуглекислого газу, виробленого за цей період людством. Європейський союз згенерував за цей же період 22% усіх викидів, натомість Китай і Росія згенерували всього 12,7% та 6%. Усі інші країни світу забруднили атмосферу незрівнянно менше за весь час свого існування.
Як відомо, саме на Заході стартувала індустріалізація людства, саме ці країни отримали найбільшу вигоду у часи, коли не існувало жодних обмежень і навіть поняття шкідливості виробництва, що значно здешевило і полегшило масштабування промисловості та збагачення першопрохідців.
Натомість сьогодні країни, які тільки встають на шлях індустріалізації, стикаються з недосяжними стандартами екологічної відповідності та пов'язаними з цим торговими бар'єрами, дорогим обладнанням і нескінченними патентами.
У той же час багаті країни не бажають виправляти нанесену планеті шкоду. Нові кліматичні зобов'язання країн ООН у Глазго 2021-го року все ще не досягають мети Паризької угоди та спрямовують світ до катастрофічного потепління на 2,4°C.
В останньому звіті ООН про зміну клімату підраховано, що повсякденне життя щонайменше 3,3 мільярда людей "високо вразливе" до зміни клімату, і люди мають у 15 разів більше шансів померти від екстремальних погодних умов, ніж у минулі роки.
Катастрофи, пов'язані з кліматом, такі як повені та посухи, призводять до переміщення великої кількості людей, що посилить геополітичні конфлікти. Збільшиться недоїдання, нестача питної води, затоплення міст, аномальна спека, забруднення повітря та повя'зане з цим поширення хвороб і погіршення ментального здоров'я.
У період з 2000-го по 2019-ий рік понад 475 тисяч людей загинули в результаті більш ніж 11 тисяч екстремальних погодних явищ у всьому світі, а втрати склали близько 2,56 трильйона доларів США.
Ключовими забруднювачами атмосфери є декілька найбагатших країн світу, а 8 з 10 країн, які найбільше постраждали від наслідків екстремальних погодних явищ у 2019-му році, належать до країн з низьким або нижче середнього рівнем доходів і просто не здатні впоратися з наслідками кліматичних змін.
По суті бідні країни сьогодні несуть тягар екологічної шкоди, нанесеної планеті багатими країнами в минулому. Цей тягар мінімузує шанси самотужки вирватись у перший світ.
Наслідки зміни клімату разом із провалом політики сталого розвитку на фоні зростання кількості населення на один мільярд за наступні 20 років у небагатих країнах світу призведуть до масштабної міграції та збройних конфліктів.
Україна посідає особливе місце в кліматичному питанні. Українська промисловість після розпаду СРСР так і не повернулася за обсягами виробництва до рівня 1991-го року, коли вона мала відчутний вплив на клімат планети.
Після початку війни у 2014-му та в результаті широкомасштабного вторгнення РФ у 2022-му році в промисловий регіон Україна позбулась більшої частини обсягів кліматично шкідливого виробництва, зробивши величезний вклад у екологічне майбутнє планети.
Цей вклад має бути належним чином оцінений західним світом, а міжнародна підтримка повинна бути спрямована на повне заміщення втраченої промисловості новою високотехнологічною й екологічно нейтральною промисловістю, за рахунок "кліматичних грошей".
Це питання має бути не індивідуальним тягарем для України, а спільною кліматичною відповідальністю Заходу перед людством.
Конфлікт із Росією фактично прискорив запровадження стратегій енергоефективності та заміщення викопного палива "зеленими" джерелами енергії в розвинених країнах. Але західні лідери повинні взяти на себе більшу відповідальність за майбутнє планети та вразливих країн, адже лише Захід годен зупинити кліматичний колапс, і саме Захід став головною причиною тієї плачевної ситуації, в якій людство перебуває зараз.
5. МІГРАЦІЙНИЙ "ПИЛОСОС"
У пошуках кращого життя люди з усіх куточків світу намагаються як легально, так і нелегально прорватися до багатших країн.
Кожного року помирає близько 5000 мігрантів. Абсолютна їх більшість гине через утоплення, у спробах переплисти Середземне море до країн Європейського Союзу – із 2014-го року лише в Середземномор'ї загинуло близько 24 тисяч мігрантів, загнаних глобальною нерівністю у безвихідь. На сьогодні в світі вже понад 280 мільйонів мігрантів.
Навіть в середині країн Європейського союзу спостерігається значний перетік робочої сили із менш багатих країн у багатші. Приміром, Польща вже втратила близько 1,5 млн своїх громадян. Найближчими роками Польща потребуватиме 3-4 мільйони працівників, а до 2050-го року – 10 мільйонів.
Натомість сама Польща вже багато років компенсує нестачу власних громадян цілеспрямованим переманюванням на роботу та постійне проживання українців, як і громадян інших, бідніших країн. Для цієї задачі в країні спрощені міграційні процедури та розгорнуті міжнародні програми рекрутингу.
Ще до старту війни 2022-го року в Польщі працювали 1.5 млн українців. Інша країна Східної Європи, Румунія, є найбільшим "донором" людей для багатих країн ЄС.
Аналогічна тенденція відбувається на ринку талантів. Ключові інноваційні центри планети "висмоктують" з усього світу найкращих громадян, скуповують стартапи та перевозять співробітників із сім'ями в західні країни. З 1995-го по 2005-ий рік імігранти заснували 52% всіх нових компаній Кремнієвої долини.
Після початку широкомасштабного вторгнення РФ в Україну, за даними ООН, станом на кінець квітня Україну покинули понад 5 млн громадян, частина з яких не повернеться в Україну. Це, на думку очільника Європейського департаменту МВФ, позитивно вплине на поповнення дефіциту робочої сили в ЄС.
Повоєнна Україна не може собі дозволити стати джерелом робочої сили для світу.
Задля зменшення відтоку людей Україні необхідно запровадити як стимулюючі, так і стримуючі механізми.
За підтримки партнерів повинні бути запроваджені програми пільгового кредитування без застави на створення бізнесу та купівлю житла для молоді, забезпечення достойних стипендій для навчання в Україні за умов відпрацювання грантів.
З іншого боку можна запровадити американську модель оподаткування громадян – зобов'язання сплачувати податок на прибуток в Україну незалежно від місця роботи у світі або відраховувати ці податки на українські накопичувальні пенсійні рахунки.
ЄС повинен мати можливість контролювати зовнішні кордони краще, ніж зараз, що на практиці означає надання прикордонним країнам – Україні, Італії та Греції матеріальної допомоги і повноважень для регулювання потоку мігрантів до Європи.
Водночас міграційні процеси в світі, у випадку збереження поточної кліматичної та економічної політики Заходу, будуть лише наростати. Масові кліматичні біженці, втікачі від воєнних конфліктів і шукачі кращого життя перестануть нести позитивний ефект для депопуляційних економік багатих країн.
*У другій частині матеріалу ретельно зупинимося на інших 5 факторах: постправда, приватизація, нерівність держав і людей та офшори, які тим чи іншим чином посприяли появі російського режиму в його нинішньому вигляді.
Олексій Жмеренецький
