"Один труп у нас довго не закопували – казали, що це російський навідник". Історія порятунку з окупованого Ізюма

Окрім Маріуполя в Україні є ще одне місто, з якого приходять лише невтішні новини – це Ізюм на Харківщині.

Майже два місяці місто перебуває в окупації без тепла, води, світла, гуманітарної допомоги та "зелених коридорів". Точніше "коридори" відкрилися лише на два дні на початку березня – ними встигли виїхати до 4-х тисяч людей.

У майже 50-тисячне, колись зелене, місто росіяни зайшли 6-7-го березня, а 1-го квітня заявили, що повністю взяли його під свій контроль. Зараз Ізюм знаходиться в одній із найгарячіших точок фронту.

За даними заступника міського голови Ізюма Володимира Мацокіна, висотна забудова міста, тобто усе, що вище двох поверхів, зруйнована на 70-75%. Для порівняння: у Бучі за час окупації було обстріляно з артилерії 10% висоток.

Знищено гордість міста – Ізюмський приладобудівний завод, чимало фермерських господарств, усі спортивні об'єкти, 6 з 9 шкіл, зокрема четвертий ліцей, який пережив Другу світову війну. Пошкоджені 2 церкви Московського патріархату.

"По нам стріляли всім, крім ракет, – розповідає Мацокін. – Люди рахували від одного до семи – це час, за який бомба відчепляється від літака і падає". 

На відміну від Бородянки, де росіяни не давали розбирати завали аж до деокупації, в Ізюмі вояки РФ активно розкопують будинок на вулиці Першотравневій – під ним має бути 50-60 людей. За їжу до робіт залучають місцевих.

"Вони вже навчені Бучею – не хочуть, щоб сплив їхній злочин", – пояснює Мацокін. 

Окупанти всіляко намагаються приховати трупи. Точна кількість загиблих у місті не відома. Людей ховають як на подвір'ях, так і в братських могилах. 

За оцінками української влади, у місті лишаються 13-15 тисяч мешканців. Виїхати на підконтрольну Україні територію зараз практично неможливо – хіба в Росію, а звідти, якщо вдасться, у Європу.

"Українська правда" розшукала одну з небагатьох родин, якій вдалося вирватися з окупованого міста. 21-річний музикант Андрій вийшов з Ізюма пішки разом зі своєю мамою, другом, матір'ю друга та трьома собаками.

20 кілометрів, крізь російські блокпости та розставлені "Гради", вони йшли за маршрутом, який їм заздалегідь телефоном описали волонтери. Далі вони машиною відвезли їх до Дніпра.

Усю відеорозмову з "УП" Андрій курив самокрутки на балконі орендованої квартири у Дніпрі, а наприкінці зізнався, що погодився говорити з однією метою – щоб не забути свою історію. За кілька днів після інтерв'ю йому виповнилося 22 роки.

Далі його пряма мова.

1

Я народився і виріс в Ізюмі, у 2017-му році, коли мені було 17, переїхав до Харкова вчитися. 

У радянські часи наше місто було відоме заводом, на якому робили оптику на весь СРСР. Ще був пивзавод, молокозавод, хлібозавод. Зрозуміло, що в останні роки вони вже гірше працювали і просто розбиралися на метал… Але люди однаково жили, кайфували, щось відбудовували. 

У нас от є легендарна площа Джона Леннона! Раніше вона була Леніна (офіційно площа мала назву Радянська – УП), але люди вирішили зробити її імені Леннона. І мурал Леннона на весь будинок намалювали!

Два перші дні війни я був у Харкові, а потім у батьків почало рвати дах – вони дуже хотіли, щоб я приїхав. У Харкові вже бахкало, а в Ізюмі ще нічого не відбувалося. Взагалі з Харкова до Ізюма – 120 кілометрів, це десь година в середньому, але ми з друзями їхали 8 годин. 26-го лютого були на місці.

Дорогою ми натрапили на російську військову колону на Волоховому Яру (село між Харковом та Ізюмом – УП) – з триколорами і георгіївськими стрічками, там вони нас розвернули. Тоді ж ми на свої очі побачили перший розстріляний автобус, він їхав за маршрутом Ізюм – Харків – Біленьке.

Ми двічі спробували об'їхати, нас двічі зупинили. Потім ми десь за 300 метрів просто стали чекати, коли та колона вже проїде. До нас під'їхав російський "Тигр" і розвернув нас втретє! Але врешті, трохи далі, один з російських солдатів нас пропустив. 

Як тільки дісталися додому, подумали: фух, спокійно! Але сіли їсти – бах, щось вистрілило. Думаю: оце так, оце втекли… На той момент я ще не розрізняв звуки, але зараз думаю, що це був пуск, а не приліт.

А як орки підійшли до міста, то були перемовини з нашою місцевою владою – їм пропонували віддати місто, щоб воно вціліло. Наша влада записала відосик з українськими військовими в Ізюмі: будемо боротися, всіх потрощимо! 

І от буквально за кілька днів нас просто починають пічкати авіабомбами… Перша прилітає в центр міста, там неподалік ТРОшна двіжуха була – але впало трохи не туди, ну, як це буває… а на житловий будинок, де були люди. Потім ще, ще і ще.

Люди, які працювали в поліції, казали мені, що їх одразу розпустили. Мовляв, ідіть по хатах, сидіть вдома. Мій знайомий ще пару днів ходив на роботу, бачив, як 2-3 рази під'їжджали українські БТР, відстрілювалися і звалювали. 

Це я до чого? Росіяни закидали нас авіабомбами, обстріляли артилерією – руйнувань дохріна! Наші кажуть: "Ми не здаємося", але по факту місту повна дупа.

2

У перші дні в нас ще був ол-інклюзив, так би мовити: газ, світло, вода, інтернет. 

У мене квартира на першому поверсі, то ми сиділи там і бігали в підвал. У бомбосховищах неможливо було перебувати – там люди спали на людях, собаки…

А приблизно 7-го березня, може, раніше, зник газ, потім світло. А морози то були до мінус 15! Ось тоді почалося інше життя. Ми вже більше сиділи в підвалах, іноді піднімалися до квартири. З молодих був тільки я, мій друг і ще кілька людей. Усі інші – віку 40-70.

Цинкове корито для цементу було нашим котлом. Хтось колов дрова, хтось носив воду. 

Майже в усіх вдома були якісь "склади" їжі. У моєї мами всього було по мінімуму, тому ми кооперувалися зі знайомими. Потім мені подзвонив друг, який тоді вже виїхав, попросив доглянути за собаками і каже: "Там є консервашка". 

Так я знаходив їжу. Хоча харчів по місту майже не було. Якщо в когось лишилося м'ясо, то слава богу! 

Одного разу ми пішли до центрального ринку, там були прильоти по 2-х чи 3-х будинках, поруч вигоріли магазини. Але інші магазини вціліли, і вони були цілі до моменту, поки місцеві не почали їх зламувати. 

У нас же влади не було ніякої. Українську владу ми не бачили з моменту, як вони прокричали, що "будемо оборонятися!".

Магазини в середньому виносили десь за тиждень. Притому я не знаю, коли це робилося, бо щоранку ти приходиш, а якийсь магазин уже знову зламаний, і люди все виносять, виносять… 

Ясно, що особливо вибору не було, але хтось брав один потрібний препарат в аптеці, а хтось ніс плюшевих ведмедів, купу кульок, цукерки – ну, як це буває в людей. 

Я взяв цефтріаксон, антибіотик широкого спектру, і трохи спирту. Мої спроби, спроби інших людей казати "Ну, нафіга, нафіга тобі чохол на айфон?" закінчувалися зарубою… 

3

Ще в нас у місті був мужик, який качав генератором воду зі свердловини – за 40 літрів брав мінімальну купюру – 50 копійок, гривня, дві. Йому на бензин треба було і харчуватися теж. 

Люди кидали йому гроші, я теж кидав, бо мені до нього було ближче, ніж до колодязя. Але потім почали кидати зовсім дріб'язок – 5 копійок, 25 копійок, рублі російські. Орків ще навіть не було, вони це для виду робили.

Тоді чоловік каже: "Якого фіга? Мені ж теж жити треба!" А коли зайшли орки, то місцеві їм на цього чоловіка поскаржилися. Мовляв, он він у 2015-му допомагав АТОшникам, а тепер "наживается на нашем горе". 

Росіяни його арештували, відбили ребро, прив'язали до стовпа ганьби з табличкою "Я наживался на вашем горе". Це знов таки про людей – на нього настукали ті, кому він розливав воду.

Після цієї ситуації він уже не по 40 літрів давав, а по одній баклажечці. Росіяни, наскільки я зрозумів, почали качатися на його генераторі й забрали в нього бензин.

4

Ми довго не розуміли, що в цілому відбувається в місті, тому наважился піти в північну частину Ізюма – там жив мій друг, і вже два тижні стояли орки. Так вихід за межі нашої частини міста став важливим переломним моментом. 

Пішохідний міст у північну частину міста був зруйнований повністю. Місцеві накидали там дверей, сіток – якось пройти таки можна було, ми навіть 90-річну бабусю за дві руки перевели. 

І от ми йдемо цим мостом – там кілька трупів лежить, купа нерозірваних снарядів, ручні гранати, використані й невикористані. Далі стояли розстріляні машини… 

Взагалі загиблих від прильотів закопували прямо у дворах і на городах. Кілька моїх сусідів так померли. Я особисто трупи не ховав, але я їх переносив. 

Один труп у нас довго не закопували – люди розповідали, що це російський навідник. Ще на початку цього двіжу місцеві просто його застукали каменюками. Він валявся під покришками і брезентом, поки тижні за три до нас не підійшли (росіяни – УП) зі словами: "Трупный запах не мешает?".

Скількох загиблих я бачив за весь час – сказати складно, це ж число постійно поновлювалося… От зараз там почали розкопувати дім, у якому просто немає середини, і там є живі люди! 

…Повертаючись до походу на північну сторону: там нас уперше перевірили на російському блокпості й пропустили. Ми дійшли до друга, дізналися, що росіяни ніби нікого не чіпали, до хат не заходили. 

І тоді ми вирішили, що треба допомагати людям – навіть у нашому під'їзді була купа стареньких, які взагалі не могли нікуди ходити. Гуманітарка й евакуаційні автобуси не подавалися. Хоча, вибачте, через тиждень після початку бомбардувань нам два дні подавали евакуаційні автобуси, але там виїхав мізер людей.

Так ми з другом почали катати – розвозити харчі й зв'язувати між собою людей.

5

Спочатку ми їздили на велосипедах по знайомих, а потім уже просто заходили в будь-який район – записували, хто там є, і погнали далі. Тобто ми записували номери, за якими треба набрати і сказати, що їхні родичі живі (не в усіх була можливість зарядити телефони від генераторів – УП).

Плюс ми тримали зв'язок з волонтерами поза Ізюмом – вони називали нам адреси, які треба перевірити. 

Як добувалися харчі? Усе по обміну, я щось маю – ти щось маєш. 

За день ми могли проїхати 12 російських блокпостів – це 30-50 кілометрів по різних частинах Ізюма. Нас зупиняли, перевіряли доки, роздягали. Один військовий якось намагався в нас дізнатися, де ховалися ТРОшники: "Пацаны, я смотрю, вы тут шустрые, ездите. Представьте, я – Вася из ТРО, стрелял по русским, а потом они зашли в город, я спрятал оружие и сам где-то спрятался. Вы знаете таких?".

Я намагався особливо не виступати, щоб не видати свою агресію. Але коли я щось пред'являв, мовляв, що ви тут забули, то вони відповідали: "Это вам за Донбасс! Вы 8 лет молчали". Вічна шарманка. 

Одного разу я зупинився на пагорбі, дивлюся в далечінь і бачу здоровенну колону Z. Ми розуміли, що вони й до нас (на південну частину міста – УП) заїдуть, бо на півночі вже 3 тижні стояли. 

Так вони проїхали центральною вулицею, нікого не чіпали. Переважно це була російська армія – це видно по спорядженню. Бо вояки з "ДНР/ЛНР" виглядали бідненько, м'яко кажучи: хто у своєму шматті, хто у камуфляжі, зі стареньким "калашем", який не факт, що стріляє. 

Росіяни вели себе стримано, усі провокації ігнорували. У місцевих, які поводилися агресивно, більш прискіпливо шукали татуювання. Поставили свої блокпости. 

Коли ми ходили на точку зв'язку, зазвичай це була наша місцева гора Кременець, щоб спробувати комусь додзвонитися, поруч стояли військові "ЛНР/ДНР". Як вони відходили, то дуже просили в місцевих телефони, щоб набрати рідних.

[UPCLUB]

6

Коли орки зайшли на південну частину міста, вони почали роздавати гуманітарку. Вони відреставрували міст, і з рук в руки перекидали її на нашу частину. 

Ще в нас з'явилася "влада", якийсь недомірок, "мер" для орків, який допомагав їм.

Один день вони роздали гуманітарку нормально, але потім, коли в чергу вишикувалося чотири тисячі людей… Вони ж думали, що тут нікого взагалі немає. 

Пізніше почали приїжджати люди з Куп'янська і продавати в нас харчі – це було хоч якесь спасіння. Черги, звісно, були здоровезні, але нам було простіше – усі знали, що ми розвозимо продукти. Тому нам, своїм, хліб привозили не за 25 гривень, а просто так. 

Почали ходити мука, цукор, крупи, сіль – можна жити. Вони все за гривні продавали.

Була, правда, ситуація, коли місцеві ходили до орків і жалілися, що продукти продають дорого. Тоді орки прийшли, сказали на ціни "нормально" і стали охороняти точку – "щоб конфліктів не було".

7

Мені складно сказати, чи є Ізюм "другим Маріуполем".

Ти просто йдеш по місту й бачиш, що всюди прилетіло, особливо в приватний сектор… По приватному сектору це трохи помітніше, бо в багатоповерхівці можуть стояти стіни, і ти в голові закидаєш її в папку "є, стоїть".

У мене є друг, який жив у приватному будинку, йому болванка прилетіла прямо в хату. Родина спала, снаряд пролетів через стіни й упав нерозірваний у городі! Вони вижили і переїхали до мене в підвал. 

Багато людей з навколишніх сіл виходили в Ізюм, бо в них більше не було де жити. А з самого Ізюма виїжджали, як могли. 

Хоча можливості виїхати на підконтрольну Україні територію не було взагалі. Хіба відбиті (у хорошому значенні) люди виїжджали через Балаклію (місто на північ від Ізюма – УП), але волонтери, з якими ми спілкувалися, казали, що це зовсім не нормальний маршрут.

Можливість вийти з міста з'являлася, коли звідкись відходили російські військові.

Також у нас була "евакуація" на Росію. Можна автобусом або своїм транспортом їхати з окупантами на Куп'янськ, а звідти на Валуйки – це вже територія РФ. Спочатку казали, що на кордоні забирають паспорти, а потім ніби дозволили лишити при собі документи і оформлятися на 90 днів як біженець. 

Ну, і справа в тому, що в нас же місяць стояла Росія – Україна почала по ним відпрацьовувати… 

Росіяни не стояли між багатоповерхівок – я ходив, дивився, бо звуки пострілів здавалися дуже гучними. Вони маскувалися у приватному секторі, де ніхто не жив, а може і жив… на городах, з гори нашої стріляли. 

Згодом мені передали, що скоро прилітатиме на мій район – так і сталося. У мами не витримували нерви, але виїхати можливості досі не було. Та ще й у нас не було свого транспорту.

Ну, і змусити людей виїжджати – окрема справа. Навіть коли в будинок прилетіло, коли люди розуміють, що його треба залишати, вони однаково не виїжджають. Я сам був у такому стані – ти хочеш бути до останнього на своїй землі, зі своїми батьками і робити все, щоб допомогти іншим. Це так і працює. 

8

Проте згодом я все ж почав готувати сім'ю до виходу. Ми вже домовилися за маршрут, він був не дуже легкий, але ми вирішили – досить. 

І от в ніч перед виходом пішли міномети прямо по нашому будинку… Раз, два, три, чотири, п'ять. Шибки повилітали, у сусідній будинок так конкретно прилетіло… добре, що в тій квартирі людей не було.

Я сиджу і думаю: якщо це зі сторони України, то Україна кличе мене до себе! 

Тому ми пішли: я, мама, мій друг Андрюха і його мама, у якої проблеми з ногами і яку він котив на велосипеді. А ще три собаки, за якими мене попросили доглянути.

Я взагалі дійшов до цих собак тільки за 2 тижні після початку війни, бо були постійні прильоти. Звісно, як я їх побачив, то вони були в'ялі… Але проблема була не в цьому, а в тому, що вони суто домашні. Вони не те що на повідку не звикли ходити, вони взагалі ходити не звикли.

А ще ж я – гітарист, музикант! У мене гітара майстра ручної роботи з Харкова, мікрофон – і я розумію, що без них нікуди не піду. Тобто якщо вже йти, то ва-банк. 

У підсумку двох собак ми везли на рулі, третю, найбільшу, намагалися вести за повідок. До цього ми їм вночі робили імпровізовані повідки з шарфів. 

Це складно описувати, бо коли ти йдеш, це все здається суцільним процесом: собаку сюди, собаку туди, потім собаку мамі на руки. Ми мали пройти пішки приблизно 20 кілометрів.

Виходимо з міста, а тут "Гради" стоять… ми йдемо далі. Зустрічаємо російського військового, він каже: "Ребята, у вас интернет есть?". 

Потім знову "Гради". Я кажу своїм: "Якщо стрілятиме, може бути гучно". І він вистрілює – перший раз, другий. Мама опускається на коліна, групується. А собачки перенесли все нормально. 

Потім поїхала здоровенна колона техніки, танки Т-72. За ними грузовик з малолєтніми орками, років 18-19 з виду. Вони нам казали: "Та куда вы идете, там прилеты, там куча снарядов лежит, бои!". Але я думаю: "Якщо це і правда, то пішов ти нахєр! Я вже іду!" 

Ми дійшли до точки, з якої нас мали забрати на Дніпро, але затрималися на 4 години, тому машина поїхала без нас. Ми заночували в теплій хаті, і коли місцеві на незначні вибухи казали "ніфіга собі гатять", ми переглядалися з другом і думали: добре, що це тільки в нас "так" було, що це тільки наш досвід. 

Зранку нас довезли до переправи, де ми чекали машину на Дніпро. Поки чекали, дізналися, що машину, яка їхала тим же маршрутом пізніше, розстріляли. Там 5-6 людей загинули, зокрема координатор цих маршрутів – він був за кермом, накрив собою дитину. 

У лісах стояли російські орки, які постріляли машини. Ми були останньою машиною, яка проскочила. 

Потім я нарешті побачив українську форму… навіть не знаю, як передати, що я відчув. Востаннє я її бачив в Ізюмі, коли спитав у ТРОшника: "Так а що по мародерству, чого ви нічого не робите?" А він мені: "Мені за це не платять!" Думаю: "Хай вже. Добре, що ти хоча б на стороні України".

А тут півтора місяці в окупації, і я думаю: "Ааа, та обшуковуйте мене повністю! Бо ж там ти кожен день чуєш постріли, знаєш, що це (загибель – УП) може статися,. Якщо ти живий, то добре". 

Коли ми заїхали в Лозову, я побачив борд "З новим 2022 роком" і дівчат, які ходили по вулиці й говорили по телефону. Тоді в мене поїхав дах, я взагалі нічого не викупав… А потім Лозова – Павлоград – Дніпро. 

Після того, як ми пройшли нашим маршрутом, на ньому 5 днів було спокійно. Але зараз ним уже ніхто не ходить, бо російські війська знову змістилися.

9

Те, що я зараз усе це розповідаю "на бодрячку" – одна з форм захисту психіки. В Ізюмі без гумору, без чорного гумору, не було чого робити. Стається щось страшне – ми з другом переглянулися, і такі: погнали розвозити продукти? Погнали!

Навіть тоді, коли було ніхріна не радісно, усе віджартовувалося. 

Але через те, що все було в жартах, я по приїзду не одразу розумів – це сон зараз чи він був тоді, в Ізюмі? Я зараз з вами говорю, щоб це все не забути. Я не хочу це забувати в жодному разі, як би мозок не намагався це "відрізати".

До війни я був… не те щоб аполітичним, але аполітичним відносно свого нинішнього стану. Може, через те ця вся "двіжуха" і почалася, бо я був не настільки зацікавлений у всьому, що відбувається в Україні.

У мирний час у Харкові я був одним із засновників мистецького об'єднання "Спички". У нас були поети, музиканти, театрали – і ця ж творча двіжуха невіддільна від України. Тобто вона мене зачіпала, навіть якщо я про це особливо не замислювався.

Зараз мої погляди змінилися самі собою. Але не в плані вектору – він із самого початку був проукраїнським, – а в плані інтенсивності, потужності. 

Що я робитиму далі? В окупації я хотів займатися будь-чим, що б приносило користь. І я кажу собі: "Ну, якщо ти там зміг щось зробити, то тут тим паче зможеш". 

З першого дня війни я думав, що культурний фронт, наша харківська творча двіжуха, це дуже важлива частина роботи. І я б хотів робити щось корисне на цьому напрямку надалі. 

***

Андрію, його родині та друзям виїхати з окупованого Ізюма допомогла громадська організація "Вірний напрям". Фінансово їх можна підтримати на цю картку: 

5168 7573 7135 7858

Записала Ольга Кириленко, УП