Подивіться вгору, або Життя без страху. Як Параска Плитка-Горицвіт здолала ГУЛАГ

"Не на часі" – за 71 рік життя цю фразу Параска Плитка-Горицвіт чула регулярно.

Вона була "не на часі", коли на початку 1950-х в сталінських таборах на Уралі та Казахстані потай від вертухаїв вела щоденник.

І коли замість того, щоб в 1960-70-х розбудовувати соціалізм, малювала гуцулів, що літають на слонах в індійських джунглях.

Коли замикалася у своїй хаті в Криворівні й писала ікони замість того, щоб поратися на городі.

Цей репортаж із довоєнної Криворівні писався заздалегідь і мав вийти 1-го березня – до 95-річчя Плитки-Горицвіт. 

Виявилося, не на часі. Того дня росіяни обстріляли телевежу та Бабин Яр у Києві, спальні райони Харкова, Маріуполя, Чернігова, Житомира.

"Стратегія війни – недоля людини", – писала Параска Плитка-Горицвіт. Війна наблизила нас до неї. 

Сьогодні слова "окупація", "евакуація", "депортація", "фільтраційні табори" перестали бути чимось архаїчним із підручників історії.

Сибір і Урал, на жаль, знову виявилися ближче до України, ніж хотілося б.

Смерть, що приходить з неба, асоціюється не з фільмом Don't Look Up, а з ракетами, що падають на українські міста.

Та й сама Параска Плитка-Горицвіт сьогодні нагадує фігурку з Бородянки, що дивом вціліла під обстрілами й виборола право на власну долю.

Один із уроків долі Параски, як завжди, на часі. Він про те, як не озиратися на спалене минуле і знайти сили без страху дивитися вгору. 

***

До Землі наближається комета-вбивця. Світ чекає на катастрофу.

Це не спізнілий спойлер фільму "Не дивіться вгору", а історія комети Когоутека, яка наблизилася до Землі на початку 1974-го року.

Кінця світу того разу не сталося. Комета змінила траєкторію з невідомих науці причин. А до редакцій газет, що писали про прийдешній апокаліпсис, полетіли листи обурених читачів з питаннями "Де комета?" та прокльонами.

Саме тоді до Одеської обсерваторії надійшов дивний лист від 47-річної жительки села Криворівня Параски Плитки-Горицвіт, яку згодом називатимуть "Гомером Гуцульщини". 

"Що сталося в остаточнім з цією Кометою? – цікавилася Параска в листі. – Хоч я і не астроном, але коли лину лишень пісенною насолодою в написанні до зірок – навіть без назви, то чуюсь духовною величчю щасливо. Тож Ваші спостереження за Небесними Тілами з озброєними очима уважаю подвійним щастям". 

"Насолода в написанні до зірок" для Плитки-Горицвіт – це 46 її рукописних книжок, близько 500 сторінок кожна, понад сотня ікон, 700 картин, майже 4000 витинанок і стільки ж кадрів на фотоплівці.

А "спостереження з озброєними очима" вона відточувала протягом дев'яти років і чотирьох місяців. Спочатку в табірних пунктах поблизу Пермі на Уралі, де відморозила ноги та п'ять років пересувалася на милицях. А потім у спецтаборі в Казахстані.

За винятком цих років майже все життя Плитка-Горицвіт прожила в Криворівні, де була для більшості земляків чимось подібним до комети, долею якої переймалася.

Незвичною, небезпечною при наближенні та манливою водночас. Такою, що не вписується в загальноприйняті уявлення.

Так само, як не вписується в жоден канон усе, що вона створила. 

Довга дорога вгору

Я лежу горілиць на підлозі дерев'яної церкви XVIII століття в Криворівні й думаю, що ця сцена також виглядає не надто канонічно.

Втім, у цьому храмі багато неканонічного. Приміром, ікона Божої Матері, де Ісус одягнений в кожушок і вишиванку.

Або інша ікона, яку шахтар із Закарпаття вигравіював стоматологічним буром на склі.

Або дівчинка, яка після служби затрималася в храмі погратися з собакою, що забіг сюди, вочевидь, у своїх духовних справах.

– Головне – зміст, а не форма. Хоча люди зазвичай більше думають про останнє, – любить повторювати своїм парафіянам настоятель церкви Різдва Пресвятої Богородиці отець Іван Рибарук.

Саме він запропонував мені мовчки полежати, дивлячись на купол церкви. Заспокоїв:

– Не хвилюйтесь, ви не перший, до вас тут багато хто дивився вгору, лежачи на підлозі. Слава Вакарчук, приміром.

Власне, шлях отця Івана теж важко назвати канонічним. У випадку з Рибаруком – це дорога вгору не в метафоричному, а в буквальному сенсі. Від атеїзму через захоплення східними філософіями і… альпінізмом.

– Я змалку не мав релігійного виховання, – розповідає отець Іван після мого 15-хвилинного ретриту на підлозі церкви. – У 22 роки говорив, що Бога немає. А в 30 уже був священником.

У Бога повірив у горах. Я тоді займався спортивним туризмом. Ходили по шеститисячниках, кожного разу місяць у горах – Кавказ, Памір, Алтай. Часто бували на межі життя й смерті. Підіймаєшся – а там усе інакше: немає всіх цих земних проявів, плюси, мінуси, католики такі, православні сякі.

Там я зрозумів, що Бог один. Ми можемо дискутувати, звідки сходить Святий Дух, або про непорочність Діви Марії. Але людина про всі ці богословські нюанси поняття не має. Люди мають розуміти, що це все – одне ціле. Бо воно таким і є... 

Екуменічні одкровення перериває дзвінок олдскульного кнопкового мобільника отця Івана. Він дає докладні пасторські вказівки своєму співрозмовникові. А потім пояснює мені:

– Вибачте, там хлопці п'яного знайшли і питаються, що з ним робити. Якщо він у сидячому положенні і дихає, то й добре, протверезіє. Може, трошки посидить біля огорожі цвинтаря та подумає про сенс життя…

Ні, ми не черствішаємо з віком. Ми мудрішаємо і розуміємо, що всіх п'яних по селу не перетягаєш. Я так одного тягнув. Мусив, бо то була зима, 20 градусів морозу, а я його знайшов у горах. Якось дотягнув додому і відчуваю, в мене щось пече. Потім мав операцію на грижу.

Знайомство з Параскою Плиткою-Горицвіт на початку 1990-х було для нього не опіком, а поштовхом. На той час він ще був не отцем Іваном, а радянським функціонером на старті кар'єри. Працював спочатку в райкомі комсомолу, потім у виконкомі. Саме тоді почав зустрічатися з майбутньою дружиною Оксаною.

– Вона завжди казала, що має познайомити мене з Параскою. Ось так, я ходив до Оксани, і ми вдвох йшли до Параски – така у мене кавалєрка була.

Параска його не одразу прийняла. Довгий час сканувала поглядом, не відкривалася. І завжди фільтрувала те, що говорить. Про своє табірне минуле майже ніколи не розповідала.

– Але страху не було ні від неї, ні в ній. Ішов рівний потік, цільний, виважений. Вона не грала і не мала лукавства. Тому багато хто з нею не хотів контактувати, бо, збав Боже, ще від неї цього наберешся. А як будеш жити без лукавства? В душі ж мулятиме, коли знаєш, що буває по-іншому.

Черниця у власній хаті 

Від церковного двору до хати з пошарпаною дерев'яною табличкою "Літературно-меморіальний музей Параски Плитки-Горицвіт" – 15 хвилин опішним кроком. Заблукати важко, але якщо спробуєте, неодмінно зустрінете когось із місцевих, хто підкаже: "Йдіть д'горі".

Якщо, припустимо, Вилкове – це українська Венеція, Чернівці – маленький Відень, а Київ – новий Берлін, то Криворівня впевнено займає нішу українських Афін. 

Гори тут розступилися давньогрецьким амфітеатром, утворивши підкову, яка дала назву селу – крива або підковоподібна рівнина.

За гуцульською легендою, річка Черемош має таку силу, що гори розсуваються там, де вона тече. Це стародавнє сказання чомусь викликає більше довіри, ніж страва "Гори димлять" у місцевій ресторації та пластикові пляшки з наліпками "Карпатський віскі" в крамничці автентичних сувенірів.

За кількістю митців на душу населення, які мали в Криворівні "літні хати" або гостювали тут, село дасть фору Афінам. Класиків вистачить на кілька шкільних хрестоматій: Гнат Хоткевич, Михайло Драгоманов, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Юрій Федькович, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Лесь Курбас, Михайло Грушевський. Іван Франко жив у селі майже щоліта на початку ХХ-го століття.

– У Криворівні людей довго поділяли на тих, хто на власні очі бачив Франка і говорив з ним, і тих, хто не бачив. І це за своєю "якістю" були різні люди. Чому українська інтелектуальна еліта черпала наснагу саме тут – загадка. Але вплив таких людей неможливо ані вирахувати, ані перебільшити, – розповідає Іван Зеленчук, науковий співробітник відділення "Гуцульщина" Науково-дослідного інституту українознавства.

Він познайомився з Параскою Плиткою-Горицвіт у середині 1970-х, коли після фізико-математичного факультету приїхав учителювати в Криворівнянській школі. Завдяки йому в її хаті з'явилися меблі – списані шкільні шафи, які він врятував від утилізації і вночі переніс до Параски.

– Вона була як черниця у власній хаті, – згадує Зеленчук. – Розповіді про те, що місцеві тішилися і допомагали їй, це легенди. Більшість людей казали: та вона б краще город скопала та барабольку посадила, та корову тримала, та сінце робила. Тобто була б, як усі. А вона цього не робила, в неї квіти коло хати росли.

Будинок-музей Плитки-Горицвіт – хата, де вона жила самотою після повернення зі сталінських таборів аж до самої смерті в 1998-му. Дві кімнати й комора.

Навіть увімкнувши уяву, назвати це музеєм складно. Чесніше – місцем, де створені нею рукописні книжки, витинанки, картини та ікони борються з вогким повітрям та епідемією амнезії.

Саме тут можна побачити табличку "Стороннім вхід заборонено", яку вона вивішувала на хвіртці, коли працювала. Навіть священник з йорданською водою на Водохреще, побачивши цю табличку, знав, що треба прийти пізніше.

– Коли я тільки прийшов на парафію, у нас був диякон. Попереджав: "Ми йдемо в хату, куди нас можуть не пустити", – згадує отець Іван. – Майже з осудом казав. Якщо в неї було натхнення, і вона працювала, могла не відчинити двері. Це не дуже характерно для села. Це був її захист від світу і сховок для творчості. Мала таку відвагу і сміливість. 

Саме тут в одній з кімнат стояла труна, яку вона приготувала для себе за життя. Через брак місця зберігала в труні книги.

Саме тут у 2015-му під ліжком Параски дослідники знайшли картонну коробку з негативами – її величезним фотоархівом. Протягом десятиліть вона знімала земляків, створюючи літопис села. Пліснява і подряпини знищили частину негативів і пам'ять про те, що було на них.

Годі й шукати кращу метафору. Не лише для біографії Плитки-Горицвіт, а й загалом для країни, де забуття та ентропія – найнадійніший спосіб співіснування з власним минулим. 

На щось спертися та йти далі

"Ймовірно", "нібито" і "може бути" – слова, які найчастіше вживають земляки, коли йдеться про повороти долі Плитки-Горицвіт.

Відомо достеменно: вона народилася 1-го березня 1927-го року в сім'ї знаного на Косівщині коваля. Її мати була талановитою ткалею та вишивальницею.

Паращина освіта – чотири класи початкової сільської школи. Окрім польської, яку викладали в школі, батько навчав доньок німецької.

За часів окупації Криворівні нацистами допомагала перекладати у сільській канцелярії.  

Далі починається царина апокрифів, де вигадку складно відрізнити від фактів.  

У 1943-му шістнадцятирічна Параска нібито дісталася Німеччини, аби вступити до університету. Що це було – наївність, авантюрність, нерозважливість – невідомо. Але стала не студенткою, а служницею в німецькій родині. За рік повернулася до Криворівні.

Починається найтрагічніший період її життя. Про початок табірної епопеї розповідають 90 сторінок кримінальної справи, що зберігається в архівах управління СБУ в Івано-Франківській області.

Читайте також: Ув'язнена "Ластівка": як МҐБ репресував Параску Плитку-Горицвіт

У березні 1945-го Параску заарештували. На допитах дівчина зізналась, що шила одяг та збирала продукти для бійців УПА. Плела светри, шкарпетки, рукавиці, зібрала пів кілограма лікувальних трав, передала повстанцям 2 кг масла, 50 кг картоплі, 3 метри полотна, 2 кг вовни, кілограм сала та лляну олію.

Параску допитувати до кінця червня 1945-го, а за місяць оголосили вирок: 10 років виправно-трудових таборів. 

У товарних вагонах разом з іншими засудженими із Західної України вона вирушає на Схід. 

"Замість теплого одягу видавали закривавлені шинелі з розстріляних", – одна з небагатьох її згадок про цю подорож через весь "союз нерушимый республик свободных". 

І знову "нібито". Нібито в таборах Параска познайомилася з грузинським художником, в якого закохалась, але після звільнення втратила з ним зв'язок. Чи то був не художник, а лікар, який врятував її від ампутації відморожених ніг.

Про це під час екскурсії натхненно розповідає хранителька ключів від хати Параски та її далека родичка Василина Харук. Стихійна сторітелерка, вона точно знає, як зацікавити відвідувачів музею. Без вау-ефектів і любовної драми історія може не злетіти.

– Чи були в Параски романтичні стосунки в таборах? Чи вплинули вони на її подальше життя, адже вона ніколи не була одружена? Чи існували листи від "грузина" після її повернення до Криворівні, які нібито ховали від неї батьки? Не залишилося жодного документа, листа, фотографії, вірша, які свідчили б про це, – розповідає Катерина Радченко, кураторка виставки "Параска Плитка-Горицвіт. Подолання гравітації", що кілька років тому відбулася в київському "Мистецькому Арсеналі".

…17-го червня 1954-го року після "пересуду" Параска вийшла на волю.

"Для нас вахта відкрилась, і нове життя почалося", – записала вона в щоденнику.

Позаду – 27 років життя, майже десять з яких за колючим дротом.

Попереду – 44 роки, щоб прийняти світ, мешканці якого розділилися на тих, хто доносив, і тих, на кого доносили. 

У кожного свої рецепти подолання нестерпної гравітації буття. Один із багатьох – відпустити минуле і знайти для себе нову точку опори.

– Під час Другої світової у нас сталася трагедія – згоріла найкраща церква в Жаб'є (до 1962-го року назва Верховини – УП), – розповідає Іван Зеленчук. – Дерев'яна церква, вдвічі більша за криворівнянську, краса всієї Гуцульщини. Була версія – фугасний снаряд влучив, випадковість. Але коли я почав вивчати детальніше, мені казали, що навіть знають того герострата, який нібито запалив її навмисно.

Я пішов із цим до Параски, а вона каже: "Це такий страшний злочин, що хай знає і судить Бог. А нам треба шукати щось, на що ми можемо спертися та йти далі".

Не озиратися на спалене минуле, не повторювати долю дружини Лота, не перетворитися на соляний стовп.

За будь-яку ціну йти за собою справжньою, не замислюючись над тим, як тебе сприйматимуть. 

Всупереч владі й людському сприйняттю.

Коли світ перетворюється на суцільну зону, островом внутрішньої свободи може стати барак за колючим дротом.

Свої університети Плитка-Горицвіт пройшла в таборах, спілкуючись із не найгіршими в країні людьми, засудженими за політичними статтями.  

Але її рідне село лишилося тим самим, яке Параска покинула під конвоєм у березні 1945-го – консервативним простором, мешканці якого зазнали ще й колективної травми через репресії. Це відчувається в Криворівні десятиліття по тому.

– Люди й зараз дуже обережно висловлюються. Я був здивований, коли мене повчали: завжди є таке, що до говоріння, а є те, що не до говоріння. Є те, що до писання, а є те, що не до писання, – описує синдром підпільника Іван Зеленчук.

У цьому просторі, де ролі кожного розписані на покоління вперед, Парасці, здається, було тісно. Вона приміряла багато різних ролей, чесно проживаючи кожну. 

І коли вигадувала в Криворівні "Пригоди в індійських джунглях" – графічний роман, де гуцули літають на слонах, люди розмовляють з їжаками й усі розуміють одне одного.

І коли писала сотні листів, які ніколи не були відправлені адресатам. Вони зібрані у два саморобні зшитки під назвою "Якби Ви знали? Листи без відправки".

І коли "полювала" на земляків з фотокамерою "Смена-2". Легко уявити Параску криворівнянською посестрою міс Марпл із детективних романів Агати Крісті. Допитливою леді з гострим розумом, яка витягує скелети з шаф односельців.

І навіть коли робила "селфі". Виставляла камеру на автоспуск і поставала то гордою гуцулкою в кептарику, то інтелігентною панянкою в блюдечках-окулярах, то з гітарою, то на тлі гуцульського ліжника. 

– Починаючи з 1955-го, вона працювала художником у лісництві. Але заздалегідь попередила: транспаранти з гаслами писати не буду. А куди їм подітися, якщо не було кому малювати. Хтось писав гасла як міг. А Параска малювала ліс і тваринок. І всю зарплатню використовувала на папір, туш, фотообладнання.

Знаєте, як вона свої книжки робила? У неї пресом було відро з водою. А клеєм була розведена мука. Все йшло в діло. 

Є ікона на лінолеумі, який просто валявся під ногами на роботі у сусідки-санітарки. А деякі написані на простирадлах з-під хворих. Вона їх випрасовувала і використовувала як основу для ікон.

Працювала не завдяки, а всупереч. На сто відсотків всупереч – і владі, і людському сприйняттю, – розповідає Іван Рибарук.

Для нього Параска – передусім черниця без офіційного церковного постригу та філософ-богослов.

– Вона справді була богословом, і ця її спадщина ще не розшифрована, бо вона складна. Легше етнографію розшифрувати. А можливо, це прояв духовних ревнощів, які бувають у монастирях, коли монах монаха зжерти хоче, тому що в іншого якісь дари є. Це не нове, про це знають усі, хто цікавиться. Як у спорті ревнощі, як на сцені ревнощі.

"Золоті яйця" і подолання гравітації

Що таке духовні ревнощі, отцю Івану, здається, відомо. Як і внутрішня боротьба з ними.

І за життя Плитки-Горицвіт, і після її смерті він робив усе, щоб країна дізналася про неї. Разом із дружиною Оксаною випускав її перші книги та репродукції ікон, влаштовував виставки. Разом із мешканцями Криворівні рятував її хату від плісняви.

Читайте також: Параска Плитка-Горицвіт і децентралізація: що буде зі спадщиною мисткині

Проривом стала виставка у "Мистецькому Арсеналі" наприкінці 2019-го – на початку 2020-го, яку відвідали тисячі людей. Після цього стався сплеск інтересу до її творчості. І не лише в Україні.

У 2020-му роботи Плитки-Горицвіт потрапили до книги "Світова історія фотографок", виданої у Франції.

Того ж року її роботи надихнули засновницю шведської дизайн-студії Rodebjer на випуск колекції одягу весна-літо 2021.

Плитка-Горицвіт може стати брендом – як до того стали Катерина Білокур або Марія Приймаченко.

Втім, отець Іван не готовий до такого сценарію. 

– Хтось сказав крилату фразу: "Параска – це курочка, яка несе золоті яйця". Щоб я не переходив на ненормативну лексику, ніколи при мені не говоріть про Параску як про курочку, яка несе золоті яйця. Забудьте про цю курочку. За це хочеться викручувати голову з одного місця і прикручувати в інше.

Коли кажуть "це треба розкручувати", я кажу: не треба це розкручувати, воно саме про себе промовлятиме. Ви розумієте, що всі сучасні методи створення шоу не можуть мати жодного стосунку до Параски. Не про те бесіда. Вона черниця, богослов, іконописець… 

Те, що богословів та іконописців у сучасному світі важко просувати без мерчу і доповненої реальності, отця Івана, здається, не надто хвилює. 

16-го січня громаді Криворівні презентували новий музей у трьох кімнатах колишньої сільради.

Чи вистачить зусиль Івана Рибарука, щоб "локальний культурний міф" здолав гравітацію місця, де народився? Чи взагалі потрібно це людству, яке вкотре чекає на апокаліпсис? Питання, якими навряд чи переймалася сама Параска.

– Вона художник, фольклорист, фотограф, літописець села. І три крапки. І так до безкінечності, – гарячкує отець Іван.

Звісно, хто шукає, знаходить у ній своє і свого часу. 

До Криворівні я, власне, за тим і їздив, щоб знайти Параску. Ані в будинку-музеї, ані на цвинтарі її не було. 

Але знайшов-таки. Дівчинку з живими очима, яка після служби затрималася в храмі погратися з собакою. 

Михайло Кригель, УП