Три Чорнобаївки. Історія українського "бермудського трикутника" на Херсонщині
До 24-го лютого 2022 року назва цього села на півдні України за десяток кілометрів від Херсона була відома хіба що місцевим жителям та археологам – дослідникам курганів доби бронзи та скіфського часу.
Сьогодні на запит "Чорнобаївка" лише українською мовою Google видає пів мільйона посилань – у 50 разів більше, ніж мешканців 11-тисячного села.
Російські офіційні джерела за весь час війни згадали Чорнобаївку лише один раз, щоб повідомити: населений пункт "взято під контроль".
В Україні Чорнобаївку згадують постійно. Цей топонім став символом опору російській агресії та недолугості військового командування рашистів.
Здається, в інформаційному просторі сьогодні існує щонайменше три Чорнобаївки.
Перша – у фольклорі. Чорнобаївка – український Бермудський трикутник, де безслідно зникають російські генерали та гвинтокрили.
У міфології цієї війни село посіло місце поряд з українським "київським привидом", що відправив за маршрутом російського військового корабля десятки літаків, киянки, що збила ворожий дрон банкою консервованих помідорів, і ромами, що вкрали російський танк.
В історії про те, як ЗСУ станом на 2 квітня 14 разів знищували техніку на військовому аеродромі в районі Чорнобаївки, є всі необхідні фольклорні елементи: переможне добро, покаране зло, кмітливість одних, ідіотизм інших.
Читайте також: "Побачити Чорнобаївку і померти": реакція українців на поразки окупантів
Сліди другої Чорнобаївки можна знайти в історичних джерелах та легендах. Тут також чимало цікавого.
У III столітті на місці сучасної Чорнобаївки стояло поселення готів-землеробів. Наприкінці IV століття вони були змушені відступити звідси під ударами завойовників зі Сходу – гунів.
Існує легенда про козака Чорнобая та його побратима Гусака, які заснували під Херсоном два хутори – Чорнобаївський та Гусаківський, що згодом стали одним селом. За легендою Чорнобай та Гусак відчайдушно воювали проти польської шляхти та турецьких яничарів.
У 1917–1920 роках чорнобаївці дізналися, що таке безвладдя. У ці роки тут послідовно правили більшовики, УНР, англо-франко-грецькі війська, війська отамана Григор'єва, денікінці, і знову більшовики.
Третя Чорнобаївка – окупована сьогодні російською армією. Про неї пишуть і говорять менше, ніж про "фольклорне" село. Її жителі ховаються від вибухів у підвалах своїх будинків неподалік військового аеродрому, де під обстрілами ЗСУ вертольоти та інша російська військова техніка перетворюються на металобрухт.
***
Юлія Бережко-Камінська народилася і прожила в Чорнобаївці 18 років. Потім навчалася в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, випустила вісім поетичних збірок.
− Російські пропагандисти нещодавно говорили, що Чорнобаївка знаходиться в трикутнику між Ірпенем, Гостомелем і Бучею, – розповідає вона. – Вони навіть не знають, де це село на мапі. Але саме цей трикутник для мене знаковий.
Я народилася в Чорнобаївці. Працювала багато років в Ірпені, живу в Бучі. Це особисто мій трикутник.
Зараз Юлія в Кракові – разом з сотнями тисяч українських біженців. Її батьки залишилися в Чорнобаївці.
Вона розповіла "Українській правді" про "свою" Чорнобаївку 1990-х і про те, як сьогодні живе село в окупації. Далі пряма мова Юлії.
Чорнобаївка: пам'ять
Чорнобаївка в радянські часи була зразковим "селом-мільйонером". Дві ферми, птахоферма, величезні сади. У молодших класах ми збирали там яблука.
У селі була своя пекарня і там пекли величезні паляниці. Двокілограмові, круглі. Це одна з візитівок Чорнобаївки і мого дитинства.
В 1990-ті було дуже важко, грошей не було, але ті, хто працював у колгоспі, мали такі книжечки з купонами, за якими можна було отримувати паляниці. Вони неймовірно пахучі і їх так надовго вистачало, що це нас тоді просто врятувало.
Замість того, щоб витрачати гроші батьків на пиріжки, я їх збирала, і в букіністів у Херсоні купувала книжки. Багато років по тому ці книжки переїхали зі мною в Бучу. Коли ми уже жили під обстрілами, я думала, яку книжку мені взяти з собою в підвал і почитати. Взяла "Цитадель" Екзюпері, читала її вголос усім, хто був із нами в підвалі.
У Чорнобаївці в 1990-ті роки було дуже важко. В селі темно, вулиці освітлювалися тільки в самому центрі. Заасфальтовані дороги далеко не всюди. Пам'ятаю, як мені хотілося не просто вирватися з цього, хотілося, щоб змінилося життя. Ниюче відчуття того, що воно має виглядати інакше. Поезія стала для мене емоційним виходом в інший "портал".
У середині 1990-х у Чорнобаївці регулярно вимикали світло. Пам'ятаю, сидимо в класі, зима, херсонська зима, дощ і вітер. Гілки дерев шкребуться у величезні вікна старої школи. Ввечері ми всім класом дві години сидимо в темноті. Горить один ґніт гасової лампи. І просимо нашу виховательку, щоб вона розповіла щось цікаве. Вона переказувала твори Агати Крісті, страшну історію про собаку Баскервілів.
У той час родич подарував мені касети з музикою Поля Моріа. Я була настільки приголомшена нею, що відразу почала уявляти театральну постановку, а потім написала сценарій, притягла його до школи і сказала: "Хочу зробити виставу". Це був 6-й клас. Костюмів не було. Ми подіставали з батьківських шаф одяг, який тільки можна було бодай якось видати за одяг 18-19 століть.
Запах Чорнобаївки для мене – степ. Літо. Вітер носить куряву, оцю розпечену перегріту землю. Кавуни. Царина кавунів і помідорів. Батьки вирощували помідори – 40 сортів. Таких ніде в світі немає, як там, у Чорнобаївці. Настільки ароматних, соковитих, справжніх... І ще – запах базиліку.
Чорнобаївка: окупація
Мої батьки залишаються в Чорнобаївці. Я з ними на зв'язку щодня. Там дуже важко. Вікна хати вибиті. Батьки практично живуть у підвалі. Підвал глибокий, вузький і холодний. У ньому також сусіди, в яких пошкоджені будинки. У когось хата взагалі впала, снаряди потрапили в городи. У когось частина будинку завалилася. В когось немає підвалу. Комусь страшно залишатись одному. І вони там гуртуються.
Мама каже, що земля ходуном ходить. Вони живуть не так далеко від військового аеродрому і від Миколаївського шосе. Усі бої вони шкірою відчувають, тілом, навіть якби були нечуючими.
Із близько тисячі хат у Чорнобаївці 100 зруйновані частково або повністю, – кожна 10-та хата. Мама весь час плаче. Люди в тяжкому психологічному стані, але разом із тим кажуть: "Куди нам їхати, скрізь в Україні таке".
Тримаються. Позавчора все одно посадили картоплю, цибулю.
В мене батько пасічник. Він не може покинути бджіл: нікуди не може з ними поїхати і без них також. Та й здоров'я не дозволяє робити якісь різкі рухи: за два дні до війни він потрапив до лікарні з хворим серцем і недолікованим бронхітом. У перший день бойових дій усіх пацієнтів виписали, а перебування в холодному підвалі, звісно, на користь не пішло.
Село зараз, як і вся Херсонська область, під окупацією. Відчувають нестачу багатьох речей і харчів, готівки.
З гуманітарною допомогою складно. Українська не приїздить, а росіяни якісь продукти привезли, та жителі села нічого не захотіли взяти. Тож ті постояли, почекали, а потім виклали все посеред вулиці і поїхали собі. Залишені ж пакунки з їжею чорнобаївці… облили чимось горючим і спалили.
Мама каже, що якийсь продуктовий магазинчик працює і там щось ще можна купити. Але більшість магазинів розграбовані й зачинені. З аптеками так само.
Хліб випікають переважно вдома. Сусіди, сходячись, аби перечекати чергову неспокійну ніч або день, зносять до спільного столу, що мають. Намагаються щось разом готувати. Селом пересуваються лише в разі крайньої потреби. Увечері – за жодних обставин, адже непоодинокі випадки, коли знайомих поранили автоматною чергою.
Мама розповідає: "Йду в продуктовий, підіймаю голову, дивлюсь – стоїть посеред вулиці танк і на мене дуло направив. Я злякалася страшенно, руки підняла, але той каже: "Проходітє!". Ніколи не думала, що доживемо до такого, та ще й на старості матимемо випробування війною. Це все дуже страшно. Як жити далі будемо в цих руїнах – не уявляю".
Я вже два роки не була в Чорнобаївці, відколи сталася пандемія. Але плани приїхати цією весною були – мала привезти нову свою книжку поезій, яка днями вийшла. Якимось дивом встигла її запустити у друк за два дні до війни. Минулу книжку, "Невідворотне", першою презентувала саме для херсонців та чорнобаївців. А "Гравітацію слова" першими читатимуть українці в Польщі та на Західній Україні.
Батьки моляться в Чорнобаївці і намагаються там вижити. Ми, розкидані по світу, молимося за батьків і за всю нашу країну.
Михайло Кригель, УП
УП 100. Поза межами можливого
"Українська правда" представить свій другий в історії рейтинг лідерів — сотню українців, які роблять найбільший внесок в незалежність та майбутнє України.
