"Поки російські літаки вантажать ракети". Історія однієї втечі з Маріуполя на старому РАФі
* * *
Коли почалася облога Маріуполя, мої були готові. Тато розбив стіну закинутого сусідського гаража, бо пам'ятав, що там є підвал. Він стане їхнім бомбосховищем на наступні два тижні. 200 літрів води набрали в літній душ. Приготували повноцінний запас продуктів. Цілий мішок цукру тато ще до війни купив на самогон. Коли відключили газ – почали готувати на мангалі, коли пропала електрика – стали заводити генератор. Заряджали сусідам телефони, ті приносили їжу зі своїх запасів, на знак подяки.
Один із сусідів до війни працював охоронцем у супермаркеті, тепер пішов у тероборону. Спочатку охороняли магазин від мародерів, але світла нема, холодильники не працюють, тож почали роздавати продукти. Борошно та крупи – волонтерам, рибу та м'ясо – мешканцям сусідніх будинків.
Він приходив заряджати службову рацію, та щоразу приносив ковбасу, м'ясо та багато солодощів. Тато сміється: "Пацан – молодий, що самому хочеться – те й нам несе. Бабуся особливо зацінила "оті білі цукерки з горішком всередині": Рафаелло під час війни – кому розказати!". Тож перші два тижні облоги жили дуже непогано. Тільки бабуся спала сидячи, щоб швидше підхопитись і добігти до сховища, коли почує вибухи.
В місті, в якому немає електрики, сирени не вмикають – прокидаєшся одразу від вибухів.
Друзі батьків з перших днів сиділи у великому бомбосховищі в іншому районі міста. Їсти готували на місці з того, що дістали волонтери. Якось подзвонили і попросили привезти щось гаряче, якийсь супчик. Так мої почали привозити до сховища продукти та щойно зварену їжу.
Їздили власним РАФіком між обстрілами. Дорогою бачили, як більшає розвалених будинків – спочатку на околицях, потім все ближче до центру.
Взагалі містяни почали масово мародерити магазини та аптеки, але не кожен собі, а гуртом, ще й ділилися з тими, хто соромився красти. Знайомі, що живуть біля магазину "Вина мира", розповідають, як весело всім під'їздом тушкували на вогнищі біля будинку м'ясо у французькому червоному та планували на вечір пасту на італійському білому.
Все кардинально змінилося на 14-й день облоги, коли до артилерійських обстрілів додалися бомбардування авіації. Навіть від віддалених вибухів батьки буквально підстрибували у своєму сховищі. Тільки тепер прийшла думка, що, можливо, доведеться залишити місто. Тато оголосив сусідам, що залишився останній літр бензину на генератор, а сам відклав дві каністри пального на дорогу.
Дуже швидко почались прильоти по нашому району. Росіяни буквально "утюжили" наш приватний сектор, який балочкою спускається до моря. Мої чомусь вирішили, що це авіація з Ростова, а бабуся колись там жила. Тому, поки чекали, як наближається ворожий літак, жартували, що це її шукає чоловік, якому вона відмовила по молодості.
Після кожної серії вибухів тато вилазив з підвалу, щоб подивитись, куди поцілили і чи не перекинеться полум'я. Під час однієї з таких вилазок він побачив, як літак заходить з моря, розвертається над військовою частиною та випускає ракети.
Від вибуху кожної ракети один будинок на тому боці балки перетворюється на купу пилу і миттєво складається на те ж місце грудою бетону. Літак покидав краєвид, перезаряджався та за пів години повертався тим самим маршрутом і так само точно влучав у чергові будинки. Прицільно. Дві ракети. Два будинки. Вижити неможливо.
Стало зрозуміло, що потрібно тікати і швидко. У перервах між вибухами, поки на літак вантажили нові ракети, батьки вантажили речі в машину, глибоко ховали все, що можуть відібрати на блокпосту. Останніми тато закинув дрова і сокиру – раптом доведеться ночувати у полі.
Старенький мікроавтобус РАФ ми купили в моєму дев'ятому класі. Два перших ряди сидінь замінили на сучасні, два задніх викинули та на їхньому місці зробили спалку. Щороку тато додавав щось нове: розкладний столик всередині, шафки для посуду в багажнику. На такому самопальному кемпері ми подорожували Україною. Якби не він, мої б досі залишались у Маріуполі.
Коли вони рушили, на нашому провулку вже не було двох будинків. Думали, що поїдуть на декілька днів, поки не припиняться авіаобстріли. Та чим далі їхали і роздивлялись місто, тим більше розуміли, що повертатися нема куди.
"Пам'ятаєш оту п'ятиповерхівку через дорогу, повз яку я йду на роботу? Її немає, просто немає", – розповідала мені потім мама.
* * *
На виїзді з Маріуполя зібралася велика черга з автомобілів.
Слова "гуманітарна колона" та "зелений коридор" мали б звучати безпечно, проте маріупольці стояли перед дійсно важким вибором: залишитися у спустошеному місті, без води та тепла, але у відносно безпечному сховищі, чи виїхати з нього, ризикуючи бути обстріляними просто посеред траси.
Щойно хтось наважувався довіритись зеленому коридору, він потрапляв у багатогодинний затор, де, цілком імовірно, його могла накрити ворожа артилерія.
Побачивши таку чергу, мої батьки звернули з офіційно узгодженого маршруту та поїхали в об'їзд польовими дорогами. Тільки тут, за містом, вони вперше за 13 днів змогли мені додзвонитися, я одразу вирушив до Запоріжжя, щоб їх зустріти.
Відразу за містом в селі Широка Балка російські військові розмістились на території колишнього зерносховища. До машини підійшов молодий військовий – хлопчина років 19.
Тато, дістаючи документи, відразу випалив, трохи загустивши фарби, аби далі було менше питань: "Дом разбомбили, вот собрали всё, что осталось, выезжаем из города".
"Извините, пожалуйста, мне нужно хоть сделать вид, что осмотрел машину", – військовий глянув крізь скло і тихо сказав, – "Вы извините, проезжайте, пожалуйста".
За 15 кілометрів від Маріуполя на блокпосту біля селища Магуш бійці ДНР діставали з машин усе, залазили в кожну шпарину. Військовий ткнув пальцем на спальний мішок: "А дайте спальничек, а то тут холодно по ночам". Спальник віддали, машину більше не дивились. Інший ДНРівець пожартував: "Он тебе за него хоть денег дал?". Тато мовчки повернувся за кермо – що ти скажеш людині з автоматом?
Дорогою до Запоріжжя біженцям допомагають мешканці буквально кожного села. В окуповане місто Токмак українські гумколони доправляють цистерни з бензином: його продають по 15 літрів тільки маріупольцям, місцеві навіть не стають в чергу. Кожен, хто має вільну кімнату, пропонує заночувати, хто не має – відправляє до сусідів. Ніколи не думав, що найбільше людяності зустрінеться саме під час війни.
Більшість сіл Запорізької області займали чеченці. Жінка з Малинівки розповідає, як один з них зайшов до будинку, наставив автомат на її чотирирічного сина та наказав показати, де вони ховають коктейлі Молотова.
Мешканцям оголосили, що села на цьому місці скоро не буде. Вони поскидали речі, зібрались в колону та залишили свої домівки. Колону розстріляли в спину. Того чотирирічного хлопчика довезли до лікарні з виваленими назовні кишками. Буквально.
Жителі сусідньої Любимівки розповідають, що на початку окупанти заходили в будинки і забирали їжу та худобу. Та після 30-го дня війни все частіше просто відкривали двері та кидали всередину гранати. Села, через які проходила лінія фронту, перемололи вщент.
Останній російський блокпост стоїть у містечку Василівка, що на березі Каховського водосховища. Батьків попередили, що саме тут серйозно перевіряють всі телефони, відбирають ноутбуки, павербанки тощо. Та колону, до якої батьки приєднались у Токмаку, дивились не дуже прискіпливо, швидко пропустили.
Одразу за селом колона зупинилась: пару годин тому був обстріл, розчищали дорогу від залишків легкових авто. У дворі крайньої хати досі йшов дим. Мої вийшли з РАФіка дістати воду з багажника, до них вийшли знайомі, з наступної машини.
Далі – як у кіно: "якщо просвистіла, значить, повз пролетіла", а коли міна падає поруч, свисту не чути. Тиша, тільки важкий глухий удар об землю і гарячий поштовх від потоку уламків. Колону розстріляли на тому ж місці, де і дві години тому. Поцілили в дев'яту машину, в моїх посередині колони і кудись в кінець.
Мама отримала з десяток глибоких поранень у спину та ноги. Проте змогла добігти до дверцят та сісти в машину. Тато повернувся на крики знайомої. ЇЇ син Ванічка 14 років стояв найближче до місця, куди влучила міна – великий уламок влетів у голову, перебило обидві ноги.
Його марно намагались покласти на заднє сидіння, ноги не тримали форми, не пролазили у вузькі дверцята. Тато взяв його на руки та закинув на підлогу в наш мікроавтобус. Виїхав з колони та помчав прямо до передового блокпоста ЗСУ, крикнув: "В мене важкопоранена дитина!". Далі їх вела машина супроводу.
До лікарні більше 40 кілометрів, наш старенький РАФік ніколи не їздив так швидко. Мама сповзла на коліна та лягла на капот між сидіннями – в неї була пробита легеня, так менше боліло.
Бабуся – людина, в якої за мирного часу тиск піднімався від того, що сусіди зверху сваряться, мовчки тримала свою доньку за руку всю дорогу до лікарні. Біля її ніг стогнав від болю Ванічка. Мама тихо командувала: "Розмовляйте з ним. Дістаньте в аптечці лідокаїн, там, під сидінням, треба вколоти в кожну ногу".
Тато на ходу відкривав ампули, набирав шприци, випускав з них повітря. Каже, спочатку взагалі думав, що з ним все добре: "Ну, тече кров з голови, шапка прилипла – все, вже не тече". Запитав у мами, чи треба їй теж, вона ледь мугикнула, забрала в нього шприц і сама собі вколола.
– Там, пам'ятаєш, на в'їзді зліва є лікарня, де я проходила практику?
– Так, он її вже видно.
А видно було тільки поля з обох боків.
* * *
Багато РАФіків з заводу випускали як швидкі допомоги. Ми досі жартуємо, що наш теж, мабуть, мріяв стати "швидкою". Він підлетів до приймального відділення у Запоріжжі, де вже чекали каталки. Тато відбивався: "Зі мною все нормально", поки Ванічку та маму забирали в реанімацію.
Лікарі без жодної метушні швидко і чітко відвезли всіх на рентген, щоб знайти всі уламки, потім, про всяк випадок, на МРТ – перевірити, що мозок неушкоджений.
– Уламки на згадку забирати будете?
– Ой, не переживайте, дівчата, я це і так на все життя запам'ятаю!
Особливо дрібні уламки не діставали – тепер на татові буде пищати рамка в аеропорту.
Тим часом під'їхали інші розстріляні машини.
Один дідусь з колони проїхав кілометрів 20 до посту поліції, зупинився і сказав: "Хлопчики, а у вас не буде бінтика, тут перев'язати трошки?". Патрульний відкрив дверцята і знатно приохуїв. В діда стирчала кістка зламаної лівої руки, а знизу живота текла кров. Тож допоміг старому пересісти на пасажирське та довіз сім'ю до лікарні.
Ввечері того ж дня Ванічка вийшов з-під наркозу, впізнав свою маму та посміхнувся. Він залишився при розумі, переніс три операції на ногах та відправляється на реабілітацію до Німеччини. Бог дасть, ходитиме. Лікарі кажуть, міцний хлопець – все з ним буде добре.
Поки мама була в лікарні, ми з татом мали час трохи підлатати машину – хоча б вставити скло, яке вибило вибухом. Вирізали з картону трафарет за формою нашого скла, та знайти потрібну майстерню у Запоріжжі виявилося майже неможливо – у воєнний час кількість замовлень впала, і жодна не працювала.
Повертаючись з чергового пошуку автосервісу, ми побачили біля якогось гуртожитку викинуте віконне скло. Мовчки подивились одне на одного, підійшли та приміряли трафарет – ні міліметром більше, ні міліметром менше. Загорнули скло в ганчірку та понесли додому. На ринку купили склоріз, та на кухонному столі вирізали потрібну форму. До машини приклеїли на скотч – тримається ідеально.
Мама одужала за два тижні, сказала, що не знає, як тепер спілкуватися з друзями з Донецька: занадто багато злості відчуває нині.
Ці два тижні ми щодня ходили до лікарні, і щодня туди приїжджали такі ж розбиті машини з "зеленого" коридору. На більшості, ніби насмішливо, майоріли білі ганчірочки на дзеркалах і ручках дверцят. На деяких – написи "Діти".
Єгор Вакуляк
