Тарас Прохасько: українці вміють цінувати своє й чуже життя. А росіянам все по*уй
Тарас Прохасько – один із найпопулярніших сучасних українських письменників.
Без перебільшення, він є символом сьогоднішнього Івано-Франківська. Міста, яке стало прихистком для десятків тисяч вимушених переселенців.
В інтерв'ю "Українській правді" Прохасько розмірковує про те, як війна змінює його рідне місто, пояснює, чим українці відрізняються від росіян, чому нам таки варто очікувати смерті Володимира Путіна, та переконує, що в Україні неможлива диктатура.
"Люди, які зараз приїхали у Франківськ, змінили атмосферу міста"
– Якщо так можна сказати, Західна Україна живе на шпагаті – між миром і війною. Як ви можете описати стан речей зараз в Івано-Франківську?
– Франківськ дуже багатий на різні відчуття. Тому що звідси багато мобілізованих солдатів, звідси є значна частина армії.
З іншого боку, тут страшенно багато з'явилося людей нових, які раптом змінили атмосферу міста, і вона стала якоюсь неймовірною, я б навіть сказав феєричною. І в цьому є також і співпереживання, емпатія, що от ми можемо прийняти цих людей.
Тут нашарування дуже багатьох відчуттів. Зрештою, є й така важлива річ, як те, що Галичина перебуває, як ви кажете, в певному шпагаті. Бо, з одного боку, вона є носієм ідеї соборності України. З іншого боку, вона є носієм певного свого ідеалу, якою би мала бути Україна.
І от тут така дуже тонка, чуттєва річ. Ми воюємо, ми боремося, ми відстоюємо соборну Україну, але чи така вона, яку би ми хотіли? У частини людей було відчуття, що так, ми покладемо за цю ідею душу й тіло. А в частини людей було відчуття, що насправді ж це не та Україна, яку ми собі уявляли, яку ми собі прагнули. Так було впродовж довгого часу.
І тепер от настав благий час, коли стало зрозуміло, що Україна, яка би вона не була у реальності, і які би не були співвідношення з тою омріяною, ідеальною Україною – але це саме те місце, яке єдине на світі забезпечує і гарантує існування української нації, українського народу.
Я пам'ятаю настрої, які постійно були впродовж останніх 30 років, що, мовляв, не така, щось не так, треба ліпше. І от настав той момент реального відчуття, що іншого місця, іншого екотопу, іншої екологічної ніші – для нас немає. І нам треба нашу країну боронити і захистити.
– Що змінилося в Івано-Франківську з 24-го лютого?
– Тут з'явилася велика кількість людей, які не місцеві, нетутешні. У мене часом виникають порівняння зі, скажімо, Віші – це столиця неторкнутої німцями Франції, куди втекло багато людей, і то було таке курортне місце.
Такі порівняння виникали особливо, коли була сонячна погода: люди продають квіти, музиканти, якісь розваги. І на променаді в 400 метрів, на так званій "сотці" Франківська, ходять всі ці люди, які приїхали, освоюються в новому просторі.
І от це якраз було новим відтінком Франківська.
Люди, які прибули до Франківська, є кількох категорій. Одні приїхали наперед, ще перед всіма небезпеками – вони забезпечені, винайняли тут квартири. Багато людей поїхало на Буковель. Але дуже багато є людей, які виїхали зі страшних умов вже тоді, коли почалися всі ці моторошні речі довкола Києва і Харкова.
Ці люди вже запізнали і бомбардування, і бачили недалеко оці руські війська і таке інше. І вони не є заможні. Вони приїхали сюди і знайшли спокій.
Тут дійсно виглядає просто якась райська місцина, можна жити спокійно. Тут навіть перестали реагувати на повітряні тривоги. І такі бувають смішні ситуації, просто парадоксальні, коли супермаркети продуктові не працюють під час повітряних тривог, але люди стоять на сходах перед супермаркетом, чекають, коли він відкриється.
Тобто вони нікуди не йдуть, ні в які сховища, нікуди не забігають, і це виглядає, як якесь кохання в часи холери чи пір в часи чуми.
"Москаль вкотре робить те, що хоче"
– Перейдемо до більш широких питань. Путін публічно говорить, що Україна – це "вигадана держава", Ленін її створив та інші дурниці. Який світ хоче збудувати російський президент?
– Путін не є оригінальним, це дуже давня російська легенда. Він будує максимальну присутність на тих землях, які, за якимись давніми уявленнями, вважаються сферою впливу Росії.
Путін просто актуалізував цю давню ідею. За якимись такими уявленнями він і живе.
– На вашу думку, як Путіну вдалося зі свого народу зробити мовчазне "стадо"?
– Я хочу задати якось так по-єврейськи відповідь у формі питання: а коли там не було "стада"?
Тобто не хочу сказати, що усі росіяни належать до якогось "стада", але…
– Але 71%, які підтримують війну.
– Інакше ніколи не було. Згадаємо, що діялося на Кавказі в 19-му столітті або Суворов і Варшава, або російська короткочасна окупація Галичини, окупація Львова в 14-15-му році. Тобто вони завжди були такими. І це, як на мене, дуже важлива річ, яку потрібно розуміти.
Воно не з'явилося звідкись, це не якесь чудо. І цей стиль російський, в тому числі поводження окупаційних військ, риторика лідерів, зрощення з ідеологією якихось ієрархів православних і руських інтелектуалів-філософів, воно все триває довгий час.
Я, скажімо, зовсім не є шокований тим, що сталося. Так мусило бути.
– Що ви маєте на увазі?
– Війна ця.
– Чому вона мусила бути?
– Тому що таким є ставлення Росії до України. І ці якісь хвилі, як кажуть руські літератори, "минутной слабости", коли руські розслаблялися і були зайняті собою, вони минають. І завжди є оця хвиля експансії, агресії.
– Ви самі згадали часи окупації Галичини. Зараз ви допускаєте можливу окупацію Галичини з боку Росії?
– Ні, я вважаю, що до цього не може дійти. До окупації – ні. Хоча багато чого залежить від того, що відбувається в цілій Україні. Ситуація у Маріуполі – скільки там людей загинуло, нищать Харків... Москаль вкотре робить, що хоче.
І це жахливо – самому собі признатися в тому, що він може насправді робити те, що хоче. Він може робити такі речі, які ніхто не допускає, не визнає…
І що мене найбільше лякає стосовно питання про Галичину, що я знаю, що руські можуть витримувати страшні умови. Коли усі економісти й аналітики західні кажуть, що їм кранти – вони й далі можуть жити собі в таких умовах.
Росіяни безліч разів витримували надлюдський напряг. Те, що називається "что немцу смерть, то русскому хорошо".
Вони здатні дойти до крайнього рівня стискання і потому можуть іти, іти, іти і валити, валити, валити. І тому вони ще можуть мордувати Україну дуже довго цією своєю потрощеною, понівеченою, виснаженою силою.
– Багато людей зараз сподіваються, що, як помре Путін, Україна зможе нормально жити. Смерть Путіна може змінити ситуацію у Росії?
– Так, може змінити. Бо в Росії завжди було все страшно зав'язано на лідері чи якомусь диктаторі. Вся історія російська підтверджує, що кожна смерть диктатора якимось чином змінює ситуацію.
Досить останньої згадки про смерть Сталіна. Вона все ж таки була страшенно суттєвою у всіх відношеннях – і зовнішньополітичних, і внутрішньополітичних. І, як це не дивно, це навіть відобразилося на режимі у ГУЛАГу.
Розуміння того, що Сталіна нема, от немає цього Чінгісхана чи як його назвати, Тамерлана їхнього найголовнішого, то всі починають якось інакше поводитися.
– Тобто смерть Путіна нам треба чекати? У цьому є сенс?
– Так. Це не змінить ставлення російського народу до українського питання. Але воно в будь-якому випадку змінить тактичні підходи і їхні рішення.
– Був такий міф, що українці та росіяни – "братні народи", який зараз наочно розвінчаний. Чим загалом росіяни відрізняються від українців, на ваш погляд?
– Якщо звести до одного, то це є ставлення до життя і до його вартості.
Українці цінують різні вияви життя і всякі якорі, які тримають у житті: якась робота, якийсь достаток. Навіть комічне сало, горілка, добре поїсти, напрацюватися, відпочити, діточки, хата чиста, якийсь там садочок коло хати.
Українці вміють цінувати своє життя і, відповідно, у нас є здатність розуміти цінність іншого життя. Ми наповнюємо життя якоюсь діяльністю, якимись сенсами, щось треба зробити, щось треба здобути, щось має бути краще.
У росіян є таке, про що колись писав Тургенєв, правда, в іншому трохи сенсі – от просто все по*уй. Я пох*й, всі довкола пох*й, і сім'я по*уй, і робота по*уй. Тобто для них нічого не має сенсу.
Зрозуміло, що виховуються у них якісь споживацькі звички і таке інше. Але воно все більше зав'язане на якомусь такому східному фаталізмі, що нічого ти не значиш.
Хоч, з іншого боку, вони завжди любили оцю общину, оцей комунізм, оцей колективізм, вони всі були зав'язані в щось таке ще з часів орди.
Але немає цінності твоєї, те, що називали гвинтик, механізм – люди нічого не значать. Тобто жизнь – копейка. Так вони якось і живуть.
"Україні військова диктатура не загрожує"
– Як думаєте, війна загалом надовго?
– Дуже сподіваюся, що активна фаза війни закінчиться незадовго. Але я боюся, що замороженість і протистояння таке, яке було останні 8 років, ще протриває певний час. Довше, ніж нам здається.
І я знову ж таки розумію, що навіть у випадку закінчення війни капітуляції Росії не буде насправді.
Нам це треба розуміти. Може бути повний відвід військ з території України. Але з Росією нічого не станеться. Тобто ми її не розгромимо. І навіть в нашій військовій доктрині не передбачається тепер наступ за кордонами так, як руські робили у Другу світову війну, коли вони не просто вийшли до колишніх кордонів СРСР, а розгромили врага в його логові.
Тобто в Україні немає ні такої тяги, ні такої концепції, ні такої спроможності, ні такої підтримки.
Повного розгрому Росії не буде, тому новий російсько-український конфлікт ще можливий через якийсь певний час після нашої перемоги.
– Достатньо довго в кулуарах серйозно говорять про потенційний договір про перемир'я з РФ, на який все менше й менше шансів. Чи не станеться так, що, якщо такий договір буде підписаний, суспільство не захоче сприймати такого перемир'я?
– Я думаю, що досить скоро українське суспільство ясно зрозуміє дві речі. Перше – що для продовження війни потрібна активізація мобілізації, хоча би заради ротації. Тобто дійсно для продовження війни потрібно буде багато нових людей.
І ці всі люди, які наразі очікують успіху й перемоги, побачать, що і вони або їхні родичі будуть задіяні у війні чи принаймні в підготовці до війни.
А друге, я думаю, що досить скоро українське суспільство відчує економічний тягар війни.
Невдовзі відчується, що це все потребує величезних коштів. І їх потрібно буде брати ще більше від цього ж суспільства.
– Як війна змінює українське суспільство?
– Війна змінює усіх в дуже багатьох аспектах. Але про один такий аспект я хотів би сказати – це те, що український націоналізм перестає бути етнічним. Тобто при тому, що український націоналізм розвивається і міцніє, поняття того, якою має бути нація, змінюється.
Бо до цього часу найбільшою проблемою українських націоналістів була власне боротьба за чистоту нації. І тут нарешті українським націоналістам вперше за багато часу стала актуальною боротьба просто за існування української нації. І в цей український націоналізм інтегрувалося дуже багато сил, які до того часу в концепцію націоналізму не потрапляли.
Отака от зміна. І вона є історично дуже важливою, тому що навіть, скажімо, французький чи британський націоналізм він також передбачає трохи ширше поняття, ніж говорили про це ідеологи українського націоналізму.
– Як зміниться політична еліта, на вашу думку? Побутує думка, що після перемоги до влади прийдуть військові – щось схоже до того, як комбати заходили у парламент в 2014-му році. Що ви про це думаєте?
– Мені здається, що українські військові наразі отримали величезну сатисфакцію і самореалізацію якраз у військовому сенсі. І, можливо, це якраз не сприяє тим політичним амбіціям.
Тому що справді кращої ситуації з професійної точки зору у військових не було ніколи в Україні.
І я сподіваюся, що справжнім військовим вистачить глузду розрізняти ці речі і реалізовуватися далі у мілітаризації України й розбудові армії.
Цілком імовірно, що Україні доведеться поводитися так, як в Ізраїлі, і серйозно розвивати постійну присутність мілітарного елементу.
Але, навіть якщо станеться так, що військові будуть присутні у законодавчій владі, то я думаю, що це буде тимчасово.
Україні військова диктатура не загрожує.
– А чи не загрожує нам війна появою диктатури в політичному сенсі?
– Я думаю, що в Україні при теперішніх розкладах диктатура після війни неможлива. Тому війна розгорілася, що українці не піддаються диктатурі.
Наразі ми повинні плекати свободу, демократію, яка притаманна нашій країні і яка насправді розвивається.
Що би там не було, але в нас є свобода. І зараз дуже багато людей, які не були етнічними українцями, були споживачами російської культури, коли зіткнулися з такою диктаторською реальністю Росії, вони стали громадянами України. Вони зрозуміли, що Україна – добра земля для того, щоб тут жити. Тому шо тут добре насправді, і ніхто тут їх не принижував і взагалі тут зовсім інша якість життя, на відміну від Росії.
– Що ви рекомендуєте почитати людям, які мають час читати під час війни? Якщо можна – три книжки від Прохаська.
– Я би порекомендував почитати якусь класику. Війна так багато змінила в житті кожного, що можна змінити щось і в читанні. І тим, хто ніколи не читав нічого античного, я би радив просто почитати Вергілія, Горація чи навіть Юлія Цезаря, чи Плутарха. Щось таке дуже давнє, з чого наша цивілізація почалася.
Друге – щось із ХІХ-го століття (замислюється). Раджу прочитати Томаса Манна "Доктор Фаустус".
– Чому "Доктор Фаустус"?
– Тому що вона про природу божественного і диявольського. І, що ще дуже важливо – вона про сенси, заради чого кожен з нас існує.
І що ще дуже важливо – цей роман писався під час найгірших часів для німецької держави, 44-й рік чи 45-й навіть.
І третю книжку, яку би я порадив, це когось з українських поетів на власний вибір.
Як приклад, можна поезію Андруховича почитати. Зараз вдамся до непопулярної цитати з фільму Бикова "В бій ідуть одні старики": "Все минуще, а музика – вічна". Так само з поезією.
Не можна собі дозволити примітизуватися до якихось виживальних речей.
Роман Кравець, УП
