Почали розстрілювати, коли зрозуміли, що Київ їм не взяти – мер Бучі Анатолій Федорук
З моменту публікації моторошних фото з Бучі на Київщині минув майже тиждень.
У звільнене, хоч і досі небезпечне й не пристосоване до життя міста, їде президент, нардепи, сотні журналістів і самі мешканці.
Картинки з колись доглянутого передмістя, сучасних котеджів, яким так дивувались і які цинічно грабували окупанти, тут змінила поіржавіла російська техніка, розбиті будинки та поховання на місці дитячих майданчиків.
З 3-го до 31-го березня місто жило в умовах страшного терору.
Попри, здавалося б, сотні фотографій і вже розказаних особистих історій, за цей тиждень так і не з'явилося розуміння, як саме росіяни окупували Бучу, чи було кому захищати місто і головне – що буде з ним надалі.
Щоб знайти відповіді на ці запитання, "Українська правда" поговорила з міським головою Бучі Анатолієм Федоруком.
Ми зустрілися пізно ввечері в київському будинку друга пана Анатолія й годину розбирали по поличках усе, що відбувалося в місті з першого дня війни. Він спокійно й детально розповідав, як росіяни захоплювали місто, коли до звуків артилерії над головою додалися автоматні черги на вулицях, та як йому вдалося місяць переховуватися від окупантів по чужих квартирах і дачах.
"Сіра зона", битва на Вокзальній і перші дні окупації
– Пане Анатолію, почнімо із запитання, яке хвилювало мешканців вашого міста не один тиждень: де ви були весь час окупації Бучі? Вас ні чути, ні видно не було.
– Весь період окупації я був у місті – це мій обов'язок як посадової особи і як громадянина. Якщо ви вже поставили це запитання, я б хотів по хронології розказати, як цей місяць взагалі пройшов.
– Давайте. Перший день війни, 24-го лютого, що відбувалося в Бучі?
– Місто, громадяни шоковані. Шоковані тим, що бачили на свої очі. Ми спостерігали, як на летовищі "Антонов", що між Бучею і Гостомелем, російські літаки та гелікоптери нищать інфраструктуру. Наші військові боронилися, там Нацгвардія якраз була – враження, ніби якийсь рій бджіл, джмелів налетів!
У те, що це війна, тверезомисляча людина не могла повірити. Але практично з першого дня ми з райдержадміністрацією, військовим комісаріатом, іншими структурами працювали над тим, щоб організувати всю потрібну роботу належним чином.
– У місті була тероборона, чи ви її створювали на ходу?
– Ми почали її створювати ще до війни. Якраз визначили приміщення для ремонту – це бувша військова частина. Але на другий день війни районні структури – райдержадміністрація, військкомат, інші держоргани полишили Бучу, виїхали в Білогородку в межах району, де було більш безпечно, і ми фактично лишилися з громадою сам на сам.
Я поцікавився тоді у військових, чи будуть у нас Збройні сили. Мені пояснили, що з огляду на оборонне завдання Києва Буча є сірою зоною. Тому ЗСУ будуть нас боронити виключно артилерією та іншими схожими способами, щоб не дати ворогу перейти річку Ірпінь.
Звичайно, отримавши цю інформацію, як історик за фахом я розумів наслідковість, але не став це поширювати, щоб не сіяти паніку.
– Тобто ви вже тоді знали, що місто фактично буде зруйноване?
– Мало того, що буде зруйноване… Я прекрасно розумів, що таке сіра зона, з огляду на події на сході нашої держави.
– Роз'яснімо трохи. Сіра зона – це територія, над якою літають снаряди, випущені і з нашого боку, і з їхнього, але на самій території активних бойових дій не ведеться?
– Так. З огляду на те, що в мирному житті наше місто завжди було зорієнтоване на поставки продуктів, хліба з інших населених пунктів, зокрема з Києва, уже з перших днів у нас виникла проблема із забезпеченням.
Спочатку я зв'язався зі знайомим підприємцем з Ворзеля, ми налагодили випічку хліба. Але запасів дріжджів, маргарину, муки було обмаль. Тоді я звернувся до Геннадія Зубка (політик, член урядів Яценюка та Гройсмана – УП), і він домовився з власником "Мегамаркета" у Дмитрівці.
Ми поїхали до Дмитрівки – я і четверо товаришів, за продукцією. І то було… фактично, перше хрещення. Відбувся перший бій у районі церкви, Житомирська траса М-07, біля Мегамаркету.
– Яке це було число?
– Десь 3-е березня.
– Але ж перед цим ще, 27-го лютого, вони заїхали на вулицю Вокзальну?
– Так, вони заїжджали. До 3-го березня російські війська фактично зайняли майже всі населені пункти нашої громади: Гаврилівка, Синяк і т.д., і підійшли до міста. Але в саму Бучу не заходили.
Коридор у сторону Дмитрівки (14-15 кілометрів на південь від Бучі – УП), куди ми потім їхали за хлібом, ще був відносно вільним, стояли наші блокпости, тероборона в кожному населеному пункті.
3-го березня відбувся перший бій, після якого вдалось повернутися до міста, але не в центр. Блокпост, який ми проходили дорогою на Дмитрівку, уже був рознесений. Один з його учасників ліг на капот і каже: "Не їдьте, там орки". Російські війська заїхали в мікрорайон Склозаводський, стали біля прохідної склозаводу і фактично почали контролювати шлях по вулиці Яблунській аж до Вокзальної.
Ми швиденько роззосередилися по приватному сектору мікрорайону Склозаводський, я з кількома товаришами попросився до родини Віталія Рибчуна, нас прийняли. Там ми провели 5 діб, складали плани, як пройти далі.
– Тобто з 3-го березня Буча вже була окупована?
– Так, 3-го березня Буча була повністю окупована й відрізана від Києва.
– Тероборону ви організувати не встигли, ЗСУ до вас не зайшли – у підсумку в місті залишилися тільки мирні жителі?
– Так. Учасники тероборони, які були у списках, отримали 6 автоматів Калашникова. Але коли виїхав військкомат, то він і це забрав. Тобто без зброї лишилися навіть ті, хто були готові ставати до захисту міста.
Частина наших активних громадян, які пройшли війну і просто були патріотично налаштовані, перейшли в батальйон тероборони району, потім поїхали в Капітанівку, потім у Білогородку, частина перейшла до тероборони Ірпеня.
– Так а чим відрізнялась обстановка в інших населених пунктах?
– У них був час, можливість зрозуміти всю наслідковість, а не так, що ворог уже тут стоїть. І там уже центральне керівництво, яке видавало зброю, було готове швидше вирішувати всі питання.
– Ще одне уточнення: чому, дізнавшись про перебування міста в "сірій зоні", ви не почали примусову евакуацію?
– Ми цікавилися, як нам діяти. Обласне, районне керівництво сказало, що російські війська до Бучі не зайдуть. Повертаючись до хронології подій: зранку 8-го березня ми зрозуміли, що зачистки вже йдуть по вулиці Яблунській, і черга дійде до нас.
– Зачистки?
– Росіяни заходили в кожне подвір'я, шукали "нацистів", зброю. Тому ми вирішили відкинути всі наші стратегічні шляхи і піти навпростець – вздовж гаражів, через лісосмугу на залізницю і кількома етапами рухатися в центр міста. По центру вже їздили БТРи, люди були налякані.
Як ми потім з'ясували, вони розбилися на 4 сектори і робили повзучу зачистку, щоб потім підтягувати свої сили, і їх ніхто не накрив.
– Чи є розуміння, нащо росіянам потрібна була Буча? Можливо, для облаштування вогневих позицій?
– Ні, тут якраз цікаво. Пам'ятаєте розбиту колону на Вокзальній? Фактично, вона розтягнулася через всю Бучу аж до Гостомеля. Такою бравадою вони йшли на Київ.
Мабуть, військове керівництво запевнило, що їх тут ніхто не зупинить, і вони ледь не маршем зайдуть на Хрещатик. Слава Богу, наші Збройні сили кількома групками їх розбили.
– Тобто Буча була просто транзитним пунктом? До речі, а цю славнозвісну колону на Вокзальній зупинила артилерія чи авіація?
– Артилерія, як ми потім з'ясували. Бо ми зразу всі: "Байрактари, байрактари!". Але це артилерія так усе філігранно поклала.
– Після спаленої колони ви так упевнено записали відеозвернення до містян, мовляв, ворог знищений, місто не окуповане. Чесно кажучи, я аж видихнула.
– Відверто, як цивільна людина, я відчував себе аналогічно. Ми виїхали туди, зафільмували, ходимо по вулицях – росіян не видно. А буквально наступного дня почалася ця повномасштабна повзуча річ…
Спецоперація "переховування"
– 8-го березня ви повернулися зі Склозаводського району до центру міста, і що ви робили далі? Окупанти шукали вас, намагалися вести перемовини?
– Я спитав у працівників міськради, де в нас був соціальний штаб, сказали, що так, вони двічі заїжджали, питали, де мер. Але орки бачили, що в нас там ліки, продукти, що це справді соціальний проєкт.
Вони заходили до мене додому, прострелили з літньої тераси металопластикові двері – налякали всіх моїх. Але мої, слава Богу, стійко все це перенесли, витримали.
Дружина більше не поверталася туди, була на іншій квартирі. Десь на третю евакуацію мені вдалось її, тещу, а найголовніше доньку, яка в лікарні працювала, вмовити поїхати.
– Скільки мешканців міста виїхали в колонах або своїм транспортом за весь час?
– Якщо ми говоримо, що в місті залишилося 3 500 жителів, а місто в нас 50 тисяч, то самі розумієте.
– Майже всі. Ви вирішили лишитися?
– Так. Мої заступники – Тарас Шаправський, Сергій Шепітько, Ярослав Дудченко – казали: "Ми з тобою лишаємося, шеф". Вони були категоричні. Але я ж чув, як Шаправський говорить з мамою, з дружиною, це молода людина…
Ми вже визначили, що будемо всі разом сидіти в садибі по вулиці Києво-Мироцькій, там був підвал і генератор. Я переговорив з начальником відділу освіти Олегом Цимбалом, який за евакуацію відповідав – він сказав, що буде допомагати і виїжджатиме останнім, якщо буде можливість.
Я з усіма попрощався, сказав: "Допомагайте з евакуацією і, по можливості, старайтеся теж виїхати". А Тараса Шаправського попросив піти зі мною. Ми прийшли до мене в будинок, я дав йому ключі від авто моєї доньки, який був на території лікарні й кажу: "Виїжджайте з хлопцями". Він мені: "А ти?" Я кажу, що знайду ключі від "Лексуса" дружини, заберу ще одну родину і поїдемо разом.
Він, напевне, зрозумів, що ми розходимося, але ключі взяв і пішов. Я йому ще ключі від калітки дав. Потім зібрав собі авоську, документи, продукти, речі, сімку залишив, як повинно бути по інструкції, і пішов до сусіда Віталія Косенка – це сьома хата по своїй вулиці.
Але потім мені треба було вернутись за сімкою і ще за деякими речима. Я переліз через паркан, бо ж ключів не було, і побачив, що двері вже відкриті. Подумав на мародерів, але позаду з'явився автомат: "Хто ти, що ти?" Кажу, що живу поряд, наглядаю за будинками.
– Тобто вирішили не признаватися, що ви мер?
– Ні, звичайно. Кажу: "Я тут поруч, люди виїхали, наглядаю за будинками". Вони розпитали, де я працюю – кажу, що в комунальній службі і на підприємстві "Техпромсервіс".
Офіцер витягнув два віддруковані папірці зі списками, єдине, що в тому переліку було не "Федорук", а "Федорчук"! Федорчук Анатолій Петрович.
Він запитав, чи це мій дім, кажу: "Хотів би я мати такий будинок!" – "А де мер?" – Кажу: "Та вони двоє суток, як з сім'єю уїхали!"
– І в них не було вашого фото?
– Ні. І так склалося, в мене не було традиції вішати портрети – Толя здєсь, Толя там. Родинні, членів родини висіли, але моїх не було.
А вони тільки зайшли, їх ще все цікавило: "О! Блок сигарет у гаражі", "О! У них унітази в ізьбах стоять!" Потім запитав у мене паспорт. Я кажу: "То хто ж з цивільних у місті носить паспорт? Але вдома є, готовий показати".
Запитав, чи я служив – кажу, що так. Він аж насторожився – думав, що в ЗСУ. Але я додаю: Хабаровський край Дальновосточний воєнний округ… Хоча він був професійний, кілька разів перепитував одне і те ж, щоб пересвідчитися, чи я говорю правду.
У підсумку він запропонував піти за паспортом, і ми пішли, але на пів дороги йому хтось по рації передав сигнал. То він сказав: "Ти ж однаково за будинками присматріваєш. Ми здєсь надовго – принесеш паспорт, покажеш".
Я, звісно, це пообіцяв і одразу пішов до знайомого, пояснив ситуацію. Зібрав у кульок пів булки хліба, пів палки ковбаси, отримав ключі від його дачі і від квартири сина. Каже: "Давай туди швиденько, і ми до тебе прийдемо". У результаті я певний час був у мікрорайоні Мельники на цих дачах.
– Тобто весь час окупації ви ховалися по різних квартирах?
– На різних квартирах, на різних локаціях. Тоді в мені важко було впізнати мера – тут порізано, поклеєно, без миття. Я вважаю, що Господь Бог управив так, що зберіг мене. Тому що попасти їм у руки – самі розумієте…
– Так, ми були біля братської могили голови Мотижина Ольги Сухенко… Це жах, що з її родиною зробили окупанти.
– Я знав її. Слава Богу, що наші жителі, при тому, що значна кількість мене бачила…
– Бачили і ніхто не видав?
– Ніхто не видав.
Розстріли та поховання мирних жителів
– На другий день після звільнення Київщини ми були в Бучі та розмовляли з місцевими, які вивозять тіла загиблих. За їхніми спостереженнями, росіяни працювали прицільно – зокрема ходили по адресах військових, колишніх учасників АТО.
У вас є припущення, хто їх міг здати?
– Я не виключаю, що в період піднесення рухів учасників АТО, волонтерів, туди повтиралася велика кількість людей... Можливо, ці люди навіть на якісь громадські чи муніципальні посади були призначені.
– Але конкретні прізвища вам на думку не спадають?
– Ні, звичайно. Але те, що списки були віддруковані… Він тоді витягнув два віддрукованих аркуші.
– Коли окупанти почали розстрілювати людей? Американська газета "The New York Times" зафіксувала, що вже 9-11-го березня на вулицях були тіла.
– Я для себе роблю такий висновок, що після того, як зрозуміли, що Київ їм не взяти. Тоді в місті практично щовечора починалася стрількотня автоматів, кулеметів.
– Це з якого числа?
– Я не готовий говорити, чи під час цієї стрілянини когось вбивали.
– Але це точно були звуки автоматів? Ви не могли їх сплутати з чимось потужнішим, артилерією?
– Ні, канєшно. Російська артилерія стояла фактично між Бучею і Мироцьким, за межами міста. Танки, БТР стріляли із житлових кварталів, вони заїжджали в двори, де не була забудована територія. Наприклад, біля церкви у нас є така – вони заїхали, відстрілялися, від'їхали.
У нас там на одній вулиці якраз наш інформатор Віктор був, він дивився, що робиться по місту. Ну, і була низка інших громадян, які періодично приходили у визначений час, щоб подивитися на обстановку.
– Ви самі на вулицю не виходили?
– Не виходив. Весь час був у помешканні, у дворі, наскільки це було можливо. Став свідком розстрілу трьох родин, які їхали на автомобілі.
В одній була поранена жінка із дитиною, чоловік нелюдським благанням переконував російський блокпост не вбивати її, бо вона вагітна. Фактично там же він її і поховав, на перехресті вулиць Леха Качинського і Шевченка.
– Тобто вони її таки розстріляли…
– Розстріляли прямо в автомобілі, він досі стоїть. Номерний знак з машини чоловік, фактично, використав замість хреста. Мені ще цікаво, як будемо робити ексгумацію на захороненні біля церкви, з'ясувати, чи є там той чоловік. Бо є інформація, що його теж розстріляли.
Найгірше відчуття, коли ти це чуєш, бачиш, але сидиш безпомічний і безпорадний. Отака річ.
– Скільки цивільних загинуло в місті за час окупації?
– Станом на 6-е квітня ми констатували смерть 320 цивільних громадян. Жодного військового серед тих, кого розстріляли і закатували російські війська, немає. Остаточна інформація буде трохи пізніше, ми все висвітлимо.
Наразі встановили 163 громадян, компетентні служби працюють. Я не виключаю, що серед загиблих є частина громадян з Гостомеля, Блиставиці, тому що люди намагалися виїхати – хто на велосипеді, хто на автомобілі.
– Тобто більшість розстріляних – це ті, які хотіли евакуюватися, але не встигли цього зробити?
– Хотіли, так.
– Ми також були на території дитячого табору "Променистий", де росіяни катували людей. Бачили понівечені тіла п'ятьох чоловіків. Чи відомо щось про них?
– Невідомо. Так само невідомо про тих, хто, вибачте, як дрова, були складені на базі Агробудпостач.
– Ті, кого спалили окупанти?
– Так. І невідомо, хто ті загиблі, 21 тіло, на вулицях Яблунська, Вокзальна (йдеться про тіла, які були на найперших, жахаючих фото зі звільненої Бучі – УП). Там уже практично через ДНК спеціалісти мають дати заключення, хто це, як вони загинули, як їх розстріляти.
Уже кілька днів у нас працює велика кількість фахівців регіонального, державного і міжнародного рівнів, щоб усе це з'ясувати.
– Людей, похованих у братській могилі біля церкви Андрія Первозванного, будуть ексгумувати?
– Так. Тут важливо зробити акцент на тому, що десь через півтори неділі від початку війни в нас виникла потреба хоронити людей – бо ж це люди: хтось народився, хтось помер. А вулиця Депутатська, у кінці якої в нас центральне кладовище, уже прострілювалася.
Тоді ще трохи проскакував зв'язок, ми зв'язалися з прокуратурою, з поліцією і домовилися тут (на території церкви – УП) тимчасово хоронити. Ніхто ж не думав, що така армада зайде з території Білорусі…
Тож, узгодивши із настоятелем храму, отцем Андрієм, ми почали робити тимчасове захоронення. Десь на 12-е березня там було людей 20-22, не більше. Решту звозили уже розстріляних. На вулицях, на тротуарах – де кого вдавалось підібрати.
З 8-го березня автомобіль, який забирав тіла (іноді це була швидка), їздив виключно в супроводженні російського БТРу. На перший погляд, це якоби супроводження і не більше, але так російські війська зрозуміли, на якій заправці, на якому підприємстві є паливо.
То після 31-го березня, коли ми в першу, другу, третю ємність зайшли, то вони вже були повністю сухими. Тобто вони просто собі все викачали.
Життя та проблеми міста після звільнення
– Як ви, сидячи у схованці, зрозуміли, відчули, що Буча – звільнена? Зв'язку немає, новин, відповідно, теж.
– Ще під час окупації в будинок, де я ховався, принесли радіо. Ми знайшли батарейки і могли його слухати. Але про звільнення Бучі ми дізналися інакше.
Спочатку практично двоє суток працювала російська артилерія, а наші накривали їх точково у зворотному напрямі. Від цього було таке зарево в районі Блиставиці, Гостомеля, Мироцького. Ми чули всі ці звуки, це ж руйнівна сила.
Потім десь 30-го березня по Ковельській трасі, М-07, мій знайомий нарахував 164 одиниці російської техніки, яка виходила з вулиці Вокзальна і з Лісової Бучі – було чути гуркотіння. Решта виходили через Гостомель.
Ну, і наша артилерія й інші служби накривали їх на виході досить здорово і влучно.
Після цього фактично з 30-го на 31-е березня в Бучі стала тиша. Ми з Віталієм Косенком прийняли рішення пройтися містом, дійшли до міськради, а там у нас Леонід сидів, бивший керівник ОСББ. Він сказав, що в центрі їх вже нема, і так ми зрозуміли: все!
– Якою ви побачили Бучу, коли вперше вийшли на вулицю після окупації?
– Дорогою я не зустрів практично жодної людини. А коли повертався назад, то жителі якраз повиходили із підвалів, з помешкань, практично біля кожного будинку було по 20-30 людей.
– Тобто люди гуртувалися, щоб перечекати окупацію?
– Так. Вижити в період окупації – це виключно гуртуватися з кимось. Дуже страшно, коли немає з ким поговорити – мені довелось це пережити.
У такий час навіть ті, хто ніколи ні з ким не говорять, підтримують один одного. Так чинять справжні люди, бо головне завдання – вижити, зберігши обличчя і людяність.
– 4-го квітня ми були в Бучі – у місті не було ні світла, ні води, ні газу, і я так розумію, що немає досі. Наскільки пошкоджена критична інфраструктура і в які терміни її можна відновити?
– Так, ще нічого немає, працюємо над відновленням. Нам частково вдалось повернути мобільний зв'язок, зокрема Київстар. Для цього ми дали електроживлення, підтримуємо його дизель-генераторами.
Ще під час окупації, коли зв'язок ледь-ледь проскакував, ми закупили 30 дизель-генераторів, тисячу балонів газу і газових плит – це зараз сильно допомагає у процесі налагодження життя.
Також працюємо над відновленням централізованого водопостачання.
Відновило роботу підприємство, яке розливало бутильовану воду. Правда, піднімаємо ми її на дизель-генераторах, що є затратно, але ми це робимо.
4-5-го квітня обстежили систему газопроводів – як магістральних, так і побутових, до населених пунктів. Думаю, що за невеликий період часу ми будемо мати газ і воду.
– Наскільки зруйнований житловий фонд міста?
– З 5-го квітня ми підраховуємо міру пошкодження висотних будинків, наскільки це візуально можна зробити. Тобто чи підлягають вони ремонту чи знесенню. На сьогодні констатуємо, що 20 висоток із 186 зазнали артилерійських обстрілів.
– Усе відносно, звісно, але це не критична кількість для житлового фонду?
– Це ми говоримо про ті будинки, де вивалено все. Якщо десь квартира вигоріла, щось попало, то це ще не значить, що це (повномасштабні – УП) пошкодження. А по приватних – десь 200 будинків постраждали.
Також зруйновані фактично всі торговельні мережі. Найгірше – зруйновано ряд підприємств, які працювали на території міста. Їхню роботу треба починати заново.
– Що вони виробляли?
– Різне. Харчова, енергетична сфери, автотранспортні перевезення. За час окупації практично весь транспорт – від маніпуляторів та екскаваторів до автобусів – понівечений.
Зараз місто користується тим транспортом, який ми запросили до Бучі.
– Які в міста ще наразі є проблеми? Їжа, ліки?
– Наразі маю констатувати, що в гуманітарному плані ми забезпечені завдяки нашим партнерам в Україні та закордоном – Литва, Польща. Ми дуже вдячні за підтримку.
Також створені відповідні фонди і в євро, і в доларах, і в іншій валюті для відновлення. Фактично кожна квартира, приватне помешкання було зламане, пограбоване, понівечене окупантом. Тому наше першочергове завдання – дати громадянам, комунальникам чи приватним структурам можливість це відновити. Над цим ми і працюємо.
– Коли жителям Бучі можна повернутися додому?
– Як тільки це буде безпечно – йдеться і про розмінування, і про регламентні роботи, і про комендантську годину.
– Тобто поки що не їхати?
– Поки що я звертаюся до жителів нашої громади, які є співробітниками комунальної сфери: потихеньку повертайтесь. Щоб ми могли як налагодити інфраструктуру, так і в подальшому її експлуатувати.
Звертаюся і до лікарів, бо лікарня має функціонувати – і тут маю повне розуміння з боку трудового колективу. Ті 3500 – 3700 жителів, які були в місті в період окупації, після пережитого потребують лікування, психологічного, якщо хочете, супроводу.
Ми обов'язково сповістимо, коли можна повертатися. Хоча наші громадяни потихеньку їдуть, особливо в ті 14 населених пунктів нашої громади. Життя вже вирує, хоч і без світла, і без газу.
– Я так розумію, що і в зруйновані будинки теж повертаються?
– Повертаються, бо це наша земля, наша пуповина тут. Повертаються, бо Збройні сили звільнили наш край, і ми їм за це безмежно, безмежно вдячні.
– Останнє запитання: мер Харкова Ігор Терехов в інтерв'ю нам розповідав, що Харків святкуватиме перемогу балом на центральній площі. Як її святкуватиме Буча?
– Думаю, ще масштабніше. Велику перемогу ми будемо святкувати всією державою. Великий бал і велика радість буде від Ужгорода до Луганська. Тому що і Луганськ, і Донецьк, і Крим обов'язково будуть українськими.
Ольга Кириленко, УП
